Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

І знову тиша обгортала Обдоння. Але на світанку, ледве починали рожевіти крейдяні відноги гір, здіймався низовий вітер. Густий і могутній, він дув проти течії. По Дону бугрились сажневі хвилі, шалено клекотіла вода в лісі, стогнали, розхитуючись, дерева. Вітер ревів цілий день і вщухав пізньої ночі. Така погода стояла кілька днів.

Над степом повисла бузкова запона. Земля пересихала, припинились у рості трави, по зяблі лущилась земляна кора. Грунт вивітрювався з кожною годиною, а на полях хутора Татарського майже не видно було людей. У всьому хуторі залишилось кілька старих — престарих дідів, з відступу вернулись нездатні до праці обморожені й хворі козаки, в полі працювали самі1 жінки та підлітки. По збезлюділому хутору вітер ганяв куряву, хлопав віконницями хат, ворушив, солому, на покрівлях сараїві. "Будемо цього року без хліба,— говорили1 старі.— Самі жінки на полях, та й то. через три двори сіють. А мертва земелька не вродить..."

На другий день після виїзду в поле, перед заходом сонця, Оксана погнала: ДО' ставка волів. Коло греблі, тримаючи за повід. осідланого коня, стояв десятилітній хлопчина Обнізов;. Кінь жував губами, з сірих бархатистих храпів його падали краплі, а верхівець, що зліз з коня, забавлявся: кидав у, воду, грудки сухої глини, дивився, як розходяться по воді кола.

— Ти куди оце зібрався, Банько ? — спитала Оксана.

— Харчі привозив матері.

— Ну, що там у хуторі ?

— А нічого. Дід Гарасим здорове — е — енного коропа в ятері цієї ночі зловив. А ще прийшов з відступу Федір Мельников.

Ставши навшпиньки, хлопчина загнуздав коня, взяв у руку жмут гриви і з незбагненною спритністю скочив у сідло. Від ставка він. поїхав — як розважний хазяїн — кроком, але трохи згодом оглянувся на Оксану і поскакав так, що на спині його пухирем надулась вилиняла блакитна сорочина.

Поки пили віоли, Оксана прилягла: на греблі і тут же вирішила йти в хутір. Мельников був служивий козак, і він повинен був знати щонебудь про долю Григорія. Пригнавши волів до стану, Оксана сказала Докійці:

— Піду в хутір, а завтра рано прийду.

— Діло є ?

— Діло.

Вранці Оксана вернулась. Вона підійшла до Докійки, іцо запрягала волів, безтурботно помахувала прутом, але брови її були насуплені, а в куточках губ лежали гіркі зморшки.

— Мельников Федір прийшов. Ходила, питала його про

Григорія. Нічого не знає,— сказала вона коротко' і, круто обернувшись, одійшла до сівалки.

Після сівби Оксана взялась до господарства : посадила на баштані кавуни, обмазала; й побілила хату, сама — як уміла — вкрила залишками соломи дах сарая. Дні минали в роботі, але тривога за: життя Григорія й на годину не залишала Оксану. Про Степана Оксана згадувала неохоче, і чомусь їй здавалось, що він не вернеться, але, коли в хутір приходив хтоне-будь з козаків, вона спочатку питала : "Степана мого не, бачив ?", а вже потім обережно й потроху намагалась випитати щонебудь про Григорія. Про їх зв язок знали всі в хуторі. Навіть охочі до пліток жінки перестали пащекувати про них, але Оксана соромилась виявляти своє почуття, і лише зрідка, коли скупий на слова служивий не згадував) про Григорія, вона мружила очі і, помітно ніяковіючи, питала : "А сусіда нашого, Григорія Пантелевича, не доводилось зустрічати ? Мати за нього турбується, висохла вся..."

Ніхто з хутірських козаків не бачив: ні Григорія, ні Степана після того, як Донська армія здалась' у Новоросійську. І аж у кінці червня до Оксани зайшов козак, що служив разом з Степаном і' тепер пробирався додому на хутір Колун-даєвський. Він і сказав їй :

— Поїхав Степан у Крим, правду тобі кажу. Сам бачив, як він сідав на пароплав. Поговорити з ним не довелося. Тиснява була така, що по головах ходили.— На запитання про Григорія ухильно відповів : — Бачив на пристані, в погонах він був, а потім не траплялось бачити. Багато офіцерів у Москву вивезли, хто його знає, де він тепер ....

А через тиждень у Татарський заявився поранений Прохір Зиков. Його привезли з станції Міллерово обивательською підводою. Почувши про нього, Оксана покинула доїти корову, припустила до неї теля і, на ходу напнувшись хусткою, поквапливо пішла, майже побігла до зиковського двору. "Прохір то вже знає, він повинен знати! А що, коли скаже, що Гриші нема живого? Як же я тоді?" — думала вона дорогою і щохвилини все повільніше йшла, притискаючи руку до серця, страхаючись почути чорну звістку.

Прохір зустрів) її в кімнаті, широко усміхаючись, ховаючи за спиною куций обрубок лівої руки.

— Здорова була, землячко ! Здорова ! Живою тебе бачити ! А ми вже думали, що ти дуба дала в тому, селищі. Ой, і тяжкенько ж ти була хвора ... Ну, як він, тифок, хорошить вашого брата ? А мене ось бачиш, як поляки опорядили, в рот їм дишель ! — Прохір показав порожній, зав'язаний вузлом рукав захисної гімнастерки.— Жінка побачила, слізьми голосить, а я їй кажу : "Не голоси, дурна, іншим голови одривають, і то не ображаються, а рука — велике діло! Тепер дерев'яні припасовують. Ця, принаймні, холоду не боятиметься, а вріжеш її — кров не йтиме". Біда, що не навчився, дівко, одною рукою орудувати. Штанів не застібну, та й край! Од самого Києва аж додому з розстібнутою матнею їхав. Страм, та й годі! Так що ти вибачай, якщо непорядок коло мене запримітиш... Ну, проходь, сідай, гостем будеш. Поговоримо, поки жінки моєї нема. Вирядив її, антихриста, по самогонку. Чоловік приїхав з одірваною рукою, а їй і почастувати його нічим. Всі ви такі без чоловіків, я вас, чортів мокрохвостих, знаю достеменно

— Ти б сказав...

— Знаю, скажу. Велів ось так тобі кланятись,— Прохір жартома вклонився, підвів голову і здивовано ворухнув бровами : — От тобі й на ! Чого ж ти ревеш, дурненька ? Всі ви, баби, отакі кручені, верчені. Уб'ють — голосять, живий лишився — знов голосять. Утрись, утрись, чого зашмаркалась ? Кажу тобі, живий і здоровий, морду наїв отакенну! Разом з ним у Новоросійському вступили в кінну армію товариша Будьонного, в чотирнадцяту дивізію. Прийняв наш Григорій Пантелевич сотню, чи то пак ескадрон, я, звісно, при ньому пробуваю, і пішли ми походом під Київ. Ну, дівко, і дали ж ми чортів тим полякам ! Ішли туди, Григорій Пантелевич і ка>-же : "Німців рубав, на всяких там австріяків палаш пробував, невже в поляків черепки міцніші ? Здається мені, їх легше буде рубати, ніж своїх — руських, як ти думаєш ?" — і підморгує мені, вишкіряється. Змінився він, як у Червону Армію вступив:, веселий з себе став, гладкий, як огир. Ну, не обійшлось у нас з ним без сімейного скандалу... Раз під'їхав я до нього і кажу жартома : "Пора б привалом стати, ваше благородіє — товаришу Мелехов !" Зиркнув він на мене очима, каже : "Ти мені ці жарти кинь, а то погано буде". Увечері за якимось ділом підкликає мене, і надав же мені чорт знов назвати його "благородієм" ... Як схопиться він за маузер ! Побілів весь, вишкірився, як вовк, а зубів у нього повен рот, не менш, як сотня. Я — коневі під черево, та ходу від нього. За малим не вбив, он який чортоломний ! Ну, прийшли ми на ту Україну, попробували полячків. Так собі вояки, слабкуваті хребтом. Пихи в них напхано, як у годованій свині лайна, а втікають здорово, коли натиснеш.

— Що ж він, може в відпуск...— натякнула була Оксана.

— Геть і не думай ! — відрізав Прохір.— Каже, буду служити доти, поки колишні гріхи замолю. Це він зробить— дурне діло нехитре... Біля одного містечка повів він нас в' атаку. На моїх очах чотирьох їхніх уланів зарубав ! Він же, проклятий, лівшак змалку, отож він їх і діставав з обох боків ... Після бою сам Будьонний перед строєм з ним ручкався, і подяка ескадронові і йому була. Он які він коники викидає, твій Пантелевич !

Оксана слухала, як у чаду... Вона опам'яталась аж коло мелеховської хвіртки. В сінях Докійка цідила молоко; не підводячи голови, спитала :

— Ти по закваску? А я обіцяла принести, та й забула.— Але заглянувши в мокрі від сліз, сяючі щастям очі Оксани, вона зрозуміла все без слів.

Притулившись до її плеча палаючим лицем, задихаючись від радості, Оксана шепотіла :

— Живий і здоровий... Поклон прислав ... Іди ж! Іди, скажи матері!

II

На літо в Татарський повернулось десятків зо три козаків, що ходили в відступ. В більшості це були старі чоловіки і служиві старшого віку, а молоді й середнього віку козаки, за винятком хворих і ранених, майже всі були відсутні. Чаг стина їх була в Червоній Армії, решта — в складі врангелів-ських полків — відсиджувались у Криму, готуючись до нового походу на Дон.

Добра половина тих, що відступали, назавжди лишилися в чужих краях : деякі загинули від тифу, деякі знайшли смерть в останніх боях з противником на Кубані, кілька чоловіка, од-бившись від обозу, замерзли в степу за Маничем, двоє були захоплені в полон червоно — зеленими й зникли без вісті... Багатьох козаків не стало в Татарському. Жінки збували дні в напруженому й тривожному чеканні і щоразу, зустрічаючи корів на вигоні, подовгу стояли, вдивляючись спід долонь,— чи не покажеться на шляху, повитім вечірнім лиловим маревом, запізнілий подорожній?

Приходив додому якийнебудь обідраний, завошивілий і худий, але довгожданий хазяїн, і в. хаті починалась радісна" безладна метушня : гріли воду для чорного від грязі служивого, діти навперебій старались прислужитися батькові і підстерігали кожен його рух, розгублена від щастя хазяйка то поривалась накривати на стіл, то бігла до скрині, щоб дістати чисту пару чоловікової білизни. А білизна, як на те,— була не залатана, а тремтячі пальці хазяйки ніяк не могли просилити нитку в вушко голки... В цю щасливу хвилину навіть дворовому собаці, який здалека впізнав1 хазяїна й до порога біг за ним, облизуючи йому руки, дозволялось увійти в хату; навіть за розбитий посуд або розлите молоко не діставалось дітям, і всяка їх провина миналась їм безкарно... Не встигав хазяїн переодягнутись після купання, як уже в хату повно набивалось жінок. Приходили дізнаватись про долю рідних, лякливо й ж'адібно ловили кожне слово служивого. А трохи згодом котранебудь жінка виходила надвір, затуливши долонями заплакане лице, йшла провулком, як сліпа, не бачила дороги, і от уже в одній з хатин голосила за мертвим нова вдова, і тонко вторували їй плачем дитячі голоси.