Українська література » Зарубіжна література » Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Читаємо онлайн Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Вона не пручалася.

— Та я ж люблю вас, Івіш.

Івіш напружилася.

— Мені не хотілося б, щоб ви подумали... — сказала вона.

— Про що?

Та він здогадувався. Він відпустив її руку.

— В мене... в мене немає любови до вас, — промовила вона.

Матьє не відповів. Він думав:"Вона бере реванш, це правильно". Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:

— Ви повернетеся наступного року?

— Повернуся, — побіцяла вона..

Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:

— Я вас...

І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося:"Марсель!" Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.

— Треба відчинити, — прошепотіла вона.

— Гадаю, треба, — відказав Матьє.

Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:

— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете... хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.

Івіш спокійно і владно подивилася на нього.

— Ні, я залишуся.

Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.

— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.

Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.

— Ану кажіть мені, де Борис.

Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.

— Його тут немає.

Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.

— Я чула його голос.

— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.

— А де ж він тоді?

На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.

— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.

Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.

— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.

Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:

— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу... можу я побачити вас сьогодні вночі?

Обличчя Івіш укрилося плямами.

— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.

Лола запитала:

— Вона їде?

— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.

— Борис теж їде?

— Ні.

Матьє взяв Івіш за руку.

— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?

— Ні. Краще не треба.

— Тоді до наступного року.

Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.

— До наступного року, — повторила вона.

— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.

— Авжеж, авжеж.

Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.

— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?

— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.

— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.

Івіш скрикнула від болю і гніву.

— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!

Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.

— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.

— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.

— Ви скажете мені, де Борис?

— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.

— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.

— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.

Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:

— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!

Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.

— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.

— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.

Та Лола знову зареготалася.

— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.

Матьє підійшов до неї.

— Лоло!

— Він сказав собі:"Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені". Він мене не знає! Не знає він ще мене!

Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала:

— Він мене не знає!

— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.

Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.

— Викладайте.

— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?

— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?

— Гроші украв я! — заявив він.

Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:

— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.

— А, — сказала вона, — ви?

І стенула плечима.

— Його бачила хазяйка.

— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?

— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.

Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. "Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити", збентежено подумав Матьє. Він сказав:

— Послухайте, о котрій годині повернулися ви додому?

— Першого разу? О восьмій.

— Так от, гроші ще були у скриньці.

— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.

— Мже, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?

— Та ні, заглядала.

— О восьмій годині?

— Так.

— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до "Суматри". Правда ж?

Лола вороже зиркнула на нього.

— Хазяйка ж його бачила.

— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.

— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В "Суматрі" мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там... там були листи, які мені захотілося перечитати.

Матьє подумав:"І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?" Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.

— То це ви обікрали мене?

— Я.

Вона коротко зареготалася.

— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.

— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?

Вона скривила губи.

— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?

— Та це ж дурня! Послухайте, клянуся вам, це я: скринька стояла біля вікна, під валізою. Я взяв гроші й залишив ключ у замку.

Вуста її тремтіли, вона нервово бгала сумочку.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? Тоді дайте мені піти звідси.

Вона хотіла було рушити до дверей, та Матьє перепинив її.

— Лоло, ви не хочете, щоб вас переконали.

Лола відштовхнула його плечем.

— А ви не бачите, в якому я стані? За кого ви тримаєте мене з вашими байками про скриньку? Вона була біля вікна, під валізою, — перекривила вона його голос. — Борис був тут, невже ви гадаєте, ніби я цього не знаю? Ви домовилися, що треба буде сказати цій бабуні Лолі. Пропустіть мене! — несамовито сказала вона. — Пропустіть!

Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.

— Тварюка! — вигукнула Лола.

— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.

Лола затремтіла всеньким тілом. "Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад". Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.

— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.

— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці.

Відгуки про книгу Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: