Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Дивлюсь, згребла моя генеральша свою одежину і — за водокачку, дивлюсь — качає по сорочці пляшку з зеленого скла, та так здорово, наче вона все життя її качала ! Полюбувався я на неї, та й думаю : у бога всього багато, напустив він кузок і на благородних людей, нехай, мовляв, вони і їхньої солодкої крові посмокчуть, не все ж їм трудову крівцю пити ... Бог — це не Микитка ! Він своє діло знає. Іншим разом він подобрішає до людей і так же правильно розпорядиться, що краще й не придумаєш.

Безугавно балакаючи і бачачи, що хазяї слухають його —з великою увагою,— кравець спритно натякнув, що міг би розказати ще чимало цікавого, але так виголоднів., що його хилить на сон.

Після вечері, умощуючись спати, він спитав у Оксани:

— А ти, станичнице, довго думаєш тут гостювати ?

— Збираюсь додому, * дідусю.

— Ну, от і підемо зі мною разом, все ж веселіше буде.

Оксана охоче погодилась, і вранці, попрощавшись з хазяями, вони залишили закинуте в степу селище Ново — Михайлівське.

А'

На дванадцяту добу вночі прийшли в станицю Мілютин-ську. Ночувати впросилися у великий, багатий на вигляд дім. Вранці оксанин супутник вирішив залишитися на тиждень у станиці, відпочити й загоїти розтерті до крові ноги. Йти далі він не міг. В домі знайшлась для нього кравецька робота, і старий, що скучив' за роботою, швиденько примостився коло вікна, дістав ножиці і зв'язані мотузочком окуляри, проворно почав пороти якесь шмаття.

Прощаючись з Оксаною, старий веселий балакун перехрестив її і несподівано пустив сльозу, але зараз же втер сльозу і з звичайною для нього жартівливістю сказав :

— Біда — не рідна мати, а людей ріднить... От уже й жалко тебе... Ну, та нічого не вдієш, іди сама, доченько, поводатар твій зразу закривів на всі ноги, мабуть, нагодували його десь ячмінним хлібом ... Та й те сказати,, промарширували ми з тобою чимало, на мої сімдесят років аж занадто. Якщо доведеться, перекажи моїй старій, що сизий голуб її живий і здоровий, і в ступі його товкли, і на бительні били, а він все живий, на ходу добрим людям штани шиє г ось-ось додому приб'ється... Так і перекажи їй: старий дурень, мовляв, кінчив1 відступати і наступає назад додому, не діждеться, коли до печі добереться...

Ще кілька днів була Оксана в дорозі. Від Боковської доїхала до Татарського подорожною підводою. Пізно увечері ввійшла в навстіж розчинену хвіртку свого двору, глянула на мелехівський дім і зайшлась від ридання, що раптом підступило до горла... В порожній кухні, що тхнула пусткою, виплакала всі жіночі гіркі сльози, що набрались за довгий час, а потім принесла з Дону води, затопила в печі, сіла до стола, впустила на коліна руки. Задумавшись, вона не чула, як рипнули двері, і ніби прокинулась, коли Іллівна, увійшовши, неголосно сказала :

— Ну, здорова будь, сусідонько ! Довго ж ти пробувала в чужих краях ...

Оксана злякано глянула на неї, встала.

— Та чого задивилась на мене й мовчиш ? Чи, може, погані вісті принесла ? — Іллівна поволі підійшла до столу, сіла скраю на лавці, не зводячи допитливого погляду з оксаниного обличчя.

— Ні, які ж у мене вісті... Не ждала я вас, задумалась чогось і не чула, як ви увійшли ...— розгублено промовила Оксана.

— Схудла ти, в чому тільки душа держиться.

— На тиф хворіла ...

— А Григорій наш ... Як же він ... Де ви з ним розійшлися ? Живий він ?

Оксана коротко розказала. Іллівна вислухала її, не прохопившись жодним словом, потім спитала :

225

15. Тихий Дон. 194

— Він, як залишив тебе, не хворий поїхав?

— Ні, він не хворів.

— І більше ти про нього нічого не чула ?

— Ні.

Іллівна полегшено зітхнула :

— Ну, от, спасибі за добре слово. Бо тут по хутору всякі брехні точать про нього ...

— Що таке ? — ледве чутно спитала Оксана.

— Так, пусте... Всіх не переслухаєш. З хутірських один тільки Ванько Безхлєбнов вернувся. Він бачив Гришу в Ка-теринодарі хворого, а іншим я не вірю!

— А що говорять, бабусю ?

— Чули ми, що якийсь там козачина з Сінгинського хутора казав, ніби зарубали Гришу червоні в Новоросійському городі. Ходила я пішки в Сінгин — материне серце не втерпить,— відшукала того козачину. Відрікся він. І не бачив, каже, і не чув. Іще чутка була, ніби посадили в тюрму і там він помер з тифу ...— Іллівна опустила очі й довго мовчала, розглядаючи свої вузлуваті важкі руки. Збрезкле обличчя старої було спокійне, губи суворо стиснені, але якось раптом на смуглих вилицях її проступив вишневий рум'янець, і дрібно затремтіли поеііки. Вона глянула на Оксану сухими, несамовито палаючими очима, хрипко сказала :

:— А я не вірю ! Не може бути, щоб позбулась я останнього сина ! Нема за що богові мене карати... Мені вже й жити крихта лишилась... Мені жити зовсім мало' лишилось, а горенька й так через вінця сьорбнула !.. Живий Гриша ! Серце моє не віщує — значить,— живий він, мій рідний !

Оксана мовчки одвернулась.

В кухні довго стояла тиша, потім вітер відчинив двері в сіни й стало чути, як глухо реве за Доном у тополях весняна вода і тривожно перегукуються на розливі дикі гуси.

Оксана зачинила двері, прихилилась до печі.

— Ви не журіться за ним, бабусю,— тихо сказала вона.— Хіба такого слабість подолає ? Він міцний, прямо як залізний. Такі не вмирають. Він цілу дорогу в люті морози без рукавиць їхав ...

— Про діток він згадував ? — стомлено спитала Іллівна.

— І про вас, і про дітей згадував'. Здорові вони ?

— Здорові, що їм подіється. А Пантелей Прокопович наш номер у відступі. Залишились ми самі...

Оксана мовчки перехрестилась, про себе дивуючись, що стара так спокійно повідомила про смерть чоловіка.

Спираючись на стіл, Іллівна важко встала.

— Засиділась я в тебе, а надворі вже ніч.

— Сидіть, бабусю.

— Там Докійка сама, треба йти.— Поправляючи хустку, на голові, вона оглянула кухню, скривилася : — Димок з печі курить. Треба було пустити когонебудь жити, як виїжджала. Ну, прощавай! — І вже взявшись за клямку, не дивлячись назад, сказала : — Обживешся — зайди до нас, провідай. Може,, почуєш про Григорія що,— скажи.

З того дня відносини між Мелеховыми і Оксаною круто змінилися. Тривога за життя Григорія наче зблизила й поріднила їх. На другий день Докійка, побачивши Оксану в дворі, покликала її, підійшла до плоту і, обнімаючи худі оксанині плечі, усміхнулась до неї лагідно і просто.

— Ой і схудла ж ти, Ксанко! Самі маслачки лишились !

— Схуднеш від такого життя,— усміхнулась на відповідь Оксана, не без внутрішньої заздрості розглядаючи рум'яне дівоче обличчя, що цвіло зрілою красою.

— Була в тебе мати вчора ? — чомусь пошепки спитала Докійка.

— Була.

— Я так і думала, що вона до тебе пішла. Про Гришу питала ?

— Питала.

— А не плакала ?

— Ні, тверда вона.

Докійка, довірливо дивлячись на Оксану, сказала:

— Краще б вона поплакала, все таки їй легше стало б ... Знаєш, Ксанко, якась вона з цієї зими чудна стала, не така, як раніш була. Почула вона про батька, я думала, що серце в неї зайдеться, злякалась страшенно, а в неї й сльози не скотилося. Тільки й сказала : "Царство йому небесне, одмучився милий мій ..." І до вечора ні з ким не говорила. Я до неї і сяк і так, а вона рукою відмахується і мовчить. Ой, страху ж я набралась того дня ! А ввечері попорала худобу, входжу знадвору і питаю її : "Мамо, що будем вечеряти варити ?" Відійшло в неї серце, заговорила ...— Докійка зітхнула і, задумливо дивлячись кудись через плече Оксани, спитала:

— Григорій наш помер? Правду це кажуть?

— Не знаю, любонько.

Докійка збоку допитливо подивилась на Оксану, зітхнула ще глибше.

— Мамуня за ним, ну, чисто зжурилася вся ! Вона його інакше й не називає : "Мій меншенький". І ніяк не вірить, що його живого нема. А ти знаєш, Ксанко, вона як узнає, що він справді помер,— вона сама з журби помре. Життя вже од неї одійшло, одна зачіпка в — неї — Григорій. Вона й до онуків якась непривітна стала і в роботі — все в неї з рук падає. Ти ж подумай, за один рік у нас четверо в сім'ї...

Захоплена— співчуттям, Оксана перегнулась через пліт, обняла Докійку, міцно поцілувала її в щоку.

— Розваж матір чимнебудь, моя хороша, не давай їй дуже сумувати.

— Чим же її розважиш ? — Докійка втерла кінцем хустки очі, попросила :

— Зайди до нас, побалакай з нею, все таки їй легше буде. Нічого тобі нас цуратися !

— Зайду колинебудь, безпремінно зайду!

— Я завтра, мабуть, на поле поїду. Спряглись з анікуш-чиною жінкою, хочемо десятин хоч дві пшениці посіяти. Ти не думаєш сіяти собі ?

— Яка з мене сівачка ? — невесело усміхнулась Оксана.— Нема чим та й нема для чого. Самій мені мало треба, проживу й так.

— Про Степана твого що чути ?

— А нічого,— байдуже відповіла Оксана і несподівано для себе сказала::— Я за ним не дуже сохну.— Признання, що несподівано1 вирвалось, збентежило її, і вона, приховуючи збентеження, квапливо сказала : — Ну, прощавай, дівонько, піду в хаті прибирати.

Удаючи, ніби вона не помітила оксаниного збентеження, дивлячись убік, Докійка сказала :

— Зажди трошки, я ось що хочу тобі' сказати, ти не по-собиш нам у роботі ? Земля пересихає, боюсь, що не впораємось ми, а козаків на цілий хутір двоє лишилось, та й ті. каліки.

Оксана охоче погодилась, і задоволена Докійка пішла збиратись.

. Цілий день вона запопадливо готувалась до виїзду: з допомогою анікушчиної вдови провіяла зерно, сяк — так підправила борони, змазала колеса гарби, налагодила сівалку. А ввечері нагребла в; хустку очищеної пшениці й віднесла на кладовище, посипала могили Петра, Наталі і Дарки, щоб уранці злетілись на рідні могилки пташки. В дитячій простоті своїй вона вірила, що веселе щебетання пташок буде почуте мертвими й утішить їх ...

Тільки перед світанком залягла над Обдонням тиша. Глухо воркотіла вода в затопленому лісі, обмиваючи блідозелені стовбури тополь, мірно розхитуючи затонулі верхівки дубових кущів і молодої осичини ; шурхотіло нахилене течією волоття очерету в залитих озерах ; на розливі, в глухих заболонях,— там, де весняна вода, відбиваючи сутінкове світло зоряного неба, стояла нерухомо, як зачарована,— ледве чутно перекликались гуси — білогорлики, сонно посвистували чиркові селезні та зрідка лунали срібні трубні голоси перелітних лебедів', що заночували на привіллі. Іноді, жируючи на просторі, скидалась

у темряві риба ; по воді, всіяній золотими блищиками, далеко котилась колихлива хвиля і лунав застережливий гогіт потривоженого птаха.