Українська література » Зарубіжна література » Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Читаємо онлайн Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Не можу ж я при жінці всього розказувати, а ти наполягаєш, як та що. Ну, як, поправився після тифу ?

— Я то поправився, розказуй про себе. Щось ти, вражий сину, приховуєш ... Розказуй усе : що наробив ? Як утік ?

— Тут гірше, ніж утік... Після того, як одвіз тебе хворого, повертаюся в частину. Направляють мене в сотню в третій взвод. А я ж страшенно охочий воювати ! Два рази пішов в атаку, а потім думаю: "Тут мені й копита відкинути доведеться ! Треба шукати якусь діру, а то пропадеш ти тут, Прохоре, як бог свят!" А тут, як на те, такі бої зав'язались, так нас тиснуть, що й дихнути не дають ! Де тільки прорив — нас туди пхають ; де невидержка виходить,— знов таки наш полк туди пруть. За тиждень у сотні одинадцять козаків наче корова язиком злизала ! Ну, я й занудьгував, аж завошивів з журби.— Прохір закурив, подав Григорію кисет, не кваплячись, говорив далі: — І от припало мені біля самих Лісок у роз'їзді бути. Поїхало нас троє. їдемо пагорком, на всі боки поглядаємо, дивимось — з ярка вилазить червоний і руки вгору держить. Підскакуємо до нього, а він кричить: "Станичники ! Я — свій ! Не рубайте мене — я переходжу на вашу сторону !" І чорт мені надав : чогось мене зло взяло, підскочив я до нього й кажу : "А ти, кажу, сукин син, коли взявся воювати, то здаватись не повинен ! Падлюка ти, кажу, така. Не бачиш, що ми й так насилу держимось ! А ти здаєшся, сили нам піддаєш ?!" Та потім піхвами його з сідла й потяг по спині. І інші козаки, що були зі мною, його напучують : "Хіба це діло, так воювати, крутитись, вертітись н.а ВСІ боки ? Взялися б Дружніше, ОТ І ВІЙНІ був би кінець І" А чорт його знав, що він, цей перекинчик, офіцер А він саме офіцер і був. Як я його згарячу вдарив піхвами, він зблід, на лиці й тихо так говорить : "Я — офіцер, і ви не смієте мене бити ! Я сам в старий час в гусарах служив, а до червоних потрапив по набілізації, і ви мене приставте до вашого командира, там я йому все розкажу". Ми кажемо: "Давай твій документ". А він згорда так відказує : "Я з вами й говорити не хочу, ведіть мене до вашого командира !"

— То чого ж ти про це при жінці не хотів розказувати ?— здивовано перебив Григорій.

— До того ще не дійшло, про що я при ній не міг розказувати, і ти мене, прошу тебе, не перебивай. Вирішили ми його приставити в сотню, та даремно... Було б нам його там убити, та й усе. Але ми його пригнали, як і годиться, а через день дивимось — призначають нам його командиром сотні. Що ти на це скажеш ? Ну, тоді й почалося! Викликає він мене через якийсь час, питає: "То це ти так івоюєш за єдину неділиму 'Росію, сукин син ? Ти що мені говорив, як у полон мене забирав, пам'ятаєш ?" Я — туди, я — сюди, не дає він мені ніякої пощади — і як згадає, що я його піхвами потяг, то аж затруситься! "Ти знаєш, каже, що я — ротмістр гусарського полку і дворянин, а ти, хам, наважився мене бити ?" Викликає раз, викликає два, і нема мені від нього ніякої милості. Каже взводному мене поза чергою в; застави й караули посилати, наряди на мене сипляться, як горох з відра, словом, їсть мене, стерво, поїдом ! І так само ганяє й тих двох, що зі мною в роз'їзді були, коли ми його в полон забирали. Хлопці терпіли, терпіли, а потім одкликають якось мене й кажуть : "Давайте вб'ємо його, бо він не дасть нам жити !" Подумав я і вирішив розказати про все командирові полку, а вбивати не дозволила совість. Тоді, коли забирали в полон, можна було ухекати, а вже після якось рука в мене не зводилась... Жінка курку ріже — і то я очі заплющую, а тут людину треба вбити...

— А таки вбили? — знову перебив Григорій.

— Зажди трохи, все взнаєш. Ну, розказав я командирові полку, добився до нього, а він засміявся і каже: "Нема чого тобі, Зиков, ображатися, раз ти його сам бив, і дисципліну він правильно встановлює. Він хороший і знаючий офіцер". З тим я й пішов, а сам думаю : "Повісь ти собі цього хорошого офіцера на шнурок замість хреста, а я з ним в одній сотні служити незгодний !" Попросив перевести мене в іншу сотню,— теж нічого не вийшло, не перевели. Тоді я й надумав з частини ушитися. А як ти ушиєшся ? Одвели нас у ближній тил на тижневий відпочинок, а тут мені знов чорт надав... Думаю : не інакше, як треба мені десь схопити хоч поганенький триперець, тоді потраплю в околодок, а там і відступ підійде, діло на те закривлялося. І, чого зроду зі мною не було, почав я заі молодицями бігати, придивлятись, котра на вигляд ненадійна. А хіба ти її вгадаєш ? На лобі в неї не написано, що вона хвора, отут і помізкуй! — Прохір люто сплюнув, прислухався — чи не йде жінка.

Григорій прикрив долонею рота, щоб приховати усмішку,— блискаючи звуженими від сміху очима спитав :

— Дістав ?

Прохір подивився на нього сльозливими очима. Погляд їх був' сумний і спокійний, як у старого собаки, що доживає вік. Трохи помовчавши, він сказав:

— А ти думаєш, легко його було дістати? Коли не треба — його вітром надує, а тут, як на безголов'я, не знайду, та й край, хоч криком кричи!

Напіводвернувшись, Григорій беззвучна сміявся, потім одняв— від обличчя долоню, переривчастим голосом спитав:

— Не муч, ради Христа ! Знайшов, чи ні ?

— Звісно, тобі сміх..— ображено промовив Прохір.— Дурне діло з чужої біди сміятись, я так розумію.

— Та я й не сміюсь... Що ж далі ?

— А далі почав я за хазяйською дочкою упадати. Дівка років з сорок, може — трошки молодша. Лице все в прищах, і така з себе, ну, одне слово — не дай не доведи ! Підказали сусіди, що вона недавно до хвершала вчащала. "Ну, в цеї, думаю, вже неодмінно розживусь !" І от я круг неї, достеменно як молодий півень, ходжу, воло надуваю, і всякі їй слова ... І звідки все воно в мене бралось, ніяк не збагну ! — Прохір винувато усміхнувся, і навіть начебто повеселішав від спогадів.— І женитись обіцяв і всяку — всячину їй говорив... І таки добився її, улестив і доходить діло близько до гріха, а вона як удариться в сльози! Я так, я сяк, питаю : "Може ти хвора, то це нічого, а навіть ще краще". А сам боюсь : діло вночі було, якраз іще хтонеб]щь припреться в половник на цей наш гомін. "Не кричи, кажу, заради Христа ! І якщо ти хвора — не бійся, я з мого до тебе кохання на все згодний !" А вона й каже: "Любий мій Про-шенька ! Не хвора я ані крихітку ! Я — чесна дівка, боюсь — через те й кричу". Не повіриш, Григорію Пантелевичу, як вона мені це сказала — так мене холодним потом і зросило! "Господи Ісусе, думаю, оце я так наскочив ! Ще чого бракувало !" Не своїм голосом я її питаю : "А чого ж ти, проклята, до фершала бігала ? Нащо ти людей дурила ?" — "Бігала я, каже, до нього — мазь для чистоти лиця брала". Схопився я тоді за голову й кажу їй: "Вставай і забирайся від мене зараз же, будь ти проклята, анцихрист страшний ! Непотрібна ти мені чесна, і не буду я з тобою женитися!"— Прохір сплюнув* ще лютіше, неохоче продовжував: — Так і пропали мої труди марно. Пішов до хати, забрав своє манаття і перейшов на другу квартиру тієї ж ночі. Потім уже хлопці нараяли і я від одної вдови дістав, чого мені треба було. Тільки тут я вже зробив напевне, спитав : "Хвора ?"— "Трошки, каже, є".— "Ну, і мені його не пуд треба". Заплатив їй за виручку двадцятку — керенку, а на другий день полюбувався на свою досягненню, і подався в околодок, а звідти прямо додому.

— Ти без коня приїхав ?

— Як так — без коня ? З конем і з повною бойовою викладкою. Коня мені в околодок хлопці прислали. Тільки не в цьому річ; порадь, що мені жінці казати. Чи може краще од гріха піти до тебе переночувати ?

— Ні, к чорту! Ночуй вдома. Скажи, що поранений. Бинт є?

— Є особистий пакет.

— Ну, і гаразд.

— Не повірить,— похмуро сказав Прохір, але все таки встав. Пошукавши в сумках, пішов' у кімнату, неголосно сказав звідти : — Якщо прийде — забав її балачкою, а я в одну мить !

Григорій, скручуючи цигарку, обмірковував план поїздки. "Коней спряжемо й поїдемо парою,— вирішив він.— Треба ввечері виїжджати, щоб не бачили наші, що Оксанку беру з собою. Хоч однаково узнають..."

— Не доказав я тобі про сотенного.— Прохір, кульгаючи, вийшов з кімнати, сіві до стола.— Вбили наші його на третій день, як я в околодок попав.

— Та ну ?

— їй — богу ! В бою стукнули його ззаду, тим і діло скінчилось. Виходить, даремно я біди напитав, от що досадно !

— Не знайшли винного? — неуважно спитав Григорій, поринувши в думки про завтрішню поїздку.

— Коли там шукати ! Почалась така гонитва, що не до нього було. Та де це моя жінка поділася ? Так і пити перехочеться. Коли думаєш їхати ?

— Завтра.

— Не перечекаємо з день ?

— Чого це ?

— Я хоч би вошей обтрусив, не цікаво з ними їхати.

— Дорогою будеш обтрушувати. Ждати діло не виходить. Червоні в двох переходах від Вешок.

— Зранку поїдемо ?

— Ні, на ніч. Нам аби тільки до Каргінської добратись, там і заночуємо.

— А не заскочать нас червоні ?

— Треба бути напоготові. Я, от що... Я думаю з собою Оксану Астахову взяти. Супроти нічого не маєш ?

— А мені що? Бери хоч дві Оксани... Коням буде важкувато.

— Вага невелика.

— Незручно з бабами їздити... І на холеру вона тобі здалась ? То ми б самі й мороки не мали ! — Прохір зітхнув, дивлячись убік, сказав : — Я так і знав, що ти її з собою потягнеш ... Все женихаєшся! Ех, батіг за тобою, Григорію Пантелевичу, давно плаче гіркими слізьми !

— Ну, це не твоє діло,— холодно сказав Григорій.— Жінці про це не розпатякай.

— А раніш я розпатякував ? Ти хоч би совість мав! А хату ж вона на кого залишить ?

В сінях затупотіло. Увійшла хазяйка. На сірій пуховій хустці її іскрився сніг.

— Завірюха ? — Прохір дістав з шафи чарки і тільки тоді спитав : — Та ти принесла щонебудь ?

Рум'яна жінка його дістала5 зза пазухи дві запітнілі пляшки, поставила на стіл.

— Ну, от і доріженьку погладимо ! — жваво сказав Про-хір. Понюхавши самогон, він по запаху визначив : — Первак 1 І міцний, чортяка !

Григорій випив дві невеликі склянки і, пославшись на втому, пішов.

XXVI

— Ну, війна скінчилась ! Турнули нас червоні так, що тепер аж до моря будемо задкувати, поки не ляпнемо задом у солону воду,— сказав Прохір, коли виїхали на гору.

Внизу, повитий синім димом, лежав Татарський. За сніжною рожевіючою крайкою обрію сідало сонце. Під полозами хрустко порