Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль
Певна річ, він не ревнував до Уртіґера. Навпаки, він почував до нього жалість і водночас якусь відразу (втім, він нічого не знав про нього, бачив лише світлину: високий сумовитий молодик у штанцях для ґольфу, та ще геть дурну дисертацію з філософії, що й досі валялася на столі в Матьє). Та нізащо у світі не хотілося йому, щоб перегодя Матьє ставився до нього так само, як до Уртіґера. Він волів би краще ніколи більше не бачити Матьє, ніж уявляти собі, що якось той значуще і сумовито скаже якому-небудь молодому філософу:"О, таж сьогодні треба буде відписати Серґіну". В гіршому разі він міг припустити, що Матьє буде лише етапом у його житті, — хоча це важко собі уявити, — проте він і думати заборонив собі, що може бути етапом у житті Матьє.
Серено, здавалося, почувавсь, як удома. Він досить недбало і невимушено сперся долонями об стіл.
— Часом я шкодую, що такий невіглас у цій царині, — провадив він. — В тих, що цим займаються, такий щасливий вигляд.
Борис не відповів.
— Мені потрібен наставник, — сказав Серено. — Хтось, як ви оце... Не дуже вчений, але щоб усе сприймав поважно.
Він засміявся, мов би на думку йому спало щось втішне.
— Скажіть, а цікаво було б, якби я брав у вас уроки...
Борис недовірливо глянув на нього. Мабуть, це ще одна пастка. Він не уявляв собі, як би це він давав уроки Серено, адже той напевне ж розумніший од нього і, звичайно, ставитиме силу-силенну важких запитань. Від несмілости й слова не промовиш... З холодним відчаєм він подумав, що вже, либонь, двадцять п'ять на дев'яту. Серено знай посміхався, видно було, що ця ідея припала йому до смаку. Та очі в нього були якісь чудні. Борисові важко було дивитися йому в вічі.
— Та, знаєте, я таки добре ледачий, — сказав Серено. — мене треба міцно тримати в руках...
Борис не міг стриматися від сміху і щиро сказав:
— Гадаю, я не зміг би...
— Та що ви, — сказав Серено, — а от я переконаний, що змогли б.
— Ви будете бентежити мене, — сказав Борис.
Серено стенув плечима.
— Скажете таке!.. Послухайте, у вас є кілька хвилин? Ми перехилили б по чарці навпроти, в "Аркурі" та побалакали б про наш проект.
"Наш проект..." Борис тривожно стежив поглядом за продавцем книгарні Ґарбюра, що вже почав складати книжки на купи. Він залюбки пішов би з Серено до "Аркура": це химерний чоловік, та ще і вродливий з біса, та й балакати з ним цікаво, позаяк ввесь час треба матися на бачності; коли ти з ним, то враження таке, ніби тобі щось загрожує. Борис завагався, та почуття обов'язку перемогло.
— Річ у тому, що я поспішаю, — хоча з жалем, та все ж таки різко відказав він.
Обличчя Серено змінилося.
— Гаразд, — мовив він, — не буду заважати. Вибачте, що затримав. До побачення, передавайте вітання Матьє.
Він круто обернувся й пішов геть. "Я образив його?" — збентежено подумав Борис. Тривожним поглядом він провів широкі плечі Серено, який піднімався бульваром Сен-Мішель. А потім зненацька подумав, що не можна втрачати ні хвилини.
"Один. Два. Три, Чотири. П'ять".
З останнім ліком він рішуче взяв фоліянт правою рукою і, не ховаючись, попрямував до крамниці.
Гомінка юрма слів бігла хтозна куди; бігли слова, біг Даніель, він утікав од Бориса, від його тендітного, трохи похилого тіла, від його очей ліщинової барви, від суворого і чарівливого лиця, від цього маленького ченця, російського ченця, Альоші. Кроки, слова, кроки дудоніли йому в голові, бути цими кроками, цими словами все-таки було краще, ніж мовчати: бідолашний дурник, я ж вивів його на чисту воду. Батьки забороняють мені розмовляти з незнайомцями, хочте цукерку, панночко, батьки забороняють... Ха! що за нікчемний розумець, я не знаю, я не знаю, ви любите філософію, я не знаю, дідько б тебе вхопив, звідки ж воно може знати, бідолашне ягня! Матьє корчить із себе султана у своєму класі, він кидає йому хустину, веде до кав'ярні, й малюк геть усе ковтає, каву зі сметанкою і теорії, як ковтають облатку; йди ж бо, йди, наче до першого причастя, він стояв із тією книжкою, пихатий і значний, неначе віслюк, нав'ючений святими мощами, так, я зрозумів, я не хотів накласти руку на тебе, я негідний; а той погляд, який він кинув на мене, коли я сказав йому, що не розуміюся на філософії, під кінець він навіть ввічливого з себе перестав удавати. О, я певен, — я передчував це, ще тоді, як був Уртіґер, — певен, що він їх остерігає від мене. "Добре, — посміхаючись, мовив Даніель, — дуже добре, це пречудовий урок, і недорого обійшовся, я радий, що він послав мене подалі, якби я був настільки дурний, що дозволив собі виказати цікавість до нього і почав довірливо розмовляти з ним, то він, не тямлячи себе від обурення, доповів про все Матьє, і вони обоє реготалися б із мене". Він так різко зупинився, що дама, котра йшла позаду, пхнула його у спину і зойкнула. "Він казав йому про мене!" Це була не-стерп-на думка, від люті в нього аж піт на чолі виступив, як тільки він уявив їх удвох, бадьорих, щасливих од того, що вони разом, малюк, звичайно ж, роззявив рота, витріщив очі й наставив вуха, неначе той віслюк, щоб не пропустити і крихти небесної манни, в якій-небудь кав'ярні на Монпарнасі, що просмерділася брудними скатерками і тютюновим димом... "Матьє, напевне, дивиться на нього згори вниз, напустивши на себе мудрого виразу, і пояснює йому мій характер, здуріти можна від сміху". Даніель повторив:"Здуріти від сміху" і вп'явся нігтями в долоню. Вони судили його позаоч, вони розібрали його по кісточках і порозкладали на полички, а він був геть беззахисний, ні про що й не підозрював, цього дня він міг існувати, як і в усі інші дні, наче він був усього-навсього марою, без пам'яти і без будь-якого значення, наче й не був він для інших трохи вгодованим тілом, трохи гладкими щоками, східним красунчиком із жорстокою посмішкою, і — хтозна?.. Та ні ж бо, ніхто. Боббі знає, і Ральф знає, а Матьє — ні. Боббі — це креветка, в нього немає свідомости. Він мешкає на вулиці Урс, 6, із Ральфом. Ха! якби ж то можна було жити серед сліпців. Та Матьє не сліпий, він хизується цим, він уміє бачити, він витончений психолоґ і має право говорити про мене, він-бо знає мене вже п'ятнадцять років, це ж найкращий мій друг, тож і не відмовляє собі в цьому задоволенні; от він когось зустрів — і вже двоє про мене знають, тепер я існую для них, а потім троє, дев'ятеро, сто. Серено, Серено, Серено-маклер, Серено-гравець-на-біржі, Серено... Ха! якби ж то він здох, так ні, він гуляє на свободі зі своєю думкою про мене в своїй дурній голові й заражає нею кожного, хто до нього наближається, треба скрізь бігати і шкребти, шкребти, стирати, змивати цілими потоками води, от Марсель я відшкріб до самісіньких кісток. Першого разу вона довго дивилася на мене, а потім простягла руку й мовила:"Матьє багато розповідав про вас". І я поглянув на неї теж, я був зачаклований, я був там, усередині, існував у цій плоті, за цим понурим чолом, у глибині цих очей, очей цієї мандрьохи! А тепер вона не вірить жодному слову, яке він каже про мене.
Він задоволено посміхнувся; він так пишався цією перемогою, що на мить перестав стежити за собою: в потоці слів утворилася прогалина, яка потроху почала ширшати, розтягуватися і врешті переросла в тишу. Важку і порожню тишу. Він не повинен був, не повинен припиняти говорити. Вітер ущух, шал начебто ущух теж; у глибині тиші, неначе рана, зяяло обличчя Серґіна. Лагідне, тьмаве обличчя; стільки терпіння, стільки завзяття треба було б, аби хоч трохи освітити його. Даніель подумав:"Я зміг би..." Ще цього року, ще сьогодні зміг би. А потім... Йому подумалося:"Це мій остатній шанс". То був його остатній шанс, і Матьє недбало поцупив цей шанс просто у нього з-під носа. Ральфи, Боббі — ось що йому лишилося. "А з цього бідолашного хлопчини Матьє зробить учену мавпу!" Він ішов у цілковитій тиші, лише власні кроки відлунювали йому в вухах, мов у глибині порожньої вранішньої вулиці. Його самота була така повна під цим гожим небом, лагідним, як чиста совість, серед цієї метушливої юрми, що він був приголомшений фактом свого існування; він мусив би бути страшним сновидінням якоїсь живої душі, котра от-от кинеться зі сну. Слава богу, лють накотила знову, затопила геть усе, він відчув, що цей веселий шал збадьорив його, і втеча почалася наново, знову побіг нестримний потік слів; він ненавидів Матьє. Ось хто повинен вважати існування цілком природним явищем, він не ставить собі запитань, це праведне античне світло, цнотливе небо створене для нього, він удома, він ніколи не був сам. "Їй-богу, — подумав Даніель, — він приймає себе за Ґьоте". Він підняв голову, він дивився в очі перехожим; він плекав свою ненависть:"Та бережись, виховуй своїх послідовників, якщо це бавить тебе, та тільки не проти мене, а то врешті-решт я зіграю з тобою дуже недобрий жарт". Нова хвиля гніву підняла його над землею, він летів у полоні п'янкої втіхи, бо почував себе здатним наводити жах, аж раптом у голову йому стрілила думка, гостра і сяйниста:"Але, але, але... може, варто було б допомогти йому подумати, допомогти повернутися в самого себе, зробити так, щоб усе це не видавалося йому таким легким, це була б найкраща послуга, яку можна було б йому зробити". Він пригадав, як із суворим чоловічим виразом на обличчі Марсель кинула йому через плече:"Коли жінці приходить кінець, їй тільки й залишається, що завести дитину". Цікаво, якщо вони дотримуються ріжних поглядів на це питання, якщо він, висолопивши язика, гасає в пошуках повитухи, котра зробила б підпільний аборт, тоді як вона в глибині своєї рожевої кімнати всихає від бажання мати дитину. Вона ніколи не насмілиться сказати йому про це, якщо тільки... Якщо не знайдеться хтось такий, такий собі добрий спільний друг, котрий додасть їй трохи хоробрости... "Злий же я", подумав він, переповнюючись утіхою. Злість — це неймовірне відчуття швидкости, зненацька відриваєшся від себе і летиш уперед, немов стріла; швидкість хапає тебе за потилицю, вона росте щохвилини, це солодко і нестерпно, котишся з відпущеними гальмами до могили, долаєш слабкі перепони, що несподівано постають то праворуч, то ліворуч, — сердешний Матьє, я ж, негідник такий, збираюся зіпсувати йому життя, — і вони ламаються, немов сухе галуззя, і ця п'янка радість, пронизана страхом, суха, немов електричний розряд, радість, котра ніколи не кінчається.
