Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Шмигляючий погляд його часто спинявся на Прохорі, на нерухомій Оксані. З кімнати вийшов Григорій, поздоровкався з хазяїном. Той мовчки кивнув головою, спитав :

— Відступаєте?

— Відступаємо.

— Одвоювались, ваше благородіє ?

— Ніби так.

— Це що ж, жінка ваша ? — хазяїн кивнув убік Оксани.

— Жінка.

— Нащо ж ти її на ліжко ? А самим де спати ? — неза-доволено звернувся він до жінки.

— Хвора вона, Ваня, жалко все таки.

— Жалко ! Всіх їх не пережалієш, он їх скільки пре ! Тісно нам з вами буде, ваше благородіє...

В голосі Григорія прозвучала невластива йому просьба, майже благання, коли він, звертаючись до хазяїв, притискаючи руки до грудей, сказав :

— Люди добрі! Пособіть моїй біді, ради Христа. Везти далі її не можна, помре, дозвольте залишити1 її у вас. За догляд я заплачу, скільки скажете, і ціле життя пам'ятатиму вашу добрість... Не відмовте, зробіть ласку !

Хазяїн спочатку відмовився наодріз, посилаючись на те, іцо доглядати хвору буде ніколи, що вона заважатиме їм, а потім, скінчивши обідати, сказав :

— Та звісно—даром хто ж її доглядатиме. А скільки б ви дали за догляд ? Скільки вам буде не жалко дати за наші труди ?

Григорій дістав з кишені всі гроші, які мав, подав їх хазяїнові. Той нерішуче взяв пачку донських кредиток — слинячи пальці, перелічив їх, спитав :

— А миколаївських у вас нема ?

— Нема.

— Може, керенки є ? Ці дуже ненадійні...

— І керенок нема. Хочете, коня свого залишу ?

Хазяїн довго міркував, потім роздумливо відповів :

— Ні, я б, звісно, взяв коня, нам у хліборобстві кінь — перше діло, але як на теперішній час, це нам не годиться : не білі, то червоні однаково його заберуть, і користі з нього мати не доведеться. У, менеі он сяка — така безнога кобиль-чина держиться, та й то бійся щохвилини, що й ту візьмуть на обротьку, та й виведуть з двору — Він помовчав, щось думаючи, і, ніби виправдуючись, додав : — Ви не подумайте, що я такий уже жаднючий, боже борони ! Алеж подумайте самі, ваше благородіє : вона пролежить з місяць, а то й довше, то подай їй, то прийми, знов же годувати її треба, хлібець, молочко, якесь там яєчко, м'ясця, а це ж усе грошики коштує, так я кажу ? Ну й попрати з неї треба й обмити її, і всяке таке... То моя жінка в господарстві щось там робила б, а то треба її доглядати. Це діло не легке! Ні, ви таки не окупуйте, накиньте щонебудь. Я — інвалід, бачите — безногий, який з мене дбаха і робітник? Так, живемо, чим бог дасть, з хліба на квас перебиваємось...

З накипілим глухим роздратуванням Григорій сказав :

— Я не скупую, добра твоя душа. Всі гроші, які були, я тобі віддав, я проживу й без грошей. Чого ж ти ще хочеш з мене ?

— Отак уже всі гроші й оддали ! — недовірливо усміхнувся хазяїн.— При вашому жалуванні у вас їх повинно бути повні сумки.

— Ти скажи прямо,— бліднучи, промовив Григорій:—залишите ви в себе хвору, чи ні ?

— Ні, коли ви вже так окупуєте — залишати нам її нема на що.— Голос хазяїна звучав явно ображено.— Воно теж діло це не просте... Офіцерова жінка, те та се, сусіди дізнаються, а там товариші прийдуть слідом за вами, взнають і почнуть тягати... Ні, в такому разі забирайте її, може, хто з сусідів погодиться, візьме.— 3 видимим жалем він повернув Григорію гроші, дістав кисет і почав скручувати цигарку.

Григорій надів шинель, сказав Прохорові:

— Побудь коло неї, я піду пошукаю квартиру.

Він уже взявся за клямку дверей, коли хазяїн спинив його:

— Заждіть, ваше благородіє, чого ви поспішаєте ? Ви думаєте, мені не жалко бідної жінки ? Дуже мені жалко, і сам я в солдатах служив і поважаю ваше звання й чин, а до цих грошей ви не могли б чогось добавити ?

Тоді не витримав Прохір: побагровівши від обурення, він проричав :

— Чого ж тобі добавляти, гаспид ти безногий ?! Одло-мити тобі останню ногу, ось тобі що треба добавити ! Григорій Пантелевич! Дозволь, я його обпутляю, як цуцика, а потім укладемо Оксану й поїдемо, будь він тричі, анахтема, проклятий !...

Хазяїн вислухав Прохора, що аж задихався, не перебив його й словом ; нарешті сказав:

— Даремно ви мене кривдите, служиві! Тут — діло полюбовне, і лаятись, гарячитися нам нема чого. Ну, чого ти накинувся на мене, козачок? Та хіба я про гроші кажу? Я зовсім не про цю добавку говорив ! Я про те сказав, що може у вас є якась зайва зброя, ну, скажімо, гвинтівка, чи якийсь там револьвер... Вам воно однаково, мати його чи не мати, а нам, як на теперішній час, це — ціле майно. При хаті обов'язково треба мати зброю ! Ось до чого я вів ! Давайте гроші, які давали, та накиньте до цього гвинтівочку, і — договорились, залишайте вашу хвору, будем доглядати її, як свою рідну, от вам хрест !

Григорій подивився на Прохора, тихо сказав :

— Дай йому мою гвинтівку, патронів, а потім іди запрягай. Нехай залишається Оксана... Бог нас розсудить, але везти її на смерть я не можу !

XXVII

Дні потяглися сірі й безрадісні. Залишивши Оксану, Григорій зразу втратив інтерес до всього навколо. Зранку сідав у сани, їхав розлогим, безкраїм, засніженим степом, надвечір, підшукавши денебудь пристановище для нічлігу, лягав спати. І так день — у — день. Те,‘ що відбувалося на фронті, який відсувався на південь, його не цікавило. Він розумів, що справжній серйозний опір скінчився, що в більшості козаків вичерпалось бажання захищати рідні станиці, що білі —армії, судячи по всьому, закінчують свій останній похід і, не втримавшись на Дону,— на Кубані вже не зможуть утриматись ...

Війна закінчувалась. Розвозка надходила нестримно й невідхильно. Кубанці тисячами кидали фронт, роз'їжджались по домівках. Донці були зламані. Знекровлена боями й тифом Добровольча армія1, що втратила три чверті свого складу, неспроможна була чинити опір натискові окриленої успіхами Червоної Армії.

Серед біженців говорили, що на Кубані росте обурення, викликане звірячою розправою генерала Денікіна з членами Кубанської Ради. Говорили, що Кубань готує повстання проти Добровольчої армії і що, нібито, вже провадяться переговори з представниками Червоної Армії про безперешкодний пропуск радянських військ на Кавказ. Уперто говорили й про те, що в станицях Кубані і Терека до донців ставляться різко вороже, так само як і до добровольців, і що, нібито, десь коло Кореновської вже відбувся перший великий бій між донською дивізією і кубанськими пластунами.

Григорій на зупинках уважно прислухався до розмов, що день, то більше впевняючись, що білі будуть неминуче й остаточно розбиті. І все таки в нього часом виникала невиразна надія на те, що небезпека примусить розпорошені, деморалізовані й ворогуючі між собою сили білих об'єднатися, дати відсіч і погнати переможно наступаючі червоні частини. Але після того, як було здано Ростов, він утратив цю надію, і чутку про те, що під Батайськом після упертих боїв червоні почали відступати,— зустрів недовірливо. Пригнічуваний безділлям, він хотів був приєднатися до якоїнебудь військової частини, але коли запропонував це Прохорові,— той рішуче заперечив :

— Ти, Григорій Пантелевич, видно, зовсім з глузду з'їхав ! — обурено заявив він.— За яким чортом ми поліземо туди, в оте пекло? Діло пропаще, сам бачиш, то чого ж ми на рожна попрем отак собі ні сіло, ні впало ? Чи ти думаєш, що ми вдвох їм пособимо? Поки нас не чіпають і силою не беруть у частину, треба якомога швидше їхати від біди якнайдалі, а ти он яку чортівню верзеш ! Ні, давай уже, знаєш, мирно, по — старечому відступати. Ми з тобою й так по зав'язку навоювались за п'ять років, тепер нехай інші покуштують ! Для того я трипер добував, щоб мені знов на фронті марудитись ? Спасибі! Зичиш добра ! Я дією війною так наївся, що й досі блювати тягне, як згадаю про неї ! Хочеш — іди сам, а я незгодний. Я тоді подамся в госпіталь, з мене годі!

Григорій довго мовчав, потім сказав :

— Нехай буде по — твоєму. Поїдемо на Кубань, а там видно буде.

Прохір гнув свою лінію : в кожному великому населеному пункті він розшукував фельдшера, приносив порошки або пиття, але лікувався не дуже старанно, і на запитання Григорія, чому він, випивши один порошок, решту знищує, старанно затоптуючи в сніг,— пояснював це тим, що хоче не вилікуватись, а тільки приглушити хворобу, бо тоді, на випадок переогляду, йому легше буде ухилитись від посилки в частину. В станиці Великокняжеській якийсь бувалий козак порадив йому лікуватись виваром з качиних лапок. З того часу Прохір, в'їжджаючи в хутір чи станицю, питав у першого зустрічного : "А скажіть на милість, качки у вас тут розводять ?" І коли здивований житель відповідав заперечливо, посилаючись на те, що поблизу нема води і качок розводити нема рації,— Прохір з нищівним презирством цідив : "Живете тут, як нелюди ! Ви, мабуть, і качиного крякання зроду не чули ! Пеньки степові!" — Потім, звертаючись до Григорія, з гірким жалем додавав: "Не інакше, як піп дорогу нам перейшов ! Ні в чому нема удачі! Коли б у них тут були качки — зараз же купив би одну, ніяких грошей не шкодуючи, або вкрав би, І пішли б мої діла на поправку, а то щось дуже моя хвороба розходилася! Спочатку була забавка, тільки дрімати в дорозі не давала, а зараз, проклята, стає чистою карою! На санях не всидиш!" ,

Не маючи співчуття від Григорія, Прохір надовго замовкав і іноді цілими годинами, —їхав, не прохопившись і словом, суворо наїжившись.

Нудними й довгими здавались Григорію дні, протягом яких доводилось їхати, ще довшими були нескінченні зимові ночі. Часу, щоб обдумати теперішнє і згадати минуле, було в нього надміру. Подовгу перебирав він у пам'яті пролетілі роки свого' життя, що так дивовижно й негаразд склалося. Сидячи на санях, втупивши, затуманений погляд у снігові простори сповненого мертвої безмовності степу, або лежачи вночі з заплющеними очима і зціпленими зубами денебудь у душній, переповненій людьми кімнатці,— думав усе про одне : про Оксану, хвору, без пам'яті, покинуту в безвісному селищі, про близьких, залишених у Татарському... Там, на Дону, була радянська влада і Григорій весь час з тоскною тривогою питав себе: "Невже за мене будуть мордувати маму чи Докійку ?" І зараз же починав заспокоювати себе, пригадував не раз чуті в дорозі оповідання про те, що чєр-воноармійці йдуть мирно і поводяться з населенням зайнятих станиць добре.