Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Білявка зненацька підвелася.

— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.

Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.

— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.

Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.

Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.

— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.

— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.

Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.

— Ходімо танцювати.

Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.

— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.

— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.

Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.

— Даруйте, — сказала вона.

Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав:"Настав час прийняти наркотик". Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. "Дорвалася", подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.

— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?

— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?

Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.

— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.

Матьє засміявся.

— Він знає, що в мене ні шеляга.

— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.

— Та певно, що ні!

— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.

Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.

— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.

— Так, десь о третій годині.

— Й нічого вам не казав?

— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.

— Так він мені й сказав.

— Ну, то й що?

Лола стенула плечима.

— Пікар цілий день працює в Аржантеї.

Матьє байдуже відказав:

— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.

Лола зміряла його іронічним поглядом.

— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?

— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.

Він хотів було сказати:"Ці гроші для мене". На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. "Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником". Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.

Лола відвела погляд.

— Може, це була перевірка? — поспитала вона.

— Перевірка? — зачудовано перепитав Матьє.

— А чом би й ні.

— Перевірка? Дивно це чути.

— Івіш постійно торочить йому, що я скупа.

— Хто це вам сказав?

— Вас дивує, що мені це відомо? — з переможним виглядом поспиталася Лола. — Це ж чесний хлопчина. Не треба думати, що можна погано говорити йому про мене, а я цього не знатиму. Щоразу я помічаю це з того, як він дивиться на мене. Або ж із того, як він ставить мені запитанння, наче нічого й не було. Думаєте, я не бачу як він заходить здаля? Це сильніше від нього, він хоче бути чистим.

— Ну, то й що?

— Йому хотілося побачити, скупа я чи ні. Задля цього він і вигадав усю цю історію з Пікаром. Якщо тільки хтось не намовив його.

— Хто ж міг його намовити?

— Не знаю. Чимало людей вважає, що я, стара вішалка, запопала собі молодого хлопця. Досить лише глянути на мармизи тутешніх повійниць, коли вони бачать нас разом.

— Гадаєте, він переймається тим, що про нього кажуть?

— Та ні. От тільки є люди, що вважають, ніби роблять йому добро, підбурюючи його проти мене.

— Послухайте, — сказав Матьє, — не треба церемонитися: якщо вам здається, ніби це я, то ви помиляєтеся.

— А що, — крижаним тоном сказала Лола, — можливо й це.

Запала мовчанка, потім вона гостро спитала:

— А чому це щоразу, як ви з ним приходите, завжди відбуваються сцени?

— Хтозна. Я не докладаю до цього рук. Сьогодні я й геть не хотів приходити... Гадаю, він по-різному дорожить кожним із нас і хвилюється, коли бачить нас обох водночас.

Лола понуро й напружено дивилася перед собою. Нарешті вона сказала:

— Затямте раз і назавжди: я не хочу, щоб його відібрали в мене. Я знаю, що не роблю йому зла. Коли він буде ситий мною по горло, то покине, це станеться дуже швидко. Та мені не хочеться, щоб його відібрали в мене інші.

"Вона вдарилася у відвертість", подумав Матьє. Звичайно ж, під впливом наркотиків. Та була й інша причина: вона ненавиділа Матьє, й усе-таки те, що зараз вона йому казала, вона ніколи не насмілилася б сказати іншим. Поміж нею й ним, попри ненависть, було щось на зразок солідарности.

— Мені теж не хочеться, щоб його у вас відібрали, — сказав він.

— Щось не віриться, — холодно відказала Лола.

— Ну що ж, не вірте. Ваші стосунки з Борисом геть не стосуються мене. А якби й стосувалися, то я їх прийняв би такими, які вони є.

— Якось я подумала собі: він вважає себе відповідальним за нього, бо він його викладач.

Вона замовкла, й Матьє зрозумів, що не переконав її. Здавалося, вона підшукує слова.

— Я... я знаю, що вже я в літах, — насилу вимовила вона, — знаю це й без вас. Та саме тому я й можу йому допомогти: є такі речі, яким я можу його навчити, — виклично додала вона. — Та й хто вам сказав, що я застара для нього? Він любить мене такою, яка я є, він щасливий зі мною, коли йому не втовкмачують у голову всі оці думки.

Матьє мовчав. Лола вигукнула з гарячковою непевністю:

— Таж ви повинні знати, що він мене любить. Він мусив про це казати вам, адже він усе вам розповідає.

— Гадаю, він любить вас, — відказав Матьє.

Лола втупила в нього свій тяжкий погляд.

— Мені доводилося бувати в бувальцях, і я не плекаю ніяких мрій, та скажу вам ось що: цей хлопчина — остатній мій шанс. Врешті, можете робити, що завгодно.

Матьє відповів не відразу. Він дививсь, як танцюють Борис із Івіш, і йому кортіло сказати Лолі:"Давайте не будемо сваритися, ви ж бачите, що ми з вами однаковісінькі". Та схожість ця викликала в нього якусь відразу; в Лолиному коханні, попри ввесь його шал, всю його чистоту, було щось кволе і руйнівне. Та все ж він ледве чутно пробурмотів:

— Ви кажете це мені... Таж знаю я це так само добре, як і ви.

— А чому це так само добре, як і я?

— Ми схожі з вами.

— Що ви маєте на увазі?

— Погляньте на них і погляньте на нас.

Лола зробила зневажливу ґримасу.

— Не схожі ми, — відказала вона.

Матьє стенув плечима, й вони, так і не помирившись, позамовкали. Обоє дивилися на Бориса й Івіш. Вони танцювали, і він, і вона були жорстокі, самі того не відаючи. А може, й відали, та замало. Матьє сидів біля Лоли, вони не танцювали, бо це геть не пасувало до їхнього віку. "Нас повинні приймати за коханців", подумалося йому. Він почув, як Лола пробурмотіла собі під ніс:"Якби ж то була я певна, що це для Пікара".

Борис із Івіш повернулися до столу. Лола через силу підвелася. Матьє подумав було, що вона впаде, та Лола сперлася на стіл і глибоко вдихнула повітря.

— Ходімо, — сказала вона Борисові, — мені треба побалакати з тобою.

Борисові зробилося незатишно.

— Ти що, не можеш зробити цього тут?

— Ні.

— Гаразд, зачекай, поки заграє оркестр, і ми підемо танцювати.

— Ні, — відказала Лола, — я стомилася. Підемо до мене в гримерну. Ви дозволите, крихітко Івіш?

— Я впилася, — люб'язно відказала Івіш.

Лола пішла, й Борис неохоче потяг за нею.

Івіш упала на стілець.

— Я й справді впилася, — сказала вона, — мене розвезло під час танців.

Матьє промовчав.

— Чому вони пішли? — запитала Івіш.

— Розібратися їм треба. А Лола ще й прийняла допіру наркотики. Знаєте, після першої дози в голові тільки одна думка — прийняти другу.

— Гадаю, мені наркотики припали б до смаку, — мрійливо сказала Івіш.

— Та звісно.

— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.

Матьє мовчав.

— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.

— Та ні.

— Так, так, ви засуджуєте мене.

— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.

— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.

Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала:"Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум". А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала:"Як я не люблю ці вогкі долоні", після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним.