Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

"Питається, невже у нього ще будуть послідовники? Батько родини — це не приклад для наслідування". Яке ж то буде обличчя в Серґіна, коли Матьє повідомить йому про своє одруження, яка зневага спалахне в очах цього малюка, як приголомшить його ця звістка. "Ви... ви одружуєтеся?" І Матьє пробурмоче:"Знаєш, це обов'язок..." Та школярі не розуміють цих обов'язків. Щось невиразне постало перед його очима. Це було обличчя Матьє, його пряме, відкрите обличчя чесної людини, та гонитва тут-таки прискорилася: зло могло бути стійке лише на повній швидкості, як і велосипед. Прудка й радісна думка плигнула поперед нього:"Матьє на боці добра. Він не злий чоловік, о ні, він із племені Авеля, в нього є совість. Що ж, тоді він повинен одружитися із Марсель. Після цього йому залишається лише спочивати на лаврах, він ще молодий, все своє життя він буде тішитися своїм добрим учинком".

Це було так запаморочливо, млосний відпочинок чистої сумління, сумління незглибної чистоти, під поблажливим і звичним небом, що він уже й не знав, для Матьє чи для себе бажає він цього. Пропащий, упокорений, супокійний чолов'яга, нарешті-таки супокійний... "А якщо вона не захоче... О ні! Якщо є шанс, бодай один-однісінький шанс, що вона захоче дитину, то, клянуся, вона завтра ж увечері попросить його одружитися з нею". Пан і пані Делярю... Пан і пані Делярю мають честь повідомити вам... "У кінцевому рахунку, — подумав Даніель, — я буду їхнім янголом-хоронителем, янголом родинного багаття". Він був арханґелом, арханґелом ненависти, арханґелом-заступником, арханґелом, що вийшов на вулицю Версинґенторікса. Він знову на мить побачив довге, незграбне і ґраційне тіло, худорляве обличчя, що схилилося над книгою, та це видиво відразу ж розвіялося, і перед очима знову постав Боббі. "Вулиця Урс, 6". Даніель почувався вільним, як повітря, він міг дозволити собі геть усе. Велика бакалійна крамниця на вулиці Версинґенторікса була ще відчинена, він зайшов туди. Коли він звідтіля вийшов, то в одній руці у нього був вогненний меч арханґела Михаїла, а в другій — коробка цукерок для пані Дюффе.

Х

Годинник вибив десяту. Пані Дюффе, здавалося, й не чула цього. Вона втупилася в Даніеля уважним поглядом, очі її почервоніли. "Незабаром вона вшиється звідси", подумалося йому. Пані Дюффе хитро посміхнулася йому, та видно було, що їй хочеться спати: посміхаючись, вона ледве стримувалася, щоб не позіхнути. Раптом вона відкинула голову назад і начебто прийняла рішення; з пустотливою задерикуватістю вона сказала:

— Ну, що ж, діти мої, вкладатимусь я в ліжко! Не змушуйте її сидіти до пізньої пори, Даніелю, я розраховую на вас. А то вона спатиме аж до полудня.

Пані Дюффе підвелася і поплескала Марсель по плечу своєю маленькою спритною рукою. Марсель сиділа на ліжку.

— Послухай, Роділярчику, — сказала вона, цідячи слова крізь зуби задля забавки, — ти задовго спиш, моя доцю, до самісінького полудня, сальце усе нагулюєш.

— Обіцяю вам, що до півночі мене тут не буде, — відказав Даніель.

Марсель посміхнулася.

— Якщо я захочу.

Він обернувся до пані Дюффе з удаваною досадою.

— Ну, що я вдію, га?

— Що ж, будьте розважливі, — мовила пані Дюффе. — І дякую за чудові цукерки.

Жартуючи, вона погрозливим жестом підняла до очей перев'язану стрічкою коробку.

— Ви дуже люб'язні, розбещуєте мене, дивіться, щоб я на вас не сварилася!

— Для мене буде величезною втіхою, якщо вони вам припадуть до смаку, — проникливо сказав Даніель.

Він схилився над рукою пані Дюффе й поцілував її. Зблизька шкіра була зморшкувата, з голубуватими плямами.

— Арханґеле мій! — розчулено вигукнула пані Дюффе. — Що ж, піду я, — додала вона, цілуючи Марсель у чоло.

Марсель обняла її за стан і на мить пригорнула до себе. Пані Дюффе розкуйовдила їй коси і хутко вивільнилася з її обіймів.

— Я незабаром загляну до тебе підтикати ковдру, — сказала Марсель.

— Ні, ні, капосне дівчисько, залишайся зі своїм арханґелом.

Вона втекла жваво, мов дівча, і Даніель холодним поглядом простежив за її вузькою спиною: він уже боявся, що вона ніколи не забереться звідси. Двері зачинилися, та полегші він не відчув: йому трохи лячно було залишатися наодинці з Марсель. Він обернувся до неї й побачив, що вона посміхається.

— Чому ви посміхаєтеся? — запитав він.

— Мені трохи дивно бачити вас із матінкою, — сказала Марсель. — Який же ви баламут, мій бідолашний арханґеле! Як вам не соромно баламутити людей?

Вона дивилася на нього з ніжністю власника, здавалося, вона була б щаслива загарбати його для себе одної. "На ній тавро вагітности", злісно подумав Даніель. Він гнівався на неї за її самовдоволений вигляд. Йому завжди трохи тривожно було перед початком цих довгих бесід, які провадилися пошепки, щоразу треба було зважуватися, неначе перед стрибком у воду. Він потер долонею горло:"У мене буде напад астми", подумалося йому. Марсель була журливим згустком пахощів, що згорнувся в клубок на ліжку і ладен був ринути навсібіч від найменшого поруху.

Вона підвелася.

— Ось я вам дещо покажу.

Вона взяла світлину з коминка.

— Вам завжди хотілося знати, якою ж я була замолоду... — сказала вона, простягаючи йому знімок.

Даніель узяв його до рук: це була Марсель у вісімнадцять років, вона скидалася на лесбіянку, вуста в неї були мляві, а очі жорсткі. І та ж таки квола шкіра, що звисає, неначе заширокий костюм. Проте вона була худа. Даніель підняв очі й уздрів її тривожний погляд.

— Ви були чарівні, — обережно відказав він, — та зараз ви геть не змінилися.

Марсель засміялася.

— О ні! Ви ж добре знаєте, що я змінилася, баламуте ви такий, облиште, ви ж не з моєю матусею.

Вона докинула:

— Але ж гарненька я була, правда?

— Зараз ви мені більше до вподоби, — відказав Даніель. — Ваші вуста були трохи мляві... Зараз у вас набагато цікавіший вигляд.

— Ніколи не знати, поважно ви кажете чи жартуєте, — понуро сказала вона, та видно було, що ці слова її потішили.

Вона трохи звелася і хутко зиркнула в дзеркало. Цей незграбний і безсоромний погляд розлютив Даніеля: в цій грайливості було щось дитяче і беззахисне, воно прикро контрастувало з її обличчям зрілої жінки.

— А от і я поспитаю: чому це ви посміхаєтеся? — сказала вона.

— Бо ви глянули на себе в дзеркало, наче маленька дівчинка. Так зворушливо, коли ви мимохіть зайняті собою.

Марсель зашарілася і тупнула ногою.

— А ви все баламутите й баламутите!

Обоє зареготалися, і Даніель нерішуче подумав:"Почнемо". Все йшло до ладу, якраз була нагода, та він почувався спустошеним і млявим. Щоб додати собі духу, він подумав про Матьє і відчув задоволення од того, що ненависть його так само гаряча, як і раніш. Матьє був цілісний і сухий, мов кістка; його можна було ненавидіти. Марсель ненавидіти не можна було.

— Марсель! Погляньте на мене.

Він схилився і стурбовано поглянув на неї.

— Ну от, дивлюся, — сказала Марсель.

Вона підняла на нього погляд, та її голова часом смикалася: їй важко було витримувати чоловічий погляд.

— У вас втомлений вигляд.

Марсель примружилася.

— Я трохи розклеїлася, — відказала вона. — Це від спеки.

Даніель схилився ще нижче і з сердитим докором повторив:

— Дуже втомлений у вас вигляд! Я спостерігав за вами, коли ваша мати розповідала про свою мандрівку до Риму: у вас був такий заклопотаний, такий знервований вираз на обличчі...

Марсель обірвала його з обуреним сміхом.

— Послухайте, Даніелю, про цю мандрівку вона розповідає вже втретє. І щоразу ви слухаєте її з тим самим гарячим зацікавленням; як по правді, то це мене трохи дратує, я не дуже розумію, про що ви в цей час міркуєте.

— Ваша мати бавить мене, — відказав Даніель. — Я знаю всі її оповідки, та все ж полюбляю слухати, як вона їх переповідає, в неї такі цікаві рухи, вони просто чарують мене.

Він легенько смикнув шиєю, й Марсель зареготалася: коли йому хотілося, Даніель умів гарно передражнювати. Але тут-таки він споважнів, і Марсель замовкла. Він докірливо глянув на неї, й вона заметушилася під цим поглядом. Вона сказала йому:

— Це у вас чудернацький вигляд сьогодні. Що з вами?

Він не поспішав із відповіддю. Тяжке мовчання давило на них, мов камінь, у кімнаті було гаряче, мов у печі. Марсель збентежено засміялася, та цей сміх завмер у неї на вустах. Даніель зарання тішився з того, що буде далі.

— Марсель, — сказав він, — я не повинен був казати вам цього...

Вона відхилилася назад.

— Що? Що? Про що ви говорите?

— Ви не гніваєтеся на Матьє?

Вона зблідла.

— Він... о, він же... він поклявся, що нічого вам не скаже.

— Марсель, це ж так важливо, а ви хтіли приховати це від мене! Хіба ж я більше не друг вам?

Марсель здригнулася.

— Це мерзенно, — сказала вона.

Ну от! Вдалося: вона гола. Вже й мови не було ні про арханґела, ні про дівочі світлини; де й поділася маска її насмішкуватої гідности. Тепер була тільки опасиста вагітна молодиця, від котрої тхнуло плоттю. Данієлеві зробилося гаряче, він втер долонею спітніле чоло.

— Ні, — поволі мовив він, — це не мерзенно.

Вона хутко смикнула ліктем і передпліччям, розтинаючи гаряче повітря кімнати зиґзаґуватим порухом.

— Я викликаю у вас огиду, — сказала вона.

Він силувано посміхнувся.

— Огиду? В мене? Марсель, вам довгенько доведеться шукати щось таке, що могло б викликати в мене огиду до вас.

Марсель мовчала, понуро похнюпивши носа. Врешті вона зізналася:

— Мені так хотілося тримати вас якмога далі від цього!

Вони замовкли. Тепер поміж ними постав іще один зв'язок, міцний, немов пуповина.

— Ви бачилися з Матьє після того, як він пішов од мене? — поспитав Даніель.

— Він телефонував мені пополудні, — шорстко відказала вона.

Вона вже зібралася на силі, вигляд у неї був насторожений, трималася штивно, ніздрі стиснуті; вона страждала.

— Він сказав, що я не дав йому грошей?

— Він сказав мені, що у вас їх немає.

— Вони в мене є.

— Є? — зачудовано перепитала вона.

— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.

Він трохи помовчав і додав:

— Марсель, треба їх йому позичати?

— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю... Вам видніше, чи є у вас така змога.

— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.

— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель.