Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.

Скидалося на те, що Борис так і не ворухнувся одтоді, як звідси пішов Матьє. Він так і сидів, згорбившись, роззявивши рота і стиснувши ніздрі. Івіш щось жваво казала йому на вухо, та враз і замовкла, як тільки уздріла Матьє. Матьє підійшов і кинув листи на стіл.

— Ось вони, — обізвався він.

Борис ухопив листи і хутко сховав їх до кишені. Матьє неприязно глянув на нього.

— Не дуже важко було? — поспитався Борис.

— Геть не важко, тільки ось що: Лола не вмерла.

Борис ошелешено підняв на нього погляд.

— Лола не померла, — дурнувато повторив він.

Він ще дужче осів і здавався пригніченим. "Хай йому дідько, — подумав Матьє, — він уже почав до цього звикати".

Івіш дивилася на Матьє, й очі її горіли.

— Так я і знала! — вигукнула вона. — Що з нею було?

— Просто зомліла, — напружено відказав Матьє.

Вони позамовкали. Борис із Івіш помалу перетравлювали новину. "От же фарс", подумав Матьє. Нарешті Борис підняв голову. Очі його були, неначе шкло.

— Це... це вона віддала вам листи? — поспитався він.

— Ні. Вона була ще непритомна, коли я їх узяв.

Борис ковтнув коньяку і поставив чарку на стіл.

— Оно воно як! — ніби сам до себе промовив він.

— Вона сказала, що з нею часом трапляється таке, коли вона приймає наркотики. Сказала, що ви це знаєте.

Борис не відповів. Івіш начебто зібралася на силі.

— Що ж вона сказала вам? — зацікавлено поспиталася вона. — Либонь, перелякалася, уздрівши вас біля ліжка?

— Не дуже. Я сказав, що Борис наполохався і звернувся до мене за поміччю. Звичайно ж, я прийшов глянути, що там сталося. Затямте це, — сказав Матьє Борисові. — Постарайтесь не переплутати. А потім спробуйте непомітно покласти листи назад.

Борис провів рукою по чолу.

— Це дужче від мене, — сказав він. — Я бачив її мертвою.

Матьє відчув, що йому вже вривається терпець.

— Вона просила, щоб ви зараз же прийшли до неї.

— Я... я думав, що вона вмерла, — неначе вибачаючись, повторив Борис.

— Так от, не вмерла вона! — роздратовано вигукнув Матьє. — Беріть таксі й гайда до неї.

Борис і не ворухнувся.

— Чуєте ви чи ні? — поспитав Матьє. — Це ж нещасна жінка.

Він простяг руку, намагаючись ухопити Бориса за плече, та той відчайдушно шарпонувся і вирвався.

— Ні! — закричав він так голосно, що жінка на терасі обернулася.

І вже тихіше, та з якоюсь млявою затятістю й непохитністю докинув:

— Я не піду.

— Таж із учорашньою сваркою вже покінчили, — здивовано сказав Матьє. — Вона обіцяла, що не нагадуватиме вам про неї.

— Вчорашня сварка... сказали таке! — стенув плечима Борис.

— А що ж саме?

Борис люто глипнув на нього.

— Вона жахає мене.

— Тому що ви подумали, ніби вона вмерла? Послухайте, Борисе, зберіться на силі, вся історія скидається на комедію. Ви помилилися та й годі, ось так: тепер з цим треба покінчити.

— А я вважаю, що Борис має слушність. — жваво відгукнулася Івіш. Голос її прибрав незрозумілих Матьє інтонацій, і вона додала: — Я... на його місці я вчинила б так само.

— Ви що, не розумієте? Так він її справді зі світу зведе.

Івіш похитала головою, в неї було понуре, роздратоване обличчя. Матьє кинув на неї ненависний погляд. "Вона підбурює його проти Лоли", подумалося йому.

— Якщо він до неї повернеться, то тільки з жалости, — сказала Івіш. — Ви не можете цього вимагати від Бориса: немає нічого огиднішого, ніж це, навіть для неї.

— Нехай він бодай спробує побачити її. А там буде видно.

Івіш нетерпляче скривилася.

— Є речі, яких ви просто не розумієте, — відказала вона.

Матьє нерішуче замовк, і Борис відразу ж скористався цим.

— Я не хочу бачити її, — сказав він. — Для мене вона мертва.

— Та це безглуздя якесь! — вигукнув Матьє.

Борис похмуро зиркнув на нього.

— Не хотів казати вам, але якщо я її побачу, то мені доведеться до неї доторкнутися. А цього, — з огидою докинув він, — я нізащо не зможу зробити.

Матьє відчув, що тут нічого не вдієш. Він стомлено глянув на двоє жорстоких юних облич.

— Що ж, — сказав він, — тоді трохи зачекайте... поки зітруться ваші спогади. Пообіцяйте мені, що побачите Лолу завтра або ж післязавтра.

Борисові неначе полегшало.

— Гаразд, — сказав він з удаваною щирістю, — тоді завтра.

Матьє замалим не сказав йому:"Принаймні зателефонуйте їй та скажіть, що ви не прийдете". Але стримався й подумав собі:"Він цього не зробить. Сам зателефоную". Він підвівся.

— Мені треба йти до Даніеля, — сказав він Івіш. — Коли будуть результати? О другій пополудні?

— Так.

— Може, мені зайти та глянути?

— Та ні, дякую. Борис піде.

— Коли я вас побачу?

— Хтозна.

— Відразу ж надішліть мені листа пневматичною поштою, щоб я дізнався про результат.

— Гаразд.

— Не забудьте, — рушаючи, сказав він. — Бувайте!

— Бувайте! — відказали обоє разом.

Матьє спустився в пивницю і зазирнув у телефонний довідник. Бідолашна Лола! Завтра Борис, звичайно ж, піде до "Суматри". "А от ця днина, котру вона проведе в очікуванні!.. Не хотів би я бути в її шкурі".

— Дайте, будь ласка, Трюден 00-35, — попросив він опецькувату телефоністку.

— Обидві кабіни зайняті, — відказал вона. — Вам доведеться зачекати.

Матьє чекав, через двоє відчинених дверей він бачив кахляну підлогу вбиральні. Вчора увечері були інші двері з написом "Вбиральні"... Чудернацький спогад про кохання.

Він був переповнений образою на Івіш. "Вони бояться смерти, — сказав собі він. — Вони намагаються бути свіжими і чистими, у них дрібні, підлі душі, бо вони всього бояться. Бояться смерти, недуги, старости. Вони чіпляються за свою молодість, як умирущий чіпляється за життя. Скільки разів доводилося мені бачити, як Івіш обмацує своє обличчя перед дзеркалом: вже зараз вона тремтить від одної тільки думки, що в неї можуть з'явитися зморшки. Вони гають свій час, пережовуючи молодість, будують лише плани лише на короткий час, наче жити їм лишилося всього лиш п'ять чи шість років. А потім... Івіш каже, що потім накладе на себе руки, та я спокійний, вона ніколи не наважиться це зробити: вони будуть ворушити й ворушити цей попіл. Врешті-решт, у мене зморшки, шкіра мов у крокодила, м'язи втратили свою пружність, та попереду в мене ще цілі роки життя... Я вже думаю, що саме ми були молоді. Ми хотіли зробити з себе справжніх чоловіків, ми були кумедні, та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її". Й усе-таки йому було якось незатишно, він відчував, як там, зверху, голова біля голови, вони перешіптуються, змовляються, й що не кажи, а вони привабні.

— Ну, що там з телефоном? — поспитав Матьє.

— Ще трохи, пане, — холодно відказала опецькувата телефоністка. — В мене клієнт, який замовив Амстердам.

Матьє обернувся і пройшов туди-сюди. "Не зміг я взяти гроші!" Східцями спускалася жінка, жвава й легесенька наче вивірка, із тих, що кажуть з невинним личком:"Ой, піду я попісяю". Ось вона побачила Матьє, на мить спинилася, а потім знову рушила великими легкими кроками і, поширюючи наколо себе свій чар і пахощі своїх парфумів, впурхнула до вбиральні. "Не зміг я взяти гроші, моя свобода — це міт. Міт, Брюне мав рацію, і моє життя підсвідомо будується з механічною точністю. Ніщо, гордовита і похмура мрія про те, щоб бути нічим, бути завжди відмінним від того, чим я є. Щоб бути не в моєму віці, я ось уже рік граюся в кубики з цими двома дітлахами; а дарма: я ж чоловік, доросла людина, і цей дорослий чоловік, цей пан, цілував учора в таксі малечу Івіш. Щоб бути поза своїм класом, я пишу в ліві ґазети; а дарма: я буржуа, я не зміг узяти гроші в Лоли, соціяльні табу викликають у мене жах. Щоб уникнути свого життя, наліво й направо, з дозволу Марсель, заводжу я легкі романчики, уперто відмовляюся взяти шлюб; а дарма: я одружений, я живу в родині". Він схопив довідник Боттена, неуважно погортав його і прочитав:"Ольбек, драматурґ. Норд 77-80". Щось шпигнуло його в серце, він подумав собі:"Отак. Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається. Єдина моя свобода — одружитися з Марсель". Він так стомився почувати себе на роздоріжжі, що майже втішився. Він стис кулаки і внутрішньо вимовив з поважністю дорослої людини, буржуа, батька родини:"Я хочу одружитися з Марсель".

Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. "Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин". Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах:"Я одружуся з нею".

— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.

— Дякую, — відказав Матьє.

Він увійшов до кабіни.

— Зніміть слухавку, пане.

Матьє покірно зняв слухавку.

— Гало? Трюден 00-35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.

— Пан Моріс?

— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.

Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю:"Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут". Він нерішуче глянув на телефоністку.

— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.

— Так... дайте Сеґюр 25-64.

Це був Сарин телефон.

— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.

— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?

— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?

— Наприкінці місяця він їде.

— Я надішлю йому гроші в Америку.

Запала коротка мовчанка.

— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.

— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.

— Та мені геть не важко.