Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.

— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.

Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.

— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.

Вона посміхнулася і з захватом додала:

— Сяє, мов крихітний самоцвіт.

— Що сяє, мов самоцвіт?

— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.

Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.

— Що це з нею? — раптом поспитала вона.

— З ким?

— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.

Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.

— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?

— Та наче правда.

Він побачив недобре плескате обличчя Івіш, злостиві й туманні очиці, й подумав:"Краще помовчати". Жінка в чорному добре втямила, що мова була про неї: враз набрала величного вигляду, а її чоловік прокинувся й, витріщивши очі, дивився на Івіш. "Як воно прикро все", подумав собі Матьє. Він був ледачий і стомлений, ладен був що завгодно віддати, аби лиш не було сварки.

— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.

— Замовкніть, Івіш, прошу вас.

Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.

— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.

Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.

— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.

Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.

— Н-ну! — тільки й промовив він.

— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.

"Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка". Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.

— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.

Вона побіліла мов крейда.

— Нічого. Ось... ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.

Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.

— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!

Івіш невиразно посміхнулася.

— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.

Матьє простягнув руку над столом, і вона покірно віддала йому ножа. Матьє був у відчаї, він дивився на тендітні пальчики Івіш, уже замурзані кривлею, й думав про те, як же їй боляче.

— Та ви з глузду з'їхали! — сказав він. — Я одведу вас у вбиральню, вас перев'яжуть.

— Мене перев'яжуть? — Івіш люто зареготалася. — Ви замислюєтесь над тим, що кажете?

Матьє підвівся.

— Ходімо, Івіш, хутчій, прошу вас.

— Дуже приємне відчуття, — не підводячись, мовила Івіш. —Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.

Вона підняла ліву руку до самісінького носа і критично розглядала її. Кров цебеніла звідусіль, цівки скидалися на мурашині вервечки.

— Це моя кров, — сказала Івіш. — Мені так любо дивитися на свою кров.

— Годі! — рішуче сказав Матьє.

Він ухопив Івіш за плече, та вона зненацька випручалася й велика краплина крови впала на скатерку. Івіш дивилася на Матьє, і її очі аж горіли од ненависти.

— То ви ще й хапаєте мене? — запитала вона. І з образливим сміхом докинула: — Мені треба було б зважити, що для вас це занадто. Вас приголомшує, що можна бавитися, пускаючи собі кров.

Матьє відчув, що лице його блідне від люті. Він сів, поклав лівицю догори долонею на стіл і солодко мовив:

— Занадто? Ні, крихітко Івіш, просто-таки пречудово. Це забавка для шляхетних панночок, еге ж?

Одним ударом він всадив ножа собі в долоню і майже нічого не відчув. Коли він відпустив ножа, той так і залишився стирчати в його тілі, прямісінький, догори колодкою.

— Ой! Ой! — з відразою заверещала Івіш. — Вийміть його! Вийміть же!

— От бачите, — крізь зуби процідив Матьє, — це можуть усі.

Він почувався розслабленим і ваговитим і трохи боявся знепритомніти. Та почував і вперту втіху, і якесь недобре, підступне бажання вколоти. Він штрикнув себе ножем не лише для того, щоб кинути виклик Івіш, це був також і виклик Жакові, Брюне, Даніелю, всьому своєму життю. "Ото вже ж дурень я, — подумалося йому, — правду казав Брюне, що я старе дитя". Та все ж не міг позбутися відчуття втіхи. Івіш дивилася на руку Матьє, мовби прибиту ножем до столу, і на кров, що цебеніла довкруг вістря. А потім глянула на Матьє, й лице її змінилося. Вона м'яко сказала:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви? — напружено поспитав Матьє.

О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.

— Ох, — сказала Івіш, — мені... мені так шкода.

Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:

— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!

Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.

— Пані щось бажає?

Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.

— Ми покалічилися ножем.

Офіціянт, видно, бував у бувальцях.

— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.

Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.

— Розважаюсь я, — сказала вона.

— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!

— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.

— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?

— Та ні.

— А! Так я і думала... Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.

Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.

— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.

— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.

— Тепер мені боляче, — сказала Івіш

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи "Для панів" і "Для пань" золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.

— Змішування крови, — пояснила вона.

Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.

— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.

— Знаю.

Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.

— Ось тут усе, — сказала вона.

Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.

— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.

Вона статечно кивнула.

— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.

— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.

Жінка поралася біля Івіш.

— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.

— Ви... ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.

— Нітрохи.

— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?

— Оце зараз?

— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.

— Про себе, либонь, — відказав Матьє.

— Я спостерігала за вами, ви були... майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!

— Не можна ж ввесь час думати про себе.

Івіш засміялася:

— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.

— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.

Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидааючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.

— Ви така гарна, — сказав він.

— Ні, — зареготалася Івіш, — навпаки, я страшенно бридка. Це моє потаємне обличчя.

— Та воно мені ще дужче подобається, — сказав Матьє.

— Що ж, завтра я зачешуся отак, — відказала вона.

Матьє не знайшов, що сказати. Просто схилив голову і замовк.

— Ну, от і все, — озвалася служниця.

Матьє завважив, що в неї сиві вусики.

— Вельми вдячні вам, пані, ви вправні, як сестра милосердя.

Служниця зашарілася від утіхи.

— Та що ви, — сказала вона, — це ж природно. В нашому ділі потрібно уміти все.

Матьє поклав на тарілочку десять франків, і вони вийшли. Обоє з задоволенням зиркали на свої закляклі, перебинтовані руки.

— Моя рука немов із дерева, — сказала Івіш.

Дансинґ був майже порожній. Лола стояла посеред майданчика і збиралася співати. Борис сидів за столиком, він очікував на них. Дама в чорній сукні та її чоловік зникли.