Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

— Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.

— Ви... ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло,

— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?

— Авжеж, авжеж... І як він це сприйняв?

Даніель начебто завагався.

— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося...

— Навпевне, він сказав:"Марсель казала мені все".

— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.

— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!

І вона знову почула глибокий, веселий сміх.

— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.

Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю:"Він кепкує з мене". Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.

— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені:"Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?", й очі його почервоніли. Він так вас кохає!

— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю.. О Даніелю...

Запала мовчанка, потім Даніель додав:

— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. "Ми розітнемо нарив". Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.

— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі... Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?

Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.

— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися... Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.

— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю...

— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.

— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.

Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. "Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому". Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. "Ружа в моїх косах..." Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.

XV

— Прошу вас, зачекайте тут, пане, — сказав чоловічок.

Матьє сів на лавку. Він був у похмурому передпокої, де тхнуло капустою, ліворуч тьмяно блищали зашклені двері. Подзвонили, й чоловічок пішов одчиняти. Увійшла молодичка, вбрана з убогою пристойністю.

— Прошу сідати, пані.

Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.

— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.

— Авжеж, пані, звичайно.

Чоловічок говорив їй просто в обличчя:

— Ви належите до службовців?

— Не я. Мій чоловік.

Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.

— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд... Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?

Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.

— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.

Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дививися на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.

Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.

— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.

— Так.

Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.

— Пан?..

— Делярю.

— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?

Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.

— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.

— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати універсистським викладачам. У ліцеї викладаєте?

— Так. У ліцеї Бюффона.

— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності... У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця...

Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.

— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?

— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.

Він трохи подумав і додав:

— Ні, мабуть, сім тисяч.

Він був приємно здивований. Йому подумалося:"Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується".

— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.

— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.

Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.

— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.

Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.

— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі... в 1905 році... батько і мати французи... Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.

— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?

Добродій начебто вельми здивувався.

— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.

— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?

Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.

— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.

— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б... під вищі відсотки?

Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.

— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.

Він суворо додав:

— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?

— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.

— Що ж, дуже шкодую... — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?

Матьє подумав про Сару: "Вона обов'язково доб'ється відстрочки".

— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.

— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?

— Так.

— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.

Він підвівся і провів Матьє до дверей.

— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.

— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.

Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.

— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.

Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. "Ще одна невдача", подумав він. Надія була тільки на Сару.

Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.

— Телефон у глибині, праворуч.

Набираючи номер, Матьє пробурмотів:

— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.

— Гало, — сказав він, — гало, Сара?

— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.

— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?

— Вона вийшла.

— А-а! Кепсько... Не знаєте, коли вона повернеться?

— Не знаю. Щось передати?

— Та ні.