Енеїда - Вергілій

Уже і рутули, й троянці
704] Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,
705] Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,
706] Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом
707] Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв
708] Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу
709] Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.

710] Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами
711] З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили —
712] Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;
713] Вої ж удари мечів ще подвоюють,— щастя і мужність
714] Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій
715] Чи на верхів'ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,
716] Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху
717] їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;
718] В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,
719] Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.
720] І з величезною міццю вони себе ранять взаємно
721] Й колють рогами, впираючись, дужими; кров'ю рясною
722] Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.
723] Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський
724] Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,
725] Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє
726] Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить,
727] Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає,
728] Що це безкарно обійдеться все,— і вгору піднісши
729] Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці
730] Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає
731] Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би
732] В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі
733] Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,
734] Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку
735] У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,
736] Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,
737] То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома
738] Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,
739] Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він
740] Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,
741] Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.
742] Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,
743] І то сюди, то туди він непевні заточує кола;
744] Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули [281]
745] Шлях перед ним,— і звідси — болото велике, а звідти —
746] Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою
747] Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,
748] Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами
749] В п'яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака
750] Оленя в закруті річки догонить, або в загороду
751] З пір'я червоного гавкотом вже зажене безугавним,
752] Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,
753] Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.
754] Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,
755] Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами,—
756] Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий
757] Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо
758] Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому
759] Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,
760] Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же
761] Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.
762] Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,
763] Й Турнові вже наступає на п'яти, хоч сам весь у ранах.
764] П'ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.
765] Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться:
766] Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

767] З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина,
768] Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже
769] Всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому
770] Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря
771] Хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали
772] Тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв,
773] Там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні.
774] Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками,
775] Щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний
776] В бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху:
777] "Зглянься,— благає,— о Фавне, і ти, милосердная Земле,
778] Зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні,
779] Ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди".
780] Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу.
781] Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався,
782] Вирвать не міг його,— так, мов зубами, там спис той тримало.
783] Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко,
784] Вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала
785] й братові меч подала. Обурило дуже Венеру
786] Те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить
787] І з-під коріння глибокого спис вона той витягає. [282]
788] Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом,
789] Цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу,—
790] Стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням.

791] А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала
792] З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:
793] "Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?
794] Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом
795] Рідним цієї країни судилось Енеєві бути.
796] Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?
797] Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?
798] Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати
799] Турнові вирваний меч,— бо Ютурна чи має без тебе
800] Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?
801] Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:
802] Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких
803] Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.
804] Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити
805] Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,
806] Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком,— цього я
807] Більш не дозволю". Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька
808] Очі додолу спустила та й каже: "Тому, що я знала,
809] Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю
810] й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна
811] На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну
812] Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула
813] Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,
814] Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше —
815] Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;
816] Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала
817] Стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним
818] Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина
819] Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь
820] І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я,—
821] Й жодним одвічним законом тут доля не в'яже нікого,—
822] Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.
823] Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям,—
824] Хай вже так буде,— як згоду й закони складуть, не наказуй
825] Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,
826] Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.
827] Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,
828] Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.
829] Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом".
830] Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи: [283]
831] "Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,
832] Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!
833] Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.
834] Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.
835] Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,
836] Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,
837] Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди
838] Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.
839] Вийде відціль таке плем'я, з авзонською змішане кров'ю,
840] Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить.
841] Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде".
842] Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила,
843] Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.

844] Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях:
845] Хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну.
846] Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають —
847] Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру
848] З ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила,
849] Й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять
850] І до престолу Юпітера, грізної влади, і острах
851] Множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами
852] Пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною
853] Ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру
854] З неба високого сам посилає Юпітер, звелівши
855] Знаком зловісним Ютурні з'явитись. Вона полетіла
856] Й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари
857] Парф чи кідон з тятиви, натягнувши, стрілу посилає,
858] В жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом
859] В пітьмі летить і рани з собою несе невигойні.
860] Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю.
861] Щойно ілійське побачила військо і Турна загони,
862] Раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах,
863] Сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій,
864] Скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши,
865] Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора
866] З шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє.
867] Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння,
868] Волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся.
869] Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала
870] В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси,
871] Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди
872] Ь є кулаками. "Мій Турне, чим може тобі помогти ще
873] Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо
874] Листом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять[284]
875] Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю
876] Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні,
877] Я пізнаю вже удар ваших крил, і їх шум смертоносний
878] Добре я чую, і вже розумію суворі накази,
879] Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду
880] Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя?
881] Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я
882] Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом
883] Бідним моїм.