Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Тільки хворим його дають, так мені сказав юнкерець, який англійську мову розуміє. Сядем на пароплав, вип'ємо з горя, заведемо "Рідну мою сторононьку" й аж до Криму будемо пити, а банки в море кидати.

— Іди швидше, сідай, а то через тебе пароплав затримують, не відправляють. "Де, кажуть, Прохір Зиков — герой з героїв, без* нього не можемо пливти !"— глузливо сказав Рябчиков і, помовчавши, показав жовтим, обкуреним пальцем на Григорія: — Он він передумав їхати. І я теж...

—-‘Та ну? — вигукнув Прохір, від здивування мало не впустивши банку з рук.

— Що таке ? Що ви тут надумали ? — хмурячись, пильно дивлячись на Григорія, спитав Єрмаков.

— Вирішили не їхати.

— Чому ?

— Тому що місць для нас нема.

— Сьогодні нема — завтра будуть,— впевнено заявив Бо-гатирьов.

— А ти на пристанях був ?

— Ну, далі?

— Бачив, що там робиться ?

— Ну, бачив.

— Занукав! Якщо бачив, то чого ж балакати. Нас з Рябчиковим тільки двох брали, і то один доброволець сказав, щоб пристроювались до Каргіновської батареї, інакше не можна.

— Вона ще не повантажилась, ця батарея ? — жваво спитав Богатирьов. Узнавши, що батарейці стояли в черзі, ждучи вантаження, він ту ж мить почав збиратися : склав у речовий мішок білизну, запасні шаровари, гімнастерку, поклав хліба й попрощався.

— Залишайся, Петро! — порадив Єрмаков.— Нема чого нам розбиватись.

Богатирьов, не відповідаючи, простяг йому спітнілу руку,, з порога ще раз уклонився, сказав: — Бувайте здорові І Дасть бог — іще побачимось ! — і вибіг.

Коли він пішов, у кімнаті довго стояла нехороша тиша.. Єрмаков пішов на кухню до хазяйки, приніс чотири склянки, мовчки розлив у них спирт, поставив на стіл великий мідний чайник з холодною водою, нарізав сала і, так само мовчки, сів до стола, сперся на нього ліктями, кілька хвилин тупо-дивився собі під ноги, потім просто з носка чайника випив води, хрипкувато сказав :

— На Кубані вода скрізь гасом смердить, чого б де воно ?

Йому ніхто не відповів. Рябчиков чистою ганчірочкою

протирав запітнілу шашку, Григорій рився в своєму сундучку* Прохір розгублено дивився у вікно, на голі схили гір, всіяні кінськими табунами.

— Сідайте до столу, вип'ємо.— Єрмаков, не дожидаючись, перекинув у рот півсклянки, запив водою і, розжовуючи шматок рожевого сала, повеселілими очима дивлячись на. Григорія, спитав :

— Не рішать нас червоні товариші ?

— Всіх не переб'ють. Народу тут залишаться великії тисячі,— відповів Григорій.

— Я про всіх і не журюся,— засміявся Єрмаков.— Мені про свою шкуру ходить...

Після того як добре випили, розмова пішла веселіше. А трохи згодом несподівано з'явився посинілий від холоду,, насуплений, похмурий Богатирьов. Він коло порога кинув цілий тюк нових англійських шинелей, мовчки почав роздягатись.

— З прибуттям вас ! — кланяючись, глузливо привітав Прохір.

Богатирьов розлючено глипнув, у його бік, зітхнувши сказав :

— Просити будуть, всі оці Денікіни та інші б ...., і то не поїду! Стояв у черзі, змерз, як пес н.а морозі, і все без пуття. Обрізало якраз коло мене. Двоє поперед мене стояли, одного пропустили, а другого ні. Половина, батареї залишилась, ну, що це таке, га ?

— Отак вашого брата вживають ! — зареготав Єрмаков і, розхлюпуючи з бутля, налив Бо-гатирьову повну склянку спиртуНа, запий своє гірке горе ! Чи ти ждатимеш, поки тебе просити прийдуть? Глянь у вікно, це не генерал Врангель по тебе йде ?

Богатирьов мовчки цідив спирт. Йому зовсім було не ДО1 жартів. А Єрмаков і Рябчиков — самі напівп'яні — напоїли по нікуди стару хазяйку і вже говорили про те, щоб піти, розшукати денебудь гармоніста.

— Ідіть краще на станцію,— порадив Богатирьов,— там вагони патрають. Весь поїзд з обмундируванням.

— На чорта воно потрібне, твоє обмундирування ! — кричав Єрмаков.— Нам цих шинелів стане, які ти приволік І А зайве однаково заберуть. Петро! Кляп собачий ! Ми тут вирішуємо у червоні йти, зрозумів ? Ми ж козаки — чи хто ? Якщо залишать живими нас червоні — підем до них служити ! Ми — донські козаки! Чистої крові, без примішки! Наше діло — рубати. Знаєш, як я рубаю ? З вивертом ! Ставай, на тобі спробую ! Ото ж бо, злякався! Нам однаково кого рубати, аби рубати, так я кажу, Мелехов ?

— Відчепись,— стомлено відмахувався Григорій.

Косячи налитими кров'ю очима, Єрмаков намагався дістати свою шашку, що лежала на скрині. Богатирьов спокійно відпихав його, просив:

— Ти не бешкетуй дуже, Аніка — воїн, а то я тебе враз угамую. Пий статечно, ти ж в офіцерському чині.

— Я на цей чин кладу з прибором ! Він мені зараз потрібний, як колодка свині. Не згадуй! Сам такий. Дай я тобі погони одріжу ? Петя, друже мій, зажди, зажди, я їх зараз....

— Ще не час, з цим встигнемо,— посміхався Богатирьов, відпихаючи друга, що так розходився.

Пили до світанку. Ще з вечора звідкілясь з'явились незнайомі козаки, один з них з дворядкою. Єрмаков танцював "козачка" доти, поки не впав. Його відтягли до скрині, і він зараз же заснув на голій підлозі, широко розкидавши ноги, незручно закинувши голову. До ранку тривала невесела гульня. "Я з Кумшатської !.. З самої станиці! У нас були воли — рога не дістанеш ! Коні були — як леви ! А тепер що лишилось у господарстві ? Одна облізла сучка ! Та й та скоро здохне, годувати нічим"...— п'яно ридаючи, говорив літній козак — один, з випадкових знайомих, що прийшли на гульбище. Якийсь кубанець у подертій черкесці замовляв гармоністові "наурську" і, мальовничо розкидавши руки, так дивовижно легко крутився по кімнаті, що Григорію здавалось, ніби підошви гірських чобіт кубанця зовсім не торкаються до брудної, зачовганої підлоги.

Опівночі хтось з козаків хто зна звідки приніс два високі череп'яні глеки з вузькими шийками ; на боках їх темніли напівзогнилі етикетки, корки були запечатані сургучем, спід вишнево — червоних сургучних печатей звисали масивні свинцеві пломби. Прохір довго держав у руці відерний глек, напружено ворушив губами, намагаючись розібрати іноземний напис на етикетці. Єрмаков, що недавно прокинувся, взяв, у нього з рук глечик, поставив на підлогу, витягнув шаблю.

Прохір не встиг охнути, як Єрмаков, косо замахнувшись, зрізав шаблею шийку глека на чверть, голосно крикнув: "Підставляй посуд !".

Густе, дивовижно запашне й терпке вино розпили за кілька хвилин, і потім довго Рябчиков захоплено прицмокував язиком, бурмотів : "Це не вино, а святе причастя! Таке тільки перед смертю пити, та й то не всім, а таким, які за все життя в карти не грали, табаки не нюхали, жінок не чіпали... Архирейський напій, одне слово !" Тоді Прохір згадав, що в нього в мішку лежать банки з лікувальним вином.

— Зажди, Платоне, не хвали дуже! У мене винце трохи смачніше за це буде ! Це — лайно, а от я дістав на складі, оце вино ! Ладан, з медом, а може ще й ліпше! Це тобі, брат, не архирейське, а — прямо сказати — царське ! Колись царі пили, а тепер нам довелось...— вихвалявся він, одкри-ваючи одну з банок.

Жадібний до випивки Рябчиков зразу сьорбнув півсклянки каламутно — жовтої густої рідини, вмить зблід, витріщив очі.

— Це не вино, а карболка ! — прохрипів він, з люті вихлюпнувши лишок з склянки Прохорові на сорочку, вийшов, похитуючись, у коридор.

— Бреше він., гад ! Вино — англицьке! Перший сорт. Не вірте йому, братця ! — намагаючись перекричати гомін п'яних голосів, загорлав Прохір. Він випив склянку за одним духом, і вмить став біліший за Рябчикова.

— Ну, як ? — допитувався Єрмаков, роздуваючи ніздрі, заглядаючи Прохорові в посоловілі очі.— Як царське вино ? Міцне ? Солодке ? Говори ж, чортяко, а то я цю банку тобі на голові розіб'ю !

Прохір похитував головою, мучився мовчки, а потім ікнув, швидко схопився й вибіг слідом за Рябчиковим. Єрмаков, давлячись від сміху, змовницьки підморгнув Григорієві, пішов надвір. Через хвилину він вернувся в кімнату. Розкотистий регіт його перекрив усі голоси.

— Чого це ти? — стомлено спитав Григорій.— Чого іржеш, дурний ? Залізячку знайшов ?

— Ой, хлопче, піди глянь, як їх вивертає ! Ти знаєш, що

вони пили ?

— Ну ?

— Англійську мазь од вошей.

— Брешеш !

— Істинний бог ! Я —сам, як був на складі, думав спочатку, що це вино, а потім спитав у лікаря : "Що воно таке, пане лікар ?" — "Ліки",— каже. Я питаю : "Воно, случаем, не від усіх скорбот ? Не на спирту ?" — "Боже борони, каже,— це союзники од вошей нам прислали мастило. Це — зовнішні ліки, за комір їх ніяк не можна заливати !"

— Чого ж ти, лиходію, не сказав їм ? — з досадою докорив Григорій.

— Нехай, чорти, очищаються, перед здачею, не бійсь, не здохнуть! — Єрмаков витер сльози, що виступили од сміху, не без зловтіхи додав : — Та й питимуть легше, а то через них і чарки не встигнеш з стола взяти. Жадібних так треба вчити І Ну, що ж, ми з тобою вип'ємо чи заждемо ? Давай за нашу погибель вип'ємо?

Перед світанком Григорій вийшов на ганок, тремтячими руками скрутив цигарку, закурив, довго стояв, притулившись спиною до вологої від туману стіни.

В домі не змовкаючи лунали п'яні вигуки, захлипані перебори гармонії, молодецький свист; сухо дріботіли підбори завзятих танцюристів... А з бухти вітер ніс густе, низьке ревіння пароплавних сирен; на пристанях людські голоси зливалися В' суцільний гомін, прорізуваний вигуками команди, іржанням коней, гудками пароплавів. Десь у напрямі станції Тунельної йшов бій. Глухо погуркували гармати, в інтервалах між пострілами ледве чути було гарячий стукіт кулеметів. За Мархотським перевалом високо злетіла, бризкаючи світлом, ракета. На кілька секунд стало видно осяяні зеленим примарним сяйвом горбаті вершини гір, а потім знов густа темрява березневої ночі вкрила гори, і ще виразніше й частіше, майже зливаючись, загриміли артилерійські залпи.

XXIX

Солоний, густий, холодний вітер дув з моря. Запах незнаних чужих земель ніс він до берега. Але для донців не тільки вітер,— все було чуже, нерідне в цьому нудному, пронизаному протягом приморському місті. Стояли вони на молу .суцільною, тісно збитою масою, ждали вантаження... Коло берега закипали зелені піняві хвилі. Крізь хмару дивилось на землю негріюче сонце. На рейді диміли англійські і французькі міноносці; сірою грізною озією височів над водою дредноут. Над ним стелилась чорна хмара диму. Зловісна тиша стояла на пристанях.