Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Просто скажіть, що я телефонував.

Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. "Жиди завжди домовляться між собою", подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.

— Данфер-Рошро.

— Три талони, — відказав кондуктор.

Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. "А якщо жид не погодиться?" Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. "Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею". Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний швидкістю свого життя, він думав:"Моє життя вже не належить мені, моє життя — це всього лиш доля"; він дивився, як одна за другою постають величезні темні будівлі на вулиці Сен-Пер, дивився на своє життя, що проходило перед ним. Одружуватися, не одружуватися:"Тепер від мене це не залежить, або пан або пропав".

Прикро завищали гальма, й автобус зупинився. Матьє випростався і тривожно глянув на спину водія: вся його свобода знову ринула на нього. Він подумав:"Ні, ні, тільки не пан або пропав. Що б не сталося, а все воно має бути по моїй власній волі". Навіть якщо він піддасться на волю обставин, розгублений, охоплений відчаєм, навіть якщо його понесе у цьому вирі, немов старий лантух із вугіллям, то він сам вибере свою загибель: адже в нього є свобода, для всього свобода, свобода клеїти дурня або ж діяти механічно, свобода погоджуватися, свобода відмовляти, свобода викручуватися; одружуватися, кидати, роками тягнути це ядро, прикуте до ноги: він міг робити те, що йому хотілося, ніхто не мав права радити йому, Добро і Зло існували для нього лише тоді, коли він сам їх вигадував. Довкруг нього кружкома з'юрмилися предмети, вони чекали, не подаючи знаків, не даючи навіть найменшої вказівки. Він був сам посеред огрому страшенної тиші, без помочі й вибачення, засуджений раз і назавжди без можливости виправдання, приречений назавжди бути вільним.

— Данфер-Рошро! — крикнув кондуктор.

Матьє підвівся і вийшов; він рушив по вулиці Фруавдо. Він був стомлений і знервований, перед очима в нього ввесь час стояла відчинена скринька в темній кімнаті, а в скриньці запахущі м'які банкноти; то було неначе докір сумління. "Ох, я мусив їх узяти", подумалося йому.

— Пневматична пошта для вас, — сказала консьєржка. — Щойно прийшла.

Матьє взяв листа і надірвав конверт; у цю мить стіни докруг нього завалилися, і йому здалося, що змінився ввесь світ. Посеред сторінки було троє слів, написаних великим спадним почерком:

"Провалилася. Не тямлю себе. Івіш".

— Кепська новина? — поспиталася консьєржка.

— Ні.

— Слава богу. А то ви аж перемінилися на обличчі.

"Провалилася. Не тямлю себе. Івіш".

— Один із моїх колишніх учнів провалився на іспиті.

— А, мені казали, що вчитися стало важче.

— Набагато важче.

— Подумати лишень! Молоді люди складають іспити, — сказала консьєржка. — Й от вони вже з дипломами. А що робити далі?

— Я теж запитую в себе про це.

Він учетверте прочитав послання Івіш. Його вразив промовистий відчай письма. Провалилася, не тямлю... "Зараз вона ладна вчинити щось непоправне, — подумалося йому. — Це ясно, як білий день, вона здатна що завгодно викинути".

— Котра година?

— Шоста.

Шоста година. Вона дізналася про результати о другій пополудні. Ось уже чотири години, як вона блукає Парижем". Він поклав листа до кишені.

— Пані Ґаріне, позичте мені п'ятдесят франків, — звернувся він до консьєржки.

— Та хтозна, чи в мене і знайдеться стільки, — здивувалася консьєржка. Вона понишпорила в шухляді свого робочого столу. — Послухайте, в мене сто франків разом, принесіть мені здачу ввечері.

— Гаразд, — відказав Матьє, — дякую.

Він вийшов; він думав:"Де ж вона може бути?" Голова його була порожня, руки тремтіли. Вулицею Фруадво проїжджало вільне таксі. Матьє зупинив його.

— Жіночий гуртожиток, вулиця Сен-Жак, 173, хутчій.

— Гаразд, — сказав водій.

"Де ж вона може бути? В кращому випадку вона поїхала до Лаону, в гіршому... Я запізнився на чотири години", думав він. Матьє нахилився вперед і мимоволі натискав правою ногою на килимок, немов би прискорюючи хід авта.

Таксі зупинилося. Матьє вийшов і подзвонив у двері гуртожитку.

— Панна Івіш Серґіна тут?

Дама недовірливо зиркнула на нього.

— Зараз подивлюся, — відказала вона.

За мить вона повернулася.

— Панна Серґіна не приходила з самого рання. Щось їй передати?

— Ні.

Матьє знову сів до авта.

— Готель "Полонь", вулиця Соммрар.

За хвилю він припав до вікна.

— Сюди, сюди! Готель о ліву руч.

Він вистрибнув із таксі й постукав у зашклені двері.

— Пан Серґін тут?

Гладкий слуга-альбінос був біля каси. Він упізнав Матьє й посміхнувся йому.

— Він не повертався з ночі.

— А його сестра... молода білявка, приходила вона сьогодні?

— О, я добре знаю панну Івіш, — відказав хлопець. — Ні, вона не приходила, от тільки пані Монтеро телефонувала двічі, вона просила передати панові Борису, щоб він відразу ж прийшов до неї, як повернеться; якщо побачите його, то можете передати.

