Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль
"Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю". Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося:"Він вільний". І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.
— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.
— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.
Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:
— Дай-но мені цигарку.
— Ти що, палиш? — запитав Матьє.
— Та одну можна. Сьогодні.
Матьє хутко сказав:
— Хотів би я бути на твоєму місці.
— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.
— Еге ж.
Даніель стенув плечима.
— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.
Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:
— Ти вільний.
— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.
Даніель з цікавістю глянув на нього.
— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.
— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.
Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.
— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.
— Що ж саме?
Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.
— Оце все, все інше.
Він був зачарований Даніелем. Він думав:"То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок".
Уголос він сказав:
— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.
— Та й що?
— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.
— Навіщо ти кажеш це мені?
— Хтозна. Просто так.
— Ти хочеш поїхати в Еспанію?
— Авжеж. Тільки не дуже.
Даніель покинув цигарку і сказав:
— Хотілося б мені постаріти на півроку.
— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.
— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.
Він підвівся.
— Ходім вип'ємо ще в "Клариссі", я пригощаю.
— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.
— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?
— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?
— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.
— Прощавай. Я... коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.
Даніель збентежився.
— Гадаю, це буде непросто. Марсель сказала мені, що не хоче нічого міняти в моєму житті, та, гадаю, їй буде неприємно, якщо ми зустрічатимемося.
— Ага, отак? Нехай! — сухо сказав Матьє. — Що ж, бажаю успіху.
Даніель посміхнувся йому замість відповіді, і Матьє гостро додав:
— Ненавидиш ти мене.
Даніель підійшов до нього і незграбно й соромливо поклав йому руку на плече.
— Ні, не зараз.
— Але завтра...
Даніель, не відповідаючи, схилив голову.
— Бувай, — сказав Матьє.
— Бувай.
Даніель пішов. Матьє підійшов до вікна і відсунув штори. Надворі стояла прегарна тиха ніч, прегарна й голуба; вітер порозганяв хмари, над покрівлями сяяли зорі. Матьє сперся на поручні балкону і солодко позіхнув. Надворі, під ним, спокійною ходою простував якийсь чоловік; ось він зупинився на розі вулиць Юґенс і Фруадво, задер голову і глянув у небо: то був Даніель. Якась мелодія уривками долинала з проспекту дю Мен, біле світло автомобільних фар ковзнуло в небі, затрималося над димарем і зникло за дахами. То було небо сільського свята, понизане сяйливими зорями, воно пахнуло вакаціями і сільськими вечорницями. Матьє бачив, як зник у сутіні Даніель, і подумав:"Я лишився сам". Сам, та не більше вільний, ніж до того. Вчора він сказав собі:"Аби лиш ото Марсель не існувала". Та це була брехня. "Ніхто не сковував моєї свободи, її випило життя". Матьє зачинив вікно і повернувся до кімнати. Тут іще вчувався запах Івіш. Він вдихнув його, і перед ним знову пройшла ця бурхлива днина. Йому подумалося:"Багато галасу даремно". Даремно: це життя дано було йому ні для чого, та й сам він був нічим, та все ж він не зміниться: він уже сформована людина. Матьє роззувся і завмер, сидячи на поручні фотеля з черевиком у руці; в роті ще солодко пашіло від рому. Він позіхнув: він скінчив цю днину, покінчив зі своєю молодістю. Бита й терта мораль уже тихцем пропонувала йому свої послуги: випробуване епікурейство, іронічну поблажливість, покірність, поважність, стоїчність — все, що дозволяло хвилина за хвилиною деґустувати своє невдале життя. Матьє скинув піджак і почав розв'язувати краватку. Позіхаючи, він подумки повторював:"Отож, це правда, це таки правда: я сягнув зрілого віку".