Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Йому подумалося:"В неї остатній шанс!", як нещодавно думав він і про себе. У віці від тридцяти до сорока років люди розігрують свій остатній шанс. Вона буде грати і програвати: за кількоро днів з неї буде всього лиш здоровезне тлусте нещастя. Цьому треба завадити.

— А якщо я сам побалакаю з Матьє?

Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.

— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!

— Можна було б сказати йому... що я вас зустрів...

— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?

— Та ні. Звичайно ж, ні.

Марсель поклала руку йому на коліно.

— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати...

Та Даніель тримався свого.

— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.

— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.

І з виглядом порядної дружини додала:

— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.

Даніель подумав:"Ото дурепа!" Та сміятися йому не хотілося.

— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.

— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.

Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.

— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!

Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.

— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і ... і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.

Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:

— Не хочу.

Він випустив її зі своїх обіймів.

— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.

Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.

— Треба... треба сказати йому дуже невизначено... — мовила вона, — ...просто, щоб наштовхнути його на думку...

-Звичайно, — погодився Даніель.

І подумав собі:"Ага, розігнався"!

Марсель з досадою махнула рукою.

— Втім, це неможливо.

— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість... Чому це неможливо?

— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.

— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.

— Авжеж.

Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.

— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.

І з ненавистю докинула:

— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.

— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.

Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже:"Робіть, що хочете, я у ваших руках". Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.

Марсель провела долонею по його чуприні.

— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.

— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?

— Авжеж.

— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?

— Хтозна.

Вона сухо додала:

— Мені треба поважати його.

Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!

— Виходить, ви його більш не поважаєте?

— Поважаю... Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був... Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він...

Марсель зашарілася.

— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати... Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене:"Що в тебе на душі, моя голубко..."

Вона замовкла і журливо похитала головою.

— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.

Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.

— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!

Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.

— Даніелю! — повторила вона.

Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.

— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.

Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.

XI

Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі:"Пропащий же я". Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. "Пропащий". В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. "Мені залишається лише дозволити собі жити", подумав він. Він прочитав: "Суматра", слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.

— Бажаєте столика, пане?

Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.

— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.

Молодик упізнав його.

— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.

— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.

— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.

Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. "І нащо я прийшов сюди?" — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.

Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. "Наче двоє ченців". Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. "Які ж вони молоді!" — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться.