Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
– Тоді тільки я б була зовсім щаслива, а тепер я повинна вибрати і ні без одного з обох я не можу бути щаслива. Одне, думала вона, сказати те, що було князю Андрію або приховати – однаково неможливо. А з цим нічого не зіпсовано. Але невже розлучитися назавжди з цим щастям любові князя Андрія, яким я жила так довго?"
– Панянка, – пошепки з таємничим видом сказала дівчина, входячи в кімнату. –Мені один чоловік велів передати. Дівчина подала лист. – Тільки заради Христа, – говорила ще дівчина, коли Наташа, не думаючи, механічним рухом зламала печатку і читала любовний лист Анатоля, з якого вона, не розуміючи ні слова, розуміла тільки одне – що цей лист був від нього, від того чоловіка, якого вона любить. "Так вона любить, інакше хіба могло б статися те, що сталося? Хіба міг би бути в її руці любовний лист від нього? "
Тремтячими руками Наташа тримала цей пристрасний, любовний лист, написаний для Анатоля Долоховим, і, читаючи його, знаходила в ньому відгомін всього того, що їй здавалося, вона сама відчувала.
"З учорашнього вечора доля моя вирішена: щоб бути люблячим вами або померти. Мені немає іншого виходу", – починався лист. Потім він писав, що знає про те, що рідні її не отдадуть її йому, Анатолю, що на це є таємні причини, які він їй одній може відкрити, але що якщо вона його любить, то їй варто сказати це слово так, і ніякі сили людські не завадять їх блаженству. Любов переможе все. Він викраде і відвезе її на край світу.
"Так, так, я люблю його!" думала Наташа, перечитуючи в двадцятий раз лист і відшукуючи якийсь особливий глибокий сенс в кожному його слові.
У цей вечір Марія Дмитрівна їхала до Архарова і запропонувала панночкам їхати з нею. Наташа під приводом головного болю залишилася вдома.
Глава 15
Повернувшись пізно ввечері, Софійка увійшла в кімнату Наташі і, на подив свій, знайшла її не роздягненою, сплячою на дивані. На столі біля неї лежав відкритий лист Анатоля. Софійка взяла лист і стала читати його.
Вона читала і поглядала на сплячу Наташу, на обличчі її відшукуючи пояснення того, що вона читала, і не знаходила його. Обличчя було тихе, лагідне і щасливе. Схопившись за груди, щоб не задихнутися, Софійка, бліда і тремтяча від страху і хвилювання, сіла на крісло і залилася сльозами.
"Як я не бачила нічого? Як могло це зайти так далеко? Невже вона розлюбила князя Андрія? І як могла вона допустити до цього Курагина? Він обманщик і лиходій, це ясно. Що буде з Nicolas, з милим, благородним Nicolas, коли він дізнається про це? Так ось що означало її схвильоване, рішуче і неприродне лице третього дня, і вчора, і нині, думала Софійка; але не може бути, щоб вона любила його! Ймовірно, не знаючи від кого, вона розпечатала цей лист. Ймовірно, вона ображена. Вона не може цього зробити!"
Софійка утерла сльози і підійшла до Наташі, знову вдивляючись в її обличчя.
– Наташе! – сказала вона ледь чутно.
Наташа прокинулася і побачила Софійку.
– А, повернулася?
І з рішучістю і ніжністю, яка буває в хвилини пробудження, вона обняла подругу, але помітивши замішання на фізіономії Софійки, обличчя Наташі виявило збентеження і підозрілість.
– Софійко, ти прочитала лист? – сказала вона.
– Так, – тихо сказала Софійка.
Наташа захоплено посміхнулася.
– Ні, Софійко, я не можу більше! – сказала вона. – Я не можу більше приховувати від тебе. Ти знаєш, ми любимо один одного! .. Софійко, голубчику, він пише ... Софійко ...
Софійка, як би не вірячи своїм вухам, дивилася відкритими очима на Наташу.
– А Болконський? – сказала вона.
– Ах, Софійко, ах коли б ти могла знати, як я щаслива! – сказала Наташа. – Ти не знаєш, що таке любов ...
– Але, Наташе, невже те все скінчено?
Наташа великими, відкритими очима дивилася на Софійку, як ніби не розуміючи її питання.
– Що ж, ти відмовляєш князю Андрію? –сказала Софійка.
– Ах, ти нічого не розумієш, ти не говори дурниці, ти слухай, – з миттєвою досадою сказала Наташа.
– Ні, я не можу в це вірити, – повторила Софійка. – Я не розумію. Як же ти рік цілий любила одну людину і раптом ... Адже ти тільки три рази бачила його. Наташе, я тобі не вірю, ти граєшся. У три дні забути все і так ...
– Три дні, – сказала Наташа. –Мені здається, я сто років люблю його. Мені здається, що я нікого ніколи не любила раніше його. Ти цього не можеш зрозуміти. Софійко, постій, сідай тут. – Наташа обняла і поцілувала її.
– Мені говорили, що це буває і ти вірно чула, але я тепер тільки зазнала цю любов. Це не те, що раніше. Як тільки я побачила його, я відчула, що він мій володар, і я раба його, і що я не можу не любити його. Так, раба! Що він мені велить, те я і зроблю. Ти не розумієш цього. Що ж мені робити? Що ж мені робити, Софійко? – говорила Наташа з щасливим і переляканим обличчям.
– Але ти подумай, що ти робиш, – говорила Софійка, – я не можу цього так залишити. Ці таємні листи ... Як ти могла його допустити до цього? – говорила вона з жахом і з огидою, які вона насилу приховувала.
– Я тобі казала, – відповідала Наташа, – що у мене немає волі, як ти не розумієш цього: я його люблю!
– Та я не допущу до цього, я розповім, – скрикнула Софійка з сльозами, що прорвалися.
– Що ти, заради Бога ... Якщо ти розповіси, ти мій ворог, – заговорила Наташа. – Ти хочеш мого нещастя, ти хочеш, щоб нас розлучили ...
Побачивши цей страх Наташі, Софійка заплакала сльозами сорому і жалю за свою подругу.
– Але що було між вами? – запитала вона. – Що він казав тобі? Навіщо він не їздить в будинок?
Наташа не відповідала на її питання.
– Заради Бога, Софійко, нікому не говори, не муч мене, – благала Наташа. – Ти пам'ятай, що не можна втручатися в такі справи. Я тобі відкрила ...
–Але навіщо ці таємниці! Чому ж він не їздить в будинок? – питала Софійка. –Чому він прямо не шукає твоєї руки? Адже князь Андрій дав тобі повну свободу, якщо вже так; але я не вірю цьому. Наташе, ти подумала, які можуть бути таємні причини?
Наташа здивованими очима дивилася на Софійку. Видно, їй самій в перший раз представлялося це питання і вона не знала, що відповідати на нього.
– Які причини, не знаю. Але стало бути є причини!
Софійка зітхнула і недовірливо похитала головою.
– Якщо б були причини ... – почала вона. Але Наташа вгадуючи її сумнів, злякано перебила її.
– Софійко, не можна сумніватися в ньому, не можна, не можна, ти розумієш? –прокричала вона.
– Чи любить він тебе?
– Чи любить? – повторила Наташа з посмішкою жалю про нетямущість своєї подруги. – Адже ти прочитала лист, ти бачила його?
– Але якщо він нешляхетний чоловік?
– Він! .. нешляхетна людина? Коли б ти знала! – говорила Наташа.
– Якщо він благородна людина, то він або повинен оголосити свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу татові – рішуче сказала Софійка.
– Та я жити не можу без нього! – закричала Наташа.
– Наташе, я не розумію тебе. І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.