— Гаразд, — сказав Матьє.

Він вийшов. Де ж вона може бути? В кіно? Та навряд. Тиняється по вулицях? Принаймні вона ще не поїхала з Парижу, а то зайшла б до готелю забрати валізи. Матьє дістав із кишені листа й уважно роздивився конверт: його надіслали з поштового відділення на вулиці Кюжа, та це ще нічого не означало.

— Куди їдемо? — поспитався водій.

Матьє невпевнено глянув на нього, і раптом його немов осяяло:"Щоб таке написати, треба бути трохи в нестямі. Вона, їй-богу, напилася".

— Послухайте, — сказав він, — їдьте помаленьку бульваром Сен-Мішель, починаючи від набережної. Я шукаю одну особу; треба буде заглянути у всі кав'ярні.

Івіш не було ні в "Біарріці", ні в "Сурс", ні в "Аркурі", ні в "Біарі", ні в "Пале дю Кафе". В "Капуладі" Матьє нагледів китайського студента, котрий знав Івіш. Він підійшов. Китаєць пив портвейн, сидячи на стільці за баром.

— Даруйте, — сказав Матьє, нахиляючись до нього. — Мені здається, ви знайомі з панною Серґіною. Бачили ви її сьогодні?

— Ні, — відказав китаєць. Говорив він із труднощами. — З нею сталося лихо.

— З нею сталося лихо! — вигукнув Матьє.

— Ні, — сказав китаєць. — Я питаю, чи не сталося з нею лихо.

— Не знаю, — сказав Матьє, обертаючись до нього спиною.

Він більше не думав про те, щоб захистити Івіш від самої себе, в нього була тільки болісна і нагальна необхідність побачити її. "А якщо вона зважилася накласти на себе руки? В неї вистачить розуму зробити це", розлючено подумав він. Врешті, вона може просто бути десь на Монпарнасі.

— На перехрестя Вавен, — сказав він.

Він знову сів у таксі. Руки його тремтіли: він застромив їх до кишень. Таксі обігнуло фонтан Медічі, й Матьє уздрів Ренату, італійську подругу Івіш. Вона виходила з Люксембурзького саду з портфелем під пахвою.

— Зупиніть! Зупиніть! — погукав Матьє водієві. Він вистрибнув із таксі й побіг до неї.

— Ви не бачили Івіш?

Рената зробила суворе обличчя.

— Добридень, пане, — сказала вона.

— Добридень. Ви не бачили Івіш?

— Івіш? — перепитала Рената. — Бачила.

— Коли?

— Десь годину тому.

— Де?

— У Люксембурзькому саду. Вона була з чудернацьким товариством, — трохи бундючно сказала Рената. — Ви знаєте, що її не прийняли, бідолашку?

— Авжеж. Куди вона пішла?

— Вони хтіли піти на танці. Здається, в "Тарантул".

— Де це?

— На вулиці Мосьє-ле-Пренс. Ви побачите, там крамниця грамплатівок, а танцювальна зала в підвалі.

— Дякую.

Матьє ступнув кілька кроків, потім повернувся.

— Даруйте, я забув попрощатися з вами.

— До побачення, пане, — сказала Рената.

Матьє повернувся до авта.

— Вулиця Мосьє-ле-Пренс, це за кілька кроків звідціля. Їдьте поволі, я вас зупиню.

"Аби лиш вона була ще там! Я загляну в усі танцювальні майданчики Латинського кварталу".

— Зупиніть тут. Зачекайте мене хвилину.

Матьє увійшов до крамниці грамплатівок.

— Де "Тарантул"? — поспитався він.

— У підвалі. Спустіться східцями.

Матьє спустився вниз, вдихнув прохолодне і плісняве повітря, штовхнув стулку оббитих шкірою дверей і здригнувся, наче його вдарили кулаком під дихало: Івіш була там, вона танцювала. Він притулився до одвірка і подумав собі:"Вона тут".

Це був порожній, чисто виметений підвал з рівними стінами. Яскраве світло падало з-під проолієних паперових плафонів. Матьє угледів десятка півтора накритих скатерками столиків, що губилися в глибині цього мертвого світлового моря. На брунатних стінах були розклеєні кавалки барвистого картону, що мали зображати екзотичні рослини, та картон уже покоробився від вологи, кактуси набрякли пухирями. Невидний програвач награвав пасодобль, і ця прихована мелодія робила цю залу ще більш голою і незатишною.

Івіш поклала голову на плече своєму партнерові і тісно пригорталася до нього. Танцював він добре. Матьє впізнав його: це був той високий чорнявий молодик, що супроводжував учора Івіш на бульварі Сен-Мішель. Він вдихав пахощі її кіс і деколи цілував їх. Бліда мов крейда, із заплющеними очима, вона відкидала коси назад, а він щось шепотів їй на вухо; вони танцювали самі посеред майданчика. В глибині зали четверо молодиків і страшенно намазана дівчина ляскали в долоні й волали:"Давай! Давай!" Високий чорнявий молодик підвів Івіш до столика, обнімаючи її за стан, студенти метушилися круг неї й вітали її; у них був химерний вигляд, заразом фамільярний і бундючний; вони на відстані огортали її круглими, м'якими порухами. Нафарбована жінка поводилася стримано. Вона стояла, важка і млява, з непорушним поглядом.