Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Пароплави відвозили в Туреччину російських багатіїв, поміщиків, сім'ї генералів і впливових політичних діячів. На пристанях день і ніч ішло навантаження. Юнкери працювали в артілях вантажників, завалюючи трюми пароплавів військовим майном, чемоданами і ящиками їх світлостей біженців.

Частини Добровольчої армії, випередивши у втечі донців і кубанців, першими докотились до Новоросійська, почали вантажитись на транспортні судна. Штаб Добровольчої армії передбачливо перебрався на англійський дредноут "Імператор Індії", що прибув у порт. Бої точились біля Тунельної._ Десятки тисяч біженців заповнювали вулиці міста. Військові частини все прибували. Коло пристаней була неймовірна тиснява. Покинуті коні тисячними табунами бродили по вапнякових схилах гір навколо Новоросійська. На вулицях, що прилягали до пристаней, купами лежали козачі сідла, спорядження, військове майно. Все це було вже нікому непотрібне. По місту ходили чутки, що на судна буде навантажена тільки Добровольча армія, а донці й кубанці походним порядком підуть у Грузію.

Вранці 25 березня Григорій і Платон, Рябчиков пішли на пристань узнати, чи вантажаться частини другого Донського корпусу, бо напередодні серед козаків поширилась чутка, ніби генерал Денікін дав наказ: вивезти в Крим усіх донців, які зберегли зброю і коней.

Пристань загатили калмики Сальського округу. Вони пригнали з Манича і Сала табуни коней і верблюдів, до самого моря довезли свої дерев'яні житлові буди. Нанюхавшись в юрбі прісних запахів овечого лою, Григорій і Рябчиков підійшли аж до східців великого транспортного пароплава, що стояв біля причалу. Східці охоронялись підсиленим караулом офіцерів Марковської дивізії. Біля них, ждучи вантаження, товпились донці — артилеристи. На кормі пароплава стояли гармати, накриті брезентами захисного кольору. Насилу проштовхавшись наперед, Григорій спитав у молодецького чорновусого вахмістра :

— Яка це батарея, станичник ?

Вахмістр скоса глянув на Григорія, неохоче відповів :

— Тридцять шоста.

— Каргіновська ?

— Так точно.

— Хто тут завідує вантаженням ?

— А он він стоїть коло поручнів, полковник якийсь.

Рябчиков торкнув Григорія за рукав, злісно сказав:

— Ходімо звідси, ну їх к чорту! Хіба в них тут чогось доб'єшся ? Як воювали — потрібні були, а зараз ми їм нідо-чого ...

Вахмістр усміхнувся, підморгнув батарейцям, що вистро-їлись у чергу :

— Пощастило вам, артилеристи ! Панів — офіцерів, і то не беруть.

Полковник, що наглядав за вантаженням, швидко йшов східцями; слідом за ним, спотикаючись, поспішав лисий чиновник у розстібнутій дорогій шубі. Він благаюче тулив до грудей котикову шапку, щось говорив, і на спітнілому обличчі його і в близькозорих очах був такий благальний вираз, що полковник, лютуючи, відвертався від нього, грубо кричав :

— Я вам уже сказав раз! Не чіпляйтесь, бо я накажу вивести вас на берег! Ви збожеволіли! Куди к чорту ми візьмемо ваше барахло ? Ви що, осліпли ? Не бачите, що твориться ? А, та ну вас зовсім ! Та скаржтеся,' ради бога, хоч самому генералові Денікіну ! Сказав, не можу,—і не можу, ви російську мову розумієте ?!

Коли він, одмахуючись від настирливого чиновника, проходив повз Григорія, той загородив йому дорогу і, приклавши руку до козирка кашкета, хвилюючись спитав :

— Офіцери можуть сподіватись на повантаження ?

— На цей пароплав — ні. Нема місця.

. — То на який же?

— Дізнайтесь в евакпункті.

— Ми там були, ніхто нічого не знає.

— Я теж не знаю, пропустіть мене !

— Алеж ви вантажите тридцять шосту батарею ! Чому ж нам нема місця ?

— Про — пу — стіть, я вам кажу ! Я—не довідкове бюро!— Полковник спробував легенько одіпхнути Григорія, але той стояв на ногах твердо. В очах його спалахували й гасли голубуваті іскри.

— Тепер ми вам непотрібні стали ? А колись були потрібні ? Прийміть руку, ви мене не зіпхнете!

Полковник подивився в очі Григорію, озирнувся: мар-, ковці, що стояли на східцях, схрестивши гвинтівки, насилу стримували натиск юрби. Дивлячись мимо Григорія, полковник, стомлено спитав :

— Ви якої частини ?

— Я — дев'ятнадцятого Донського, інші різних полків.

— Скільки вас усіх ?

— Чоловіка десять.

— Не можу. Нема місця.

Рябчиков бачив, як у Григорія здригнулись ніздрі, коли він півголосом сказав :

— Що ж ти тут мудруєш, гад ?! Воша тилова ! Зараз же пропускай нас, а то ...

"Зараз Гриша його різоне!" — із злісним задоволенням подумав Рябчиков, але, побачивши, як двоє марковців, прикладами розчищаючи дорогу крізь юрбу, поспішають на виручку полковникові,— застережливо торкнув Григорія за рукав.:

— Не заводься з ним, Пантелевич ! Ходімо ...

— Ви — ідіот ! І ви відповідатимете за вашу поведінку! — сказав зблідлий полковник і, звертаючись до марковців, що підбігли, показав на Григорія :

— Панове ! Вгамуйте цього епілептика ! Треба ж навести тут порядок ! У мене негайна справа до коменданта, а тут звольте вислухувати всякі приємності від усяких...— і квапливо прослизнув повз Григорія.

Високий марковець з погонами поручика на синій бекеші, з акуратно підбритими, англійськими вусиками, підійшов до Григорія впритул.

— Що вам треба ? Чому ви порушуєте порядок ?

— Місце на пароплаві, ось чого мені треба !

— Де ваша частина ?

— Не знаю.

— Ваш документ.

Другий з караулу, молодий пухлогубий юнак у пенсне, ламким баском сказав :

— Його треба одвести в караульне приміщення. Не гайте часу, Висодький !

Поручик уважно прочитав посвідчення Григорія, повернув його.

— Розшукайте вашу частину. Раджу звідси піти і не заважати вантажитись. У нас є наказ : арештовувати всіх, незалежно від їх звання, хто виявляє недисциплінованість і заважає вантаженню.— Поручик твердо стиснув губи, пождав кілька секунд і, скоса поглядаючи на Рябчикова, нахилився до Григорія, шепнув: — Можу вам порадити: поговоріть з командиром тридцять шостої батареї, станьте в їх чергу, і ви сядете на пароплав.

Рябчиков, що чув шепіт поручика, зрадівши, сказав :

— Іди до Каргіна, а я швиденько збігаю за хлопцями. З твого майна, крім речового мішка, що брати ?

— Ходімо разом,— байдуже сказав Григорій.

По дорозі вони зустріли знайомого козака — уродженця хутора Семенівського. Величезною фурманкою він віз до пристані купу накритого брезентом печеного хліба. Рябчиков гукнув до станичника :

— Федоре, здоров ! Куди везеш ?

— А — а — а, Платон, Григорій Пантелевич, здрастуйте! В дорогу своєму полку хліб постачаємо. Насилу спекли, а то довелося б у дорозі саму кутю жерти...

Григорій підійшов до фурманки, що спинилась, спитав:

— Хліб у тебе важений на вазі, чи лічений ?

— Який його чорт лічив! А вам що, хліба треба ?

— Треба.

— Бери !

— Скільки можна ?

— Скільки донесеш, його нам вистачить!

Рябчиков здивовано дивився, як Григорій бере хлібину за хлібиною,— не втерпівши, спитав :

— На дідька ти його стільки береш?

— Треба,— коротко відповів Григорій.

Він випросив у їздового два мішки, склав у них хліб, подякував за послугу і, попрощавшись, наказав Рябчикову :

— Бери, понесемо.

— Ти не зимувати тут зібрався ? — насмішкувато спитав Рябчиков, завдавши мішок на плечі.

— Це не мені.

— А кому ж ?

— Коневі.

Рябчиков швидко скинув мішок на землю, розгублено спитав :

— Жартуєш ?

— Ні, сурйозно.

— Значить ти... що ж ти надумав, Пантелевич ? Хочеш залишитись, так я розумію ?

— Правильно розумієш. Ну, бери мішок, ходімо. Треба ж коня годувати, а то він всі ясла* погриз. Кінь ще здасться, не пішому ж служити ...

До самої квартири Рябчиков мовчав, покректував, підкидав на плечах мішок ; підійшовши до хвіртки, спитав :

— Хлопцям скажеш ? — і, не діждавшись відповіді, з легким відтінком образи в голосі сказав : — Це ти здорово придумав ... А ми ж як ?

— А як хочете,— з удаваною байдужістю відповів Григорій.— Не беруть нас, не знаходиться для всіх місця,—і не треба ! На якого вони чорта нам потрібні, набиватись до них! Залишимось, пошукаємо щастя. Та проходь же, чого ти застряг у хвіртці ?

— Тут з цією балачкою застрягнеш... Я її, хвіртки тієї, і' не бачу. Ну, й діла! Ти мене, Гриша, наче обухом по голові гупнув. Просто розум мені одбив. А я собі думаю : "На чорта він цей хліб випрошує ?" Тепер хлопці наші взнають, захвилюються...

— Ну, а ти як? Не залишишся? — поцікавився Григорій.

— Що ти ! — злякано вигукнув Рябчиков.

— Подумай.

— І думати нічого! Поїду без ніяких, поки місце є. Пристроюсь до Каргіновської батареї і поїду.

— Даремно.

— Оце — так ! Мені, брат, своя голова дорожча. Щось нема в мене охоти, щоб червоні на ній свої палаші пробували.

— Ой, подумай, Платоне ! Діло таке...

— І не говори ! Поїду зараз же...

— Ну, як хочеш. Не умовляю,— з досадою сказав Григорій і перший ступив на кам'яні східці ганку.

Ні Єрмакова, ні Прохора, ні Богатирьова на квартирі не було. Хазяйка — підстаркувата горбата вірменка — сказала, що козаки пішли й обіцяли скоро вернутись. Григорій, не роздягаючись, великими скибами порізав хлібину, пішов у сарай до коней. Хліб поділив порівну, всипав своєму коневі й прохоровому — і тільки взяв відра й хотів іти, щоб принести води, як у дверях став Рябчиков. У полах шинелі він обережно держав наламаний великими шматками хліб. Кінь Рябчикова, зачувши хазяїна, коротко заіржав, а хазяїн його мовчки пройшов повз Григорія, що стримано усміхався, висипав шматки в ясла, не дивлячись на Григорія, сказав:

— Не вишкіряйся, будь ласка ! Коли так діло каже,— доводиться й мені коня годувати... Ти думаєш, мені дуже хочеться їхати ? Сам би себе взяв за карк і повів би на той розпроклятий пароплав, не інакше ! Живий же страх підганяв... голова ж одна на плечах? Не дай бог цю зрубають — друга до Покрови не виросте...

Прохір та інші козаки вернулись аж надвечір. Єрмаков приніс величезний бутель спирту, а Прохір — мішок герметично закупорених банок з каламутно — жовтою рідиною.

— От підробили ! На цілу ніч вистачить,— похваляючись, Єрмаков показав на бутель, пояснив : — Трапився нам військовий лікар, упросив допомогти йому вивезти на пристань з складу медикаменти. Вантажники відмовились працювати, самі юнкери' з складу носили, ну й ми до них підпряглись. Спиртом лікар розплатився за нашу поміч, а банки оці Прохір накрав, покарай господь, не брешу !

— А що в них таке ? — поцікавився Рябчиков.

— Це, браток, трохи лучче за спирт ! — Прохір збовтав банку, подивився на світло, як під темним склом береться бульбашками темна рідина, задоволено закінчив : — Це — щонайдорожче заграничне вино.