Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Вся річ у тому, за що душі губити і які,— значно сказав Мишко.

Іллівна промовчала, але, бачачи, що гість і не думає йти, суворо сказала:

— Годі! Ніколи мені з тобою балакати, йшов би ти додому.

— У мене домів, як у зайця теремів,— усміхнувся Мишко і встав.

Чорта два його можна було віднадити всякими цими штучками та балачками! Не такий уже він, Мишко, був вражли-вий, щоб звертати увагу на образливі вихватки оскаженілої старої. Він знав, що Докійка його любить, а на все інше, в тому числі й на стару, йому було наплювати.

Другого дня вранці він знову прийшов, поздоровкався, наче нічого й не сталося, сів коло вікна, стежачи очима за кожним рухом Докійки.

— Часто навідуєшся...— мимохідь кинула Іллівна, не відповідаючи на мишкове привітання.

Докійка спалахнула, глянула на матір вогненними очима й опустила очі, не сказавши й слова. Усміхаючись, Мишко відповів :

— Не до тебе ходжу, тітко Іллівна, даремно лютуєш.

— Краще б ти зовсім забув дорогу до нашої хати.

— А куди ж мені ходити ? — вже серйозніше спитав Мишко.— 3 ласки вашого свата Дмитра лишився я один, як око в одноокого, а в порожній хаті вовком не просидиш. Хочеш ти, чи не хочеш, тітонько, а ходити я до вас буду,— закінчив він і сів зручніше, широко розставивши ноги.

Іллівна уважно подивилась на нього. Справді, такого не дуже то легко було ви'пхати. Воляча впертість була в усій сутулуватій мишковій фігурі, в нахилі голови, в твердо стиснених губах...

Після того, як він пішов, Іллівна випровадила дітей надвір, сказала, звертаючись до Докійки :

— Щоб більше й ноги його тут не було ! Зрозуміла, ?

Докійка, не кліпнувши, подивилась на матір. Щось притаманне всім Мелеховим на мить з'явилось у шалено примружених очах, коли вона, ніби відкусюючи кожне слово, промовила :

— Ні! Буде ходити ! Не забороните ! Буде! — І, не втримавши, закрила обличчя хвартухом, вибігла в сіни.

Іллівна, важко переводячи дух, сіла коло вікна, довго сиділа, мовчки похитуючи головою, втупивши невидющий погляд кудись далеко в степ, де срібна під сонцем крайка молодого полину відділяла землю від неба.

Надвечір Докійка з матір'ю — не помирившись і мовчки — ставили на городі коло Дону повалений пліт. Підійшов Мишко. Він мовчки взяв з рук Докійки лопату, сказав:

— Мілко копаєш. Вітер повіє, і знов упаде ваш пліт.— І почав поглиблювати ямки для стояків, потім поміг поставити пліт, приладнав його до стояків і .пішов. Вранці він приніс і поставив коло мелеховського ганку двоє тількищо обструганих граблищ і держак до вил; поздоровкавшись з Іллівною, діловито спитав:

— Траву в лузі косити думаєте ? Люди вже поїхали за Дон.

Іллівна промовчала. Замість матері відповіла Докійка :

— Нам і переїхати нема на чому. Баркас з осені лежить під сараєм, розсохся весь.

— Треба було спустити його весною на воду,— докірливо сказав Мишко.— Може, його зашпаклювати ? Без баркаса вам буде незручно.

Докійка покірно й вичікуючи глянула на матір. Іллівна мовчки місила тісто й удавала, ніби вся ця розмова її зовсім не обходить.

— Шпаклівка є у вас ? — спитаві Мишко, ледве помітно усміхаючись.

Докійка пішла в комірчину, принесла оберемок клоччя.

До обіду Мишко впорався з човном, зайшов у кухню.

— Ну, стягнув баркас на воду, нехай замокає. Примкніть його до пенька, а то коли б хтонебудь не забрав.— І знов спитав: — То як же, тітонько, з косовицею буде? Може, пособити вам ? Однаково я зараз без діла.

— Он її спитай,— Іллівна кивнула головою вбік Докійки.

— Я хазяйки питаю.

— Я тут, видно, не хазяйка...

Докійка заплакала, вийшла в кімнату.

— Тоді доведеться пособити,— крекнувши, рішуче сказав Мишко.— Де тут у вас теслярський струмент? Граблі хочу вам поробити, а то старі, мабуть, нікудишні.

Він пішов під сарай і, посвистуючи, почав вистругувати зубці для грабель. Маленький Мишко крутився біля нього, благаюче заглядав у вічі, просив :

— Дядечку Михайле, зроби мені маленькі граблі, а то мені нікому зробити. Бабуня не вміє, і тітка не вміє... Тільки ти вмієш, ти добре вмієш !

— Зроблю, тезок, їй — богу зроблю, тільки одійди трошки, а то коли б тобі стружка в очі не вцілила,— умовляв його Кошовий, посміхаючись і здивовано думаючи : "Та й схоже ж, чортеня... Викапаний батенько ! І очі, і брови, і верхню губу так само підіймає ... Оце так робота !"

Він почав був майструвати маленькі дитячі граблі, але закінчити не зміг : губи його посиніли, на жовтому обличчі з'явився розлючений і разом з тим покірний вираз. Він перестав насвистувати, поклав ножа й мерзлякувато1 ворухнув плечима.

— Михайле Григоровичу, тезко, принеси . мені якунебудь рядюжку, я ляжу,— попросив він.

— А для чого ? — поцікавився Мишко.

— Захворіти хочу.

— Нащо ?

— Та й невідчепний же ти, просто як реп'ях ... Ну, настав час захворіти, от і все! Неси швидше!

— А граблі мої ?

— Потім дороблю.

Сильний дрож стрясав мишкове тіло. Цокочучи зубами, він ліг на принесену Мишком рядюгу, зняв картуза й накрив ним обличчя.

— Це ти вже захворів ? — шкодуючи, спитав Мишко.

— Готовий, захворів.

— А чого ти 'тремтиш ?

— Пропасниця мене трясе.

— А нащо зубами клацаєш ?

Мишко спід картуза одним оком глянув на свого маленького надокучливого тезка, коротко усміхнувся й перестав відповідати на його запитання. Мишко злякано подивився на нього, побіг до хати.

— Бабуню ! Дядько Михайло ліг під сараєм і так тремтить, так тремтить, аж підскакує !

Іллівна подивилась у вікно, одійшла до столу і довго —довго мовчала, про щось задумавшись.

— Чого ж ти мовчиш, бабуню ? — нетерпляче спитав Мишко, сіпаючи її за рукав кофти.

Іллівна обернулась до нього, твердо сказала:

— Візьми, дитинко, укривало та занеси йому, анцихристові, нехай укриється. Це лихоманка1 його б'є, слабість така! Укривало ти донесеш ? — Вона знов підійшла до вікна, глянула в двір, квапливо сказала : — Зажди, зажди ! Не неси, не треба.

Докійка вкривала своїм кожухом Кошового і, нахилившись, щось говорила йому...

Після приступу Мишко до смерку порався, готуючись до косовиці. Він помітно ослаб. Рухи його стали мляві й невпевнені, але граблі Мишкові він таки змайстрував.

Увечері Іллівна подала вечерю, посадила за стіл дітей,— не дивлячись на Докійку, сказала :

— Іди, клич отого ... як його... вечеряти.

Мишко сів за1 стіл, не перехрестивши лоба, стомлено згорбившись. На жовтому обличчі його, в брудних патьоках засохлого поту, позначилася втома, рука дрібно тремтіла, коли він ніс до рота ложку. Він їв мало й неохоче, зрідка байдуже оглядаючи присутніх за столом. Але Іллівна здивовано помітила, що погаслі очі "душогубця" тепліли й оживлялись, спиняючись на маленькому Мишкові, вогники захоплення і ласки на мить спалахували в них і гасли, а в куточках рота ще довго таїлась ледве помітна усмішка. Потім він переводив погляд, і знов на обличчя його тінню лягала тупа байдужість.

Іллівна почала крадькома спостерігати Кошового і тільки тоді побачила, як страшенно схуд він за час хвороби. Під сірою від пилу гімнастеркою різко й опукло окреслювались пів-дуги ключиць, виступами горбились гострі від худорби ріжки широких плечей, і чудний був зарослий рудуватою щетиною кадик на дитинячо тонкій шиї... Чим більше придивлялась Іллівна до сутулуватої фігури "душогубця", до воскового обличчя його, тим дужче поймало її почуття якоїсь внутрішньої незручності, роздвоєності. І раптом непроханий жаль до цього ненависного їй чоловіка — той скімливий материнський жаль, який скоряє і сильних жінок,— прокинувся в серці Іллівни. Не мавши сили перемогти нове почуття, вона підсунула Мишкові тарілку, по вінця налиту молоком, сказала :

— їж ти, ради бога, дужче! Такий же ти худий, що аж дивитись, на тебе тяжко ... Теж жених ! 1 і зараз же почала збирати свої вбрання,— Іллівна змінила рішення.

— Опам'ятайся ! — злякано вигукнула' вона.— Що ж я сама з дітьми робитиму ? Пропадати нам ? .

— Як знаєте, мамо, а я посміховиськом у хуторі не хочу бути,— тихо сказала Докійка, продовжуючи викидати з скрині дівоче своє добро.

Іллівна довго беззвучно ворушила губами, потім, важко ступаючи, пішла до покуття.

— Ну, що ж, доченько ...— прошепотіла вона, знімаючи образи,— коли вже ти так надумала, господь з тобою, іди...

Докійка швиденько стала навколішки. Іллівна благословила' її, сказала тремтячим голосом :

— Цим образом мене покійна мати благословляла... Ой, подивився б на тебе зараз батько ... Пам'ятаєш, що він говорив про твого судженого ? Бог бачить, як мені тяжко ...— і, мовчки повернувшись, вийшла в сіни.

Хоч як старався Мишко, хоч як умовляв! наречену не вінчатися,— уперта дівка правила своєї. Довелось Мишкові через силу погодитись. В думці проклинаючи все на світі, він готувався до вінчання так, начебто мав іти на страту. Вночі піп Віссаріон нишком обкрутив їх у порожній церкві. Після обряду він поздоровив молодих, напутливо сказав :

— От, молодий радянський товаришу, як буває в житті: минулого року ви власноручно спалили мій дім, так би мовити, пустили його вогнем, а сьогодні довелось мені вас вінчати ... Не плюй, кажуть, у колодязь, бо він, може, здасться. Проте, я радий, душевно радий, що ви опам'ятались і знайшли дорогу до церкви христової.

Цього вже стерпіти Мишко не зміг. Він мовчав у церкві весь час, соромлячись своєї безхарактерності і обурюючись на самого себе, але тепер люто скоса зирнув на злопам'ятного попа, пошепки, щоб не чула Докійка, відповів:

— Жалко, що втік ти тоді з хутора, а то б я тебе, чорте довгогривий, разом з домом спалив ! Зрозуміло тобі, ну ?

Ошелешений несподіванкою піп, часто кліпаючи, витріщився на Мишка, а той сіпнув свою молоду жінку за рукав, суворо сказав : "Ходімо !" і, гучне тупаючи армійськими чобітьми, пішов до виходу.

На цьому невеселому весіллі не пили самогонки, не горлали пісень. Прохір Зиков, що був на весіллі за дружка, другого дня довго відпльовувався і скаржився Оксані:

— Ну, дівко, й весілля було ! Михайло в церкві щось таке ляпнув попові, що в старого аж рот набік перекосило ! А на вечерю, бачиш ти, що було ? Смажена курятина та кисле молоко ... хоч би капелиночку самогону поставили, чорти ! Подивився б оце Григорій Пантелевич, як його сестричку засва-

241

16. Тихий Дон. 194

тали... За голову взявся б! Ні, дівко, кінець! Я тепер на ці нові весілля не ходок ! На собачому весіллі, і то веселіше, там хоч шерсть собацюри один з одного рвуть, галасу багато, а тут ні випивки, ні бійки, будь вони, анахтеми, прокляті! Віриш, так розіритувався після цього весілля, що цілу ніч не спав', лежав, чухався, наче мені, сказати, пригорщу бліх під сорочку пустили...

З того дня, як Кошовий осів у мелеховському обійсті, все в господарстві пішло по — інакшому: за: короткий строк він полагодив огорожу, перевіз і склаві на току степове сіно, майстерно вивершивши обсмиканий стіжок ; готуючись до збирання хліба, наново переробив! воза і крила до лобогрійки, ретельно вистругав тік, відремонтував: стареньку віялку й полагодив кінську збрую, бо потай мріяв1 виміняти пару волів1 на коня і не раз казав.