Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Полум'я біжить уздовж ґнота, а в кінці його барило з порохом. Він підіймається східцями, перестрибуючи через сходинки, йому важко встромити ключа в замкову шпарину, рука його тремтить. Дві кішки втікають поміж його ногами: тепер вони жахаються його. Вмерла зміюка.

Бритва тут, на нічному столику, вона широко розкрита. Він бере її за колодку і розглядає. Колодка чорна, лезо біле. Полум'я біжить уздовж ґнота. Він проводить пальцем по лезу бритви, на кінчику свого пальця він почуває кислуватий присмак порізу, здригається: моя рука все повинна зробити сама. Бритва тут не допоможе, вона бездіяльна, в неї стільки ваги, як у комахи на руці. Він ступає декілька кроків кімнатою, він чекає допомоги, якогось знаку. Та все непорушне й мовчазне. Непорушний стіл, непорушні стільці, вони пливуть у непорушному світлі. Він стоїть самотою, тільки він живий у цьому сліпучо-голубому сяєві. Ніщо мені не допоможе, нічого не відбудеться. В кухні чутно дряпання котячих пазурів. Він спирається долонею на стіл, той відповідає йому таким самим тиском, ні більшим, ні меншим. Речі — це раби. Покірні. Слухняні. Моя рука зробить усе. Від хвилювання і тривоги він позіхає. Більше від хвилювання, ніж від тривоги. Він сам у цьому оточенні. Ніщо не штовхає його до дії, та ніщо й не заважає: потрібно діяти самому. Його вчинок всього лиш відсутність. Ще немає кривавої квітки поміж його ногами; ще немає червоної калюжі на паркеті. Він дивиться на підлогу. Паркет однаковий, гладенький, тут немає місця для червоної плями. Я лежатиму долі, непорушний, із розстебнутими й липкими штаньми; бритва буде на підлозі, червона, щербата, непорушна. Він зачаровано дивиться на бритву, на паркет: от якби він міг досить наочно уявити собі цю червону калюжу й цей опік, так, щоб утілилися вони самі по собі, щоб не треба було робити цей порух. Біль я витерплю. Я хочу його, закликаю його. Та цей порух, оцей порух... Він дивиться на підлогу, далі на лезо. Дарма: повітря м'яке, кімната тоне у м'яких сутінках, бритва м'яко лиснить і м'яко тяжіє в долоні. Порух, потрібно тільки один порух, теперішність висить на першій же краплині крови. Моя рука, моя рука повинна вчинити все це.

Він іде до вікна, дивиться в небо. Потім закриває штори. Лівою рукою. Вмикає світло. Лівою. Бере гаманець. Дістає п'ять тисяч франків. Пише на конверті:"Для пана Делярю, вулиця Юґенс, 12". Кладе його на столі, так, щоб було видно. Підводиться, йде, разом зі зміюкою, що приліпилася до його живота, вона смокче його, він добре відчуває це. Так або ні. Він потрапив у пастку. Треба вирішувати. Попереду ще ціла ніч. Він сам, наодинці з собою. Цілу ніч. Його права рука знову бере бритву. Він боїться своєї руки, він пантрує за нею. Вона геть заклякла. Він каже:"Гайда!" І легесенькі лоскітливі дрижаки пронизують його від попереку до потилиці. "Гайда, кінчай же з цим!" Якби ж то можна було зробитися покаліченим, як ото схоплюєшся вранці на ноги після того, як задзеленчить будильник, не знаючи, як і коли прокинувся. Та спочатку потрібно зробити цей соромітний порух, цей порух біля пісуару, довго й терпляче розстібати штани. Непорушність бритви передається його долоні. Його руці. Живе, гаряче тіло з кам'яною рукою. Величезна рука статуї, непорушна, холодна, з бритвою на кінці. Він розціплює пальці. Бритва падає на стіл.

Бритва тут, на столі, широко розкрита. Ніщо не змінилося. Він може простягнути руку і знову взяти її. Непорушна бритва підкориться йому. Ще є час; часу ще доволі, попереду в мене ціла ніч. Він ходить по кімнаті. Він уже не ненавидить себе. Він уже нічого не хоче, він пливе. Зміюка тут, у нього поміж ногами, пряма і тверда. Мерзота! Якщо тобі так огидно, хлопчику мій, то бритва тут, на столі. Вмерла зміюка... Бритва. Бритва. Він кружеляє докруг столу, не спускаючи з неї очей. Ніщо не може завадити тобі її взять? Ніщо. Все непорушне і спокійне. Він простягає руку, мацає лезо. Моя рука зробить усе. Він плигає назад, розчиняє двері й вибігає на східці. Один із його котів, здурівши од переляку, жене по східцях поперед нього.

Даніель гнав по вулиці. Десь там нагорі залишилися відчинені навстежень двері, запалена лампа, бритва на столі; темними східцями вештаються коти. Ніщо не заважало йому повернутися назад. Кімната покірно чекає на нього. Ніщо не вирішено, ніщо ніколи не буде вирішено. Потрібно бігти, бігти якмога далі, зануритися у світло, в натовп, знову зробитися людиною серед людей, щоб на тебе дивилися інші люди. Він добіг до "Руа Олаф" і, задихаючись, штовхнув двері.

— Віскі! — захекано вимовив він.

Серце гамселило так, що аж у кінчиках пальців чутно було, в роті був присмак чорнила. Він сів за окремим столиком у глибині зали.

— У вас втомлений вигляд, — шанобливо сказав офіціянт.

Це був високий норвежець, він розмовляв по-французькому без акценту. Він зичливо глянув на Даніеля, і той відчув себе заможним відвідувачем, котрий залишає гарні чайові. Він посміхнувся.

— Я кепсько почуваю себе, — пояснив він. — Мене трохи лихоманить.

Офіціянт похитав головою і пішов. Даніель знову занурився у свою самоту. Там, зверху, на нього чекала кімната, геть напоготові, двері відчинені навстежень, на столі блищить бритва. "Я ніколи не зможу повернутися додому". Він питиме стільки, скільки треба буде. А о четвертій ранку офіціянт разом із барменом занесе його в таксі. Як це бувало щоразу.

Офіціянт повернувся з наполовину налитою шклянкою і пляшкою води "Пер'є".

— Якраз те, що ви полюбляєте, пане, — сказав він.

— Дякую.

У цьому тихому барі Даніель був сам. Білясте світло мусувало довкруг нього; світле дерево перегородок м'яко лисніло; перегородки були вкриті товстим шаром лаку, на дотик він був липкий. Даніель налляв у шклянку води "Пер'є", й віскі якусь мить пінилося, метушливі пухирці піднімалися на поверхню, вони поспішали, неначе пліткарки, потім ця невеличка метушня ущухла. Даніель дивився на жовту рідину, де плавала рідка піна: схоже на вивітрене пиво. В барі балакали по-норвезькому невидні офіціянт і бармен.

— Офіціянте, ще одну!

Він змів рукою свою шклянку зі столу, і вона з дзенькотом розбилася об кахляну підлогу. Бармен і офіціянт миттю замовкли; Даніель нагнувся і заглянув під стіл: рідина помалу текла по кахлях, простягаючи свої мацаки до ніжки стільця.

Прибіг офіціянт.

— Я такий незграба! — посміхаючись, простогнав Даніель.

— Замінити? — поспитав офіціянт.

Він нахилився, щоб витерти калюжу і зібрати розбите шкло, його сідниці напружилися.

— Авжеж... ні, — хутко сказав Даніель. — Це було попередження, — жартівливо додав він. — Сьогодні ввечері мені не варто пити міцні напої. Дайте півпляшки "Пер'є" і скибку цитрини.

Офіціянт пішов. Даніель трохи заспокоївся. Непрозора теперішність перетворювалася довкруг нього. Запах імбиру, білясте світло, дерев'яні перегородки...

— Дякую.

Офіціянт відкоркував пляшку і налляв половину шклянки. Даніель випив і поставив шклянку на стіл. "Я знав, знав, що не зроблю цього!" Коли він сягнистим кроком прямував по вулиці, коли, перестрибуючи сходинки, біг по східцях, то вже тоді він знав, що не доведе цього до кінця, знав це, коли брав до рук бритву, він і на хвильку не сумнівався, що за нікчемний мартопляс! Тільки наприкінці йому пощастило настрахати себе, й тоді він накивав п'ятами. Даніель узяв шклянку і стиснув її в руці: він щосили хотів викликати огиду до себе, й зараз для цього була пречудова нагода. "Негідник! Боягуз і мартопляс: негідник!" На мить йому здалося, що йому таки поталанить це зробити, та ні, все це були тільки слова. Треба було... А, не має значення хто, не має значення, який суддя, він згоден був на будь-якого суддю, тільки не на себе самого, не на цю жорстоку зневагу до самого себе, в якій ніколи не було достатньо потуги, не на цю кволу вмирущу зневагу, яка щомиті сходить майже нанівець, та до кінця все ж таки не пропадає. Якби ж про нього знав хто-небудь іще, якби ж то він міг відчути, як на нього давить важка зневага іншого... Та я ніколи не зможу, краще я каструю сам себе. Він глянув на годинника, одинадцята вечора, до ранку треба згаяти ще вісім годин. Час не рухався.

Одинадцята! Він здригнувся:"Матьє зараз у Марсель. Вона розмовляє з ним. У цю самісіньку мить вона балакає до нього, обнімає його за шию, вважає, що він не досить швидко переходить до оголошення своїх намірів... Це теж зробив я. Він затремтів усеньким тілом: Матьє поступиться, неодмінно поступиться, я знівечив йому життя.

Він поставив на стіл свою шклянку, він завмер з непорушним поглядом, він не міг ні зневажати себе, ні забути за себе. Він хотів померти, а натомість існує, вперто змушує себе жити на світі. Та йому хотілося б померти, він думає, що хотів би померти, він думає, що думає, що хотів би померти... Та є один спосіб.

Він промовив це уголос, і до нього підбіг офіціянт.

— Ви гукали мене?

— Так, — неуважно сказав Даніель. — Це вам.

Він кинув на стіл сто франків. Є один спосіб. Спосіб усе владнати! Він випростався і хутко попрямував до виходу. "Пречудовий спосіб". Він посміхнувся: він завжди тішився, коли випадала нагода гарно пожартувати з себе.

XVII

Матьє тихо зачинив двері, трохи піднявши їх на завісах, щоб не зарипіли, потім поставив ногу на першу сходинку, нахилився і розв'язав шнурок. Груди його торкалися коліна. Він скинув черевики, взяв їх у ліву руку, випростався і поклав правицю на поручні, піднявши погляд на блідо-рожевий туман, що висів у сутінках. Він уже не засуджував себе. Він помалу піднімався у темряві, пильнуючи, щоб не рипіли сходинки.

Двері до кімнати були прохилені; він пхнув їх. Всередині все було просякнуто важкими пахощами. На ліжку сиділа жінка, вона дивилася на нього й усміхалася — то була Марсель. Вона була зодягнута в прегарний білий халат з позолоченим поясом і ретельно нарум'янилася, вигляд у неї був урочистий і радісний. Матьє зачинив двері і завмер, опустивши руки, йому аж подих перехопило від нестерпної розкоші буття. Він тут, тут він розцвітав, поруч із цією усміхненою жінкою, геть зануреною в цей запах хвороби, цукерок і кохання. Марсель відкинула голову і лукаво зиркнула на нього крізь приплющені повіки. Він усміхнувся у відповідь і пішов сховати черевики до стінної шафи.