Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль
Все, що стосується Лаону, таке мерзенне...
— Ну, добре, тоді ви повернетеся.
— Ні.
— В листопаді буде сесія, ваші батьки не можуть...
— Ви їх не знаєте.
— Та певно, що не знаю. Та не може бути, щоб вони знівечили все ваше життя лише задля того, щоб покарати вас за провалений іспит.
— Вони й не подумають мене карати, — сказала Івіш. — Буде ще гірше: вони втратять до мене інтерес, просто викинуть мене з голови. Втім, так мені й треба, — підвищуючи голос, заговорила вона, — я нездатна здобути професію і краще цілісіньке своє життя згаю в Лаоні, аніж знову буду вступати.
— Не кажіть так, Івіш, — стривожено мовив Матьє. — Не падайте духом зарання. Ви ж ненавидите Лаон.
— Авжеж! О, як я його ненавиджу! — процідила крізь зуби Івіш.
Матьє підвівся, щоб іти за чайником і чашками. Раптом кров кинулася йому в обличчя; він обернувся до неї й пробурмотів, дивлячись убік:
— Послухайте, Івіш, завтра ви поїдете, та даю вам слово, що ви повернетеся. До кінця жовтня. До того часу я все владнаю.
— Владнаєте? — втомлено здивувалася Івіш. — Але ж тут нічого не владнаєш: я ж вам сказала, що нездатна оволодіти професією...
Матьє зважився підняти на неї погляд, та певности в нім не було; як знайти слова, котрі її не образили б?
— Не те хотів я сказати... Якби.. от якби ви дозволили вам допомогти...
Івіш, здавалося, ще й досі не розуміла; Матьє додав:
— У мене буде трохи грошей.
Івіш аж підстрибнула на дивані.
— А, ви про це! — сказала вона.
І сухо відрізала:
— Це неможливо.
— Та ні ж бо, — гаряче сказав Матьє, — тут немає нічого неможливого. От послухайте: під час вакацій я відкладу трохи грошенят; Одетта з Жаном щороку запрошують мене побути в серпні на їхній віллі в Жуан-ле-Пуен, а я ні разу там ще не був, тож треба буде вволити їхню просьбу. Цього року я поїду туди, це мене розвіє, і я трохи заощаджу. Не відмовляйтеся згарячу, — жваво докинув він, — це буде позичка.
Він затнувся. Івіш згорбилася і вороже дивилася на нього спідлоба.
— Не дивіться на мене так, Івіш!
— Ох, уже хтозна, як я там на вас дивлюся, та знаю, що в мене болить голова, — шорстко відказала Івіш.
Вона опустила очі й додала:
— Спати я повинна вдома.
— Прошу вас, Івіш! Послухайте ж мене: я знайду гроші, ви будете мешкати в Парижі, тільки не кажіть ні, благаю вас, не кажіть ні, не подумавши добре. Позика не повинна вас бентежити: ви повернете її, коли будете заробляти.
Івіш стенула плечима, і Матьє хутко додав:
— Ну, то Борис її поверне.
Івіш не відповіла, вона почала куйовдити свої коси. Злий і нещасний, Матьє стояв перед нею.
— Івіш!
Вона знай мовчала. Йому захотілося взяти її за підборіддя й ривком підняти голову.
— Івіш, ну дайте ж нарешті відповідь! Чому ви не відповідаєте?
Івіш мовчала. Матьє почав ходити туди-сюди; він думав:"Погодиться вона, я не відпущу її, поки вона не погодиться. Я... я даватиму приватні уроки або ж перевірятиму зошити".
— Івіш, — мовив він, — скажіть же нарешті, чому ви не погоджуєтеся.
Івіш можна було укоськати, лише стомивши: треба було закидати її запитаннями, постійно змінюючи тон.
— Чому ви не згодні? — повторив він. — От скажіть, чому?
Нарешті Івіш пробурмотіла, не піднімаючи голови:
— Не хочу я брати у вас гроші.
— Чому це? Ви ж берете гроші у батьків,
— Це інша річ.
— Справді, інша. Ви мені вже сто разів казали, що ненавидите батьків.
— Я не розумію, чому повинна брати у вас гроші.
— А чому ви берете їх у батьків?
— Я не хочу ніякого добродійництва, — сказала Івіш. — Батькові я не повинна бути вдячна.
— Івіш, звідки у вас оця гордовитість? — вигукнув Матьє. — Ви не маєте права нівечити своє життя через самолюбство. Подумайте про те, як житиметься вам у Лаоні. Щодня і щогодини шкодуватимете ви, що не скористалися моєю пропозицією.
Обличчя її перекосилося.
— Облиште мене! — вигукнула вона. — Дайте мені спокій!
І додала глухим хрипким голосом:
— О, що це за мука не бути заможною! В які огидні ситуації потрапляєш!
— Та я вас не розумію, — м'яко сказав Матьє. — Ще минулого місяця ви сказали мені, що гроші — це щось нице, що вони навіть уваги не варті. Ви сказали: мені байдуже, звідки вони, аби лиш вони були в мене.
Івіш стенула плечима. Матьє бачив лише маківку її голови і трохи шиї поміж кучерями і комірцем блузки. Шия була смаглявіша, ніж обличчя.
— Хіба ж ви цього не казали?
— Не хочу я, щоб ви давали мені гроші.
Матьє відчув, як йому урвався терпець.
— А, це, либонь, через те, що я чоловік, — саркастично посміхнувся він.
— Про що це ви? — поспиталася Івіш.
Вона дивилася на нього з холодною ненавистю.
— Це низько. Я навіть на думці такого не мала і... і мені начхати на це; воно мені й у голову не приходило...
— А що ж тоді? От подумайте: вперше в житті ви будете геть вільна, житимете, де захочеться, робити будете все, що забагнеться. Якось ви сказали мені, що хтіли б отримати ліценціят із філософії. То можете спробувати: ми з Борисом допоможемо вам.
— Чому ви хочете зробити мені добро? — спиталася Івіш. — Я ж нічого для вас не зробила. Я... я завжди була нестерпна з вами, а ви тепер мене жалієте.
Матьє завагався, потім, одвернувшись, відказав:
— Я не можу змиритися з тим, що більше вас не побачу.
Запала мовчанка, потім Івіш невпевнено запитала:
— Ви... ви хочете сказати, що це... що робите це від еґоїзму?
— Від чистого еґоїзму, — сухо сказав Матьє, — мені хочеться знову побачити вас, от і все.
І зважився обернутися до неї. Вона дивилася на нього, піднявши брови й розтуливши рота. Потім зненацька знову розслабилася.
— Тоді я, може, і прийму вашу пропозицію, — байдуже сказала вона. — Ця справа стосується вас безпосередньо, так що побачимо. До того ж, ви маєте слушність: не має значення, звідки надходять гроші.
Матьє відітхнув. "Слава богу!" — подумалося йому. Та полегшення не було: обличчя Івіш було так само похмуре.
— Як ви поясните це своїм батькам? — поспитався він, щоб упевнитися в досягнутому.
— Та скажу що-небудь, — невизначено буркнула Івіш. — Мені або повірять, або ж ні. Якщо платять не вони, то яке це має значення?
Вона похнюпилася.
— Туди все одно треба повернутися, — сказала вона.
Матьє ледве погамував роздратування.
— Таж ви знову сюди повернетеся!
— О, — сказала вона, — це так нереально... Я кажу ні, кажу так, але мені в це не віриться. Все воно у далекому майбутньому. А в Лаоні я буду вже завтра ввечері.
Вона доторкнулася до горла і додала:
— Воно прямо тут відчувається. Та й пора вже пакувати валізи. Там цілу ніч треба поратися.
Вона підвелася.
— Чай, напевне, вже запарився. Ходімо вип'єм по чашці.
Вона налляла чаю. Він був чорний, мов кава.
— Я писатиму вам листи, — сказав Матьє.
— Я теж, — відказала вона. — Та в мене не буде чого вам сказати.
— Опишете мені ваш дім, кімнату. Мені хотілося мати спромогу уявити вас там.
— О ні! — вигукнула вона. — Я не хочу про це писати. Досить буде того, що я там житиму.
Матьє згадав сухі короткі листи, які Борис надсилав Лолі. Та тільки на мить: він поглянув на руки Івіш, на її гострі шарлатові нігті, на худорляві зап'ястя й подумав:"Я знову побачу її".
— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.
Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.
— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.
Матьє притулив пальця до вуст.
— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.
— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.
Матьє подався до дверей. Він думав:"Вона боїться бути у змові зі мною". Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.
— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.
Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.
— Добрий вечір, — хутко відказав він, —знаєте, в мене тут...
Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.
— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?
Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.
— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.
Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.
— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, —— весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.
Вона обернулася до Матьє.
— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.
— Ви дуже люб'язні, Саро, дякую, — пробурмотів Матьє.
І хутко додав:
— Гаразд, побалакаємо про це згодом. Випийте чашку чаю.
— Ні, ні! Я навіть не присяду, — відказала вона, — треба бігти до іспанської книгарні, вони терміново хочуть бачити мене: до Парижа приїхав один Ґомесів приятель.
— Хто саме? — поспитався Матьє, щоб виграти час.
— Ще не знаю. Мені так і сказали: один Ґомесів приятель. Він приїхав із Мадрида.
Сара з ніжністю глянула на Матьє. Її очі немов би аж затуманилися від доброти.
— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.
— Гм!
У Матьє ще вистачило сили сказати:
— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?
Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.
— О, навіть не варто... — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.
І таємниче додала:
— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.
— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.
Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:
— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав:"Це жидівка?" Я сказала, що ні. Тоді він сказав:"Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік".
Матьє почув, як позаду рипнув диван.