Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Напоєний ніжністю голос видихнув у його спину:

— Милий мій...

Він хутко обернувся і притулився спиною до шафи.

— Вітаю, — тихо відказав він.

Марсель підняла руку до скроні й поворухнула пальцями.

— Вітаю, вітаю!

Вона підвелася, обняла його за шию і поцілувала, просунувши язика в його рот. На повіки вона наклала голубі тіні, в коси була заколота квітка.

— Тобі гаряче, — сказала вона, ніжно проводячи долонями по його потилиці.

Вона дивилася на нього знизу вгору, трохи відкинувши голову і висовуючи кінчик язика поміж зубами, схвильована і щаслива, вона була прегарна. В Матьє аж серце стислося, коли він подумав про незугарну худорбу Івіш.

— Ти така весела, — сказав він. — а вчора по телефону мені здалося, ніби в тебе кепський настрій.

— Ні, просто я була дурненька. Та сьогодні все добре, навіть дуже добре.

— Як ти провела ніч?

— Спала як убита.

Вона знову його поцілувала, і він відчув на своїх губах оксамитовість її вуст, а потім гарячу, швидку і голу плоть, її язик. Він м'яко випручався з обіймів. Під халатом вона була гола, він бачив її прегарні перса і відчув у роті солодкавий присмак. Вона взяла його за руку і потягла до ліжка.

— Сядь біля мене.

Він сів. Вона і далі тримала його руку в своїх долонях, раз по разу незграбно стискаючи її, і Матьє здавалося, ніби тепло цих долонь піднімається йому аж під пахви.

— В тебе так гаряче, — озвався він.

Вона не відповіла, вона поїдала його очима, вуста її були розтулені, на обличчі смиренний і довірливий вираз. Матьє покрадьки простяг ліву руку біля живота і застромив її до кишені штанів, щоб дістати цигарки. Марсель перехопила цю руку і неголосно скрикнула:

— Ох! Що це в тебе з рукою?

— Порізався.

Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.

— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?

— Упав.

Вона поблажливо засміялася.

— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.

Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.

— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?

— Та ні. То було вчора увечері, в "Суматрі".

— В "Суматрі"?

Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.

— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.

— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.

Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. "Та що це з нею?" — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.

— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.

— Авжеж.

— По тобі цього не видно.

Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.

— Дай-но лапу.

Вона полляла спиртом маленьку губку і почала промивати рану. Він відчував на своєму стегні тепло так добре знайомого тіла.

— Лизни!

Марсель простягла йому стьожку пластиря. Він висолопив язик і слухняно лизнув рожеву тканину. Марсель наклала пластир на рану, взяла стару пов'язку і якусь мить тримала її кінчиками пальців, розглядаючи її з веселою відразою.

— А що мені робити з цією гидотою? Викину я її в сміття, коли ти підеш.

Вона хутко перев'язала йому руку чистим бинтом.

— То це Борис почав тебе дражнити? І ти розчикрижив собі руку? Старий дітвак, їй-богу! А він теж таке зробив?

— Та ні, звичайно, — відказав Матьє.

Марсель зареготалася.

— Він обвів тебе круг пальця!

Вона затиснула в зубах шпильку і почала обіруч роздирати бинт. Із шпилькою в зубах вона сказала:

— А Івіш теж там була?

— Коли я порізався?

— Еге ж.

— Ні. Вона танцювала з Лолою.

Марсель заколола пов'язку шпилькою. На сталевій головці залишилося трохи помади.

— Ну, ось! Готово. Ви гарно повеселилися?

— Так собі.

— В "Суматрі" добре? Знаєш, що я хочу? Щоб ти колись мене туди повів.

— Але ж це стомить тебе, — невдоволено сказав Матьє.

— Та бодай раз... Влаштуємо собі справжнє свято, ми ж давно вже нікуди не ходили разом.

Не ходили! Матьє роздратовано повторив цей подружній вислів: Марсель завжди не вміла обирати потрібні слова.

— Ти як? — поспиталася вона.

— Послухай, — сказав він, — так чи інакше, це буде не раніше, ніж восени: до того часу тобі треба гарненько відпочити, та й ресторан зачиниться, як це буває щороку. Лола вирушає на гастролі до Північної Африки.

— Гаразд, підемо восени. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Марсель збентежено кахикнула.

— Бачу, ти трохи гніваєшся на мене, — сказала вона.

— Я?

— Авжеж... Позавчора я так недобре поводила себе.

— Та ні. Чому б це?

— Так. Я нервувала.

— Ще б пак. І все через мене, бідолашко ти моя.

— Тобі немає за що докоряти собі, — довірливо сказала вона. — І раніше теж не було за що.

Матьє не зважувався обернутися до неї, він надто вже чітко уявляв собі вираз її обличчя, йому нестерпна була ця незбагненна і незаслужена довіра. Запала довга мовчанка: вона, звичайно ж, чекала ніжних слів, слів прощення. Матьє не витримав:

— Ось глянь, — озвався він.

Він дістав з кишені гаманця і кинув його на коліна. Марсель витягнула шию і поклала підборіддя на його плече.

— На що я повинна дивитися?

— На це.

Він дістав із гаманця банкноти.

— Одна, дві, три, чотири, п'ять, — перелічив він, переможно ляскаючи папірцями. Вони ще пахнули Лолою. Матьє зачекав, тримаючи гроші на колінах, та оскільки Марсель і слова не сказала, то він обернувся до неї. Марсель підняла голову і, примружившись, дивилася на гроші. Здавалося, вона нічого не тямила. Ось вона поволі промовила:

— П'ять тисяч франків.

Матьє зробив широкий жест, маючи намір покласти гроші на нічний столик.

— Авжеж! — сказав він. — П'ять тисяч франків. Ох і непросто було їх знайти.

Марсель не відповіла. Вона кусала нижню губу і недовірливо дивилася на гроші; вона аж постаріла враз. Та все ж вона сумовито і заразом довірливо дивилася на Матьє. Потім сказала:

— А я думала...

Матьє перебив її і лагідно заговорив:

— Тепер ти зможеш піти до того жида. Здається, він знаменитість. Сотні жінок у Відні пройшли через його руки. І в основному з вищого світу, заможні жінки.

Очі Марсель погасли.

— Тим ліпше, — сказала вона. — Тим ліпше.

Вона взяла шпильку з аптечки і почала нервово згинати її і розгинати. Матьє додав:

— Залишаю їх тобі. Гадаю, Сара відведе тебе до нього, і ти відразу ж розрахуєшся, цей клятий жид вимагає, щоб йому платити наперед.

Запала мовчанка, далі Марсель запитала:

— Де ти взяв ці гроші?

— Вгадай.

— У Даніеля?

Він стенув плечима: вона добре знала, що Даніель відмовився позичати.

— Жак?

— Ні. Я ж тобі сказав учора по телефону.

— Тоді вже й не знаю, — сухо сказала вона. — В кого ж?

— Ніхто мені їх не давав, — сказав він.

Марсель мляво посміхнулася.

— Вкрав ти їх, чи що?

— Авжеж.

— Ти їх украв? — приголомшено поспитала вона. — Ні, це правда?

— Правда. В Лоли.

Запала мовчанка. Матьє втер спітніле чоло.

— Я тобі все розповім, — сказав він.

— Ти вкрав їх! — поволі повторила Марсель.

Її обличчя посіріло; не дивлячись на нього, вона сказала:

— Ти так хотів позбутися цієї дитини...

— Та ні, просто мені не хотілося, щоб ти ішла до тієї бабери.

Вона думала; біля її рота знову прорізалися жорсткі цинічні зморшки. Він запитав:

— Ти засуджуєш мене за те, що я їх украв?

— Начхати мені на це.

— То в чому ж річ?

Марсель різко поворухнулася, й аптечка впала додолу. Обоє глянули на неї, потім Матьє пхнув її носаком. Марсель поволі обернула до нього здивоване обличчя.

— В чому річ, га? — перепитав Матьє.

Вона сухо зареготалася.

— Чому ти смієшся?

— Я сміюся з себе, — сказала вона.

Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:

— Яка ж дурепа я була...

Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:

— Я знаю, що ти бачив Даніеля.

Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.

— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?

— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.

Матьє сумовито сказав:

— Як же недобре усе це!

— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.

Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.

— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.

— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.

— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?

— Позавчора?

— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.

— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.

— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.

Вона вагалася, понура і трохи розслаблена.

— Прошу тебе, — повторив він, узявши її за руку.

— Ну, гаразд...