– Мені нікого не потрібно, я нікого не люблю, крім його. Як ти смієш говорити, що він нешляхетен? Ти хіба не знаєш, що я його люблю? – кричала Наташа. – Софійко, піди, я не хочу з тобою сваритися, піди, заради Бога піди: ти бачиш, як я мучуся, – злобно кричала Наташа стримано-роздратованим і з відчаєм голосом. Софійка розридалася і вибігла з кімнати.
Наташа підійшла до столу і, не думав ні хвилини, написала ту відповідь княжни Марії, який вона не могла написати цілий ранок. У листі цьому вона коротко писала княжни Марії, що всі непорозуміння їх скінчені, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який їдучі дав їй свободу, вона просить її забути все і пробачити її якщо вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося так легко, просто і ясно в цю хвилину.
У п'ятницю Ростови повинні були їхати в село, а граф в середу поїхав з покупщиком в свою підмосковну.
У день від'їзду графа, Софійка з Наталкою були покликані на великий обід до Карагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На обіді цьому Наташа знову зустрілася з Анатолем, і Софійка помітила, що Наташа говорила з ним щось, бажаючи не бути почутою, і весь час обіду була ще більш схвильована, ніж раніше. Коли вони повернулися додому, Наташа почала перша з Софійкою те пояснення, якого чекала її подруга.
– Ось ти, Софійко, говорила різні дурниці про нього, – почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили. – Ми порозумілися з ним нині.
– Ну, що ж, що? Ну що ж він сказав? Наташа, як я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?
Наташа задумалася.
– Ах Софійко, якби ти знала його так, як я! Він сказав ... Він питав мене про те, як я обіцяла Болконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.
Софійка сумно зітхнула.
– Але ж ти не відмовила Болконському, – сказала вона.
– А може бути я і відмовила! Може бути з Болконським все скінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?
– Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього ...
– Почекай, Софійко, ти все зрозумієш. Побачиш, яка він людина. Ти не думай погане ні про мене, ні про нього.
– Я ні про кого не думаю погане: я всіх люблю і всіх жалію. Але що ж мені робити?
Софійка не здавалася на ніжний тон, з яким до неї зверталася Наташа. Чим розм'якшений і запобігливий був вираз обличчя Наташі, тим серйозніше і суворіше було обличчя Софійки.
– Наташе, – сказала вона, – ти просила мене не говорити з тобою, я і не говорила, тепер ти сама почала. Наташа, я не вірю йому. Навіщо ця таємниця?
– Знову, знову! – перебила Наташа.
– Наташе, я боюся за тебе.
– Чого боятися?
– Я боюся, що ти погубиш себе, – рішуче сказала Софійка, сама злякавшись того що вона сказала.
Обличчя Наташі знову продемонструвало злобу.
– І погублю, погублю, як можна швидше погублю себе. Не ваше діло. Не вам, а мені погано буде. Залиш, залиш мене. Я ненавиджу тебе.
– Наташе! – злякано волала Софійка.
– Ненавиджу, ненавиджу! І ти мій ворог назавжди!
Наташа вибігла з кімнати.
Наташа не говорила більше з Софійкою і уникала її. З тим же виразом схвильованого подиву і злочинності вона ходила по кімнатах, беручись то за те, то за інше заняття і негайно ж кидаючи їх.
Як це не важко було для Софійки, але вона, не зводячи очей, стежила за своєю подругою.
Напередодні того дня, в який повинен був повернутися граф, Софійка помітила, що Наташа сиділа весь ранок у вікна вітальні, як ніби очікуючи чогось і що вона зробила якийсь знак військовому, що проїхав і якого Софійка прийняла за Анатоля.
Софійка стала ще уважніше спостерігати свою подругу і помітила, що Наташа була весь час обіду і вечір в дивному і неприродному стані (відповідала невпопад на питання, що робляться їй, починала і не докінчувала фрази, всьому сміялася).
Після чаю Софійка побачила полохливу дівчину-покоївку, яка вичікувала її біля дверей Наташі.
