Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Завтра ж після сніданку піду до нього.

— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.

XIII

— Він надто несправедливий, — сказав Борис.

— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!

Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав:"Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер". Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.

— Гордий вигляд у нього, — сказав він.

— У кого?

— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.

Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.

— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.

— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.

— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: —Та я моральніший од нього.

— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.

Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:

— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.

— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.

Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.

Івіш посміхнулася.

— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.

Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.

— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.

Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:

— Мабуть, невесело їй зараз.

— Та певно ж.

— Не хочу, щоб вона страждала.

— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.

Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:

— Не піду. Передовсім вона... вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.

Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:

— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.

Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.

— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.

Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.

— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.

— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.

Івіш розвеселилася.

— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вонаа для мене мов би й не існує.

Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:

— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!

— Які це грошенята?

— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.

— Ти що!

В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.

— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.

Івіш стисла губи.

— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.

— Ага... — відказав Борис.

Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:

— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей "Дом".

— Я теж, — погодився Борис.

Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.

— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.

— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.

Борис ущипливо сказав:

— Він і на тебе зуб має.

Івіш зареготалася.

— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.

— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.

— Ще й як.

— Через цей іспит?

Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.

Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав:"Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою". Й у цей момент він відчув полегшу:"Вона жива". Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав:"Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла". До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала:"Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром". У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав:

— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.

— То заночуй у Клода.

— Так і зроблю.

Івіш спала на думку ідея.

— Напиши їй. Так пристойніше.

— Лолі? О ні!

— Напиши.

— Та я не знаю, що й писати.

— Я напишу за тебе, дурнику.

— Але навіщо?

Івіш здивовано глянула на нього.

— Хіба ти не хочеш порвати з нею?

— Не знаю.

Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.

— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.

На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах "Клозрі де Ліля" стрибав веселий сонячний блищик.

— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.

Вона увішла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на "Історичний і етимолоґічний словник жарґону". І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. "Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок". А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. "Вдатний же я!" Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. "Гарно він ріже", подумалося йому.

Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.

— Ось і я, — сказала Івіш.

У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.

— Чому б це?

— Яблука витираєш об зад.

— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.

— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.

Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.

— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.

— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.

Івіш обернулася й підняла брови.

— Гарна яка, — тільки і сказала вона.

— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.

Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.

— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.

Івіш гризнула яблуко.

— Скажеш таке! — буркнула вона.

Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.

— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.

— Це для саке, — пояснив Борис.

— А що воно таке?

— Рисова горілка.

— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.

— Та замалі вони.

— А я буду наливати кілька разів підряд.

— Або всі шість відразу.

— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.

Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:

— Ох, я всю цю крамничку закупила б!

Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками.