Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Звичайно, це була всього-навсього гра, він знав це, та все ж... Найтяжче у стражданні — це те, що воно примарне, знай усе ганяєшся за ним, гадаєш, ніби ось-ось наздоженеш, впадеш у його обійми та й будеш собі страждати, зціпивши зуби, але в ту мить, коли ти наздоганяєш його, воно вислизає із твоїх обіймів, й не знаходиш нічого, крім розрізнених слів і цілої купи божевільних умовиводів, що кубляться й кубляться, неначе та мурашня:"Воно ввесь час бубонить у моїй голові, воно не припиняє своєї балаканини, віддав би що завгодно, аби лиш замовкнути". Він заздрісно глянув на Бориса; за цим упертим чолом, мабуть, панує незмірна тиша.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Джонні Палмер клятий.

Його приниження, його скарги — все воно було брехнею, порожнечею, він пхнув себе у порожнечу, виштовхнув себе із себе самого, щоб вийти з-під нестерпного гніту свого справжнього світу. Темного палючого світу, що тхне етером. У цьому світі він геть не почувався пропащим, там було набагато гірше: в ньому він був веселий, веселий і злочинний. От Марсель таки пропаде, якщо йому не пощастить роздобути до післязавтра п'ять тисяч франків. Пропаде насправжки, без будь-якої ліричности, себто народить дитину або ж помре від рук підпільної повитухи. В цьому світі страждання не було станом душі, і не треба було слів, щоб його виразити: воно було сутністю речей. "Одружись із нею, богемо ти нещасна, одружися, чому б тобі з нею не одружитися?" Голову дам у заклад, що вона не витримає, з жахом подумав Матьє. Всі зааплодували, й Лола поблажливо всміхнулася. Вона вклонилася і виголосила:

— Пісня із опери "Чотири су" — "Наречена пірата".

"Не люблю, коли вона це співає. Марґо Ліон співає краще. Таємничіше. Лола — раціоналістка, в ній немає таїни. Та ще й надто добра. Мене вона ненавидить, її ненависть величезна і всеохопна, це святе почуття — ненависть чесної людини". Він неуважно слухав ці легковагі думки, що снували в його мізках, наче миші на горищі. Внизу був густий журливий сон, густий світ, який мовчки очікував на нього: Матьє рано чи пізно впаде в нього. Він знову побачив перед собою обличчя Марсель, побачив її жорсткі вуста і розгублені очі:"Одружися з нею, богемо нещасна, одружися, ти ж уже сягнув зрілого віку, треба з нею одружитися".

Фреґат, де на кожнім борту,

Гармати чигають в ряду,

Стоятиме завтра в порту.

"Досить! Досить! Я знайду гроші, роздобуду їх або ж одружуся з нею, це вже вирішено, я не негідник, та цього вечора, лише цього вечора нехай мені дадуть спокій із усім оцим, мені хочеться за все забути, Марсель не забуває, вона там, у кімнаті, лежить на ліжку і згадує все, вона мене бачить, вслухається в звуки свого тіла і що далі? Вона отримає моє ім'я і, якщо треба буде, все моє життя, та ця ніч належить мені". Він обернувся до Івіш, немов би аж кинувся до неї, вона всміхнулася йому, та їх немов би розділяла невидна стіна. В залі тим часом аплодували. "Ще! — вимагали слухачі. — Ще раз!" Лола не звернула уваги на ці прохання: о другій годині ночі в неї мав бути ще один виступ, тож вона берегла себе. Вона двічі вклонилася і попрямувала до Івіш. Всі голови обернулися до їхнього столика. Матьє і Борис підвелися.

— Здрастуйте, моя крихітко Івіш, як ся маєте?

— Здрастуйте, Лоло, — мляво відказала Івіш.

Лола доторкнулася кінчиками пальців до Борисового підборіддя.

— Здрастуй, негіднику.

Її спокійний поважний голос надавав слову "негідник" якоїсь гідности; здавалося, Лола навмисне обрала його з-поміж незграбних і патетичних слів своїх пісень.

— Здрастуйте, пані, — поздоровкався Матьє.

— Ага! — сказала вона. — Ви теж тут?

Вони посідали. Лола обернулася до Бориса, трималася вона геть невимушено.

— Здається, Елінор висміяли?

— Та начебто.

— Вона приходила до мене поплакати. Саррюньян просто не тямить себе від люті, це вже втретє за останній тиждень.

— Він її не витурить? — стурбовано поспитав Борис.

— Такий намір у нього був: у неї ж немає контракту. Я сказала йому: якщо вона піде, то піду і я.

— І що ж він тобі відповів?

— Що вона може залишитися іще тиждень.

Лола обвела поглядом залу і гучно заявила:

— Цього вечора препогана публіка.

— Ну, — мовив Борис, — я цього не сказав би.

Сусідка Івіш, котра безсоромно поїдала очима Лолу, здригнулася. Матьє мало не зареготався: він вважав Лолу дуже симпатичною.

— Тобі бракує досвіду, — сказала Лола. — Коли я ввійшла, то відразу ж помітила, що вони викинули якийсь фортель, бо всі сиділи мов на похоронах. Знаєш, — раптом додала вона, — якщо це дівча втратить роботу, то йому доведеться тільки йти на вулицю.

Івіш раптом підняла голову, вигляд у неї був розгублений.

— Та плювати мені! — люто заявила вона. — Вулиця їй личить більше, ніж естрада.

Вона силкувалася тримати голову прямо, а бляклі запалені очі розплющеними. Потім вона трохи втратила певність і примирливим тоном збентежено додала:

— Звичайно, я розумію, що їй треба заробляти на шматок хліба.

Ніхто не відповів на це, й Матьє вболівав за неї: мабуть, їй тяжко було тримати голову прямо. Лола незворушно глянула на Івіш. Наче думала собі:"От дівчисько із заможної родини". Івіш захихотіла.

— А от мені не треба танцювати, — лукаво пробурмотіла вона.

Сміх її урвався, й голова звісилася на груди.

— Що з нею? — спокійно поспитався Борис.

Лола з цікавістю глянула на Івіш. Потім простягла свою куцу пухку руку, згребла Івіш за коси і підняла їй голову. Вона скидалася на сестру милосердя.

— Що це з нашою крихіткою? Забагато випила, чи що?

Мов завісу, розгортала вона світлі пасма її кіс, аж стало видно велику бліду щоку. Івіш трохи розплющила безтямні очі, потім голова її відкинулася назад. "Зараз її знудить", байдуже подумав Матьє. Лола почала смикати Івіш за коси.

— Розплющіть очі, ну ж бо, розплющіть! Погляньте на мене!

Івіш зненацька широко розплющила очі, в них горіла ненависть.

— Ну от, дивлюсь я на вас, — озвалася вона ясним крижаним голосом.

— Нічого собі, — сказала Лола, — не дуже ви й п'яні.

Вона відпустила її коси. Івіш хутко підняла руки і нагорнула пасма на щоки, це було так, наче вона ліпить маску, і справді, трикутне обличчя знову з'явилося під її пальцями, та губи й очі здавалися якимись виснаженими і брезклими. Якусь мить вона сиділа непорушно, і вигляд у неї був наче у сновиди, аж ось оркестр заграв повільний фокстрот.

— Запрошуєш мене? — поспиталася Лола в Бориса.

Борис підвівся, й вони подалися танцювати. Матьє провів їх поглядом, у нього не було бажання говорити.

— Ця жінка засуджує мене, — понуро сказала Івіш.

— Лола?

— Ні, за сусіднім столиком. Вона засуджує мене.

Матьє не відповів. Івіш знову озвалася:

— Так хотілося повеселитися цього вечора... й ось тобі! Ненавиджу шампанське!

"Вона й мене повинна ненавидіти, бо я змусив її пити", подумалося йому. Він здивовано побачив, як Івіш дістала з відерця пляшку і налляла у свій келих.

— Що ви робите? — поспитався він.

— Здається, я замало випила. Треба сягнути певного стану, а потім буде добре.

Матьє подумав, що треба було б не дати їй пить, та так нічого й не зробив. Івіш піднесла келих до губів і скривилася від огиди.

— Ну й бридота, — сказала вона, ставляючи свого келиха.

Борис із Лолою танцювали біля їхнього столика, вони сміялися.

— Ну, як ти там, кицю? — гукнула Лола.

— Тепер усе гаразд, — відказала Івіш із люб'язною усмішкою.

Вона знову взяла келих із шампанським і, не зводячи очей із Лоли, одним духом вихилила його. Лола відповіла їй усмішкою, і обоє, танцюючи, щезли в юрмі. Івіш була немов зачарована.

— Вона притискається до нього, — майже нечутно пробурмотіла вона. — Це... це кумедно. Вона мов людоїдка.

"Ревнує вона, — сказав собі Матьє. — Та кого ж із них?"

Івіш вже трохи сп'яніла, вона дурнувато посміхалася, не зводячи очей із Бориса та Лоли, про нього вона й не думала, він був для неї хіба що приводом для того, щоб розмовляти уголос, а не подумки: її посмішки, ґримаси й усі її слова, які вона йому казала, по суті, призначалися для неї самої. "Воно мало б бути нестерпним, — подумав собі Матьє, — а як по правді, то мені воно геть байдуже".

— Давайте потанцюємо, — раптом запропонувала Івіш.

Матьє здригнувся.

— Та ви ж не любите танцювати зі мною.

— Не має значення, — відказала Івіш, — я напідпитку.

Похитуючись, вона підвелася, відразу ж мало не гепнула додолу і ухопилася за край столика. Матьє обняв її й повів за собою, вони мов би потрапили в гарячу лазню, наповнену парою, юрма зімкнулася довкруг них, темна й запахуща. На мить Матьє розгубився. Та відразу ж узяв себе в руки, він виробляв ногами кренделі позаду неґра, він був сам, Івіш немов вивітрилася, з першими ж кроками він більше не відчував її.

— Яка ж ви легесенька.

Він опустив очі й побачив ноги людей, що танцювали довкруг них. "Тут доволі таких, що танцюють не ліпше, ніж я", подумалося йому. Він тримав Івіш на віддалі, майже на відстані витягнутої руки й не дивився на неї.

— Танцюєте ви правильно, — сказала вона, — та видно, що це не приносить вам утіхи.

— Мене це бентежить, — відказав Матьє.

Він посміхнувся.

— Ото вже ви дивачка, щойно ледве на ногах трималися, а тепер танцюєте, немов заправська танцівниця.

— Я можу танцювати й п'яна мов чіп, — сказала Івіш, — навіть цілісіньку ніч, воно мене ніколи не стомлює.

— Мені теж так хотілося б.

— Ви так не зможете.

— Та знаю.

Івіш знервовано озирнулася.

— Щось людоїдки не видно, — сказала вона.

— Лоли чи що? Вона о ліву руч позад вас.

— Ходімо до них, — сказала вона.

Вони зіштовхнулися з якоюсь хирлявою парочкою, чоловік попросив вибачення, а жінка недобре зиркнула на них; Івіш, озираючись, задкувала і тягла за собою Матьє. Ні Борис, ні Лола не помітили, як вони підійшли. Лола заплющила очі, повіки її були мов дві білі плями на жорсткому обличчі, Борис посміхався, весь у полоні райського забуття.

— А тепер? — поспитав Матьє.

— Залишаємося, тут більше місця.

Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.

— Здоров, хлопчику-мізинчику.

Борис зачудовано вирячив очі.

— Гей! — вигукнув він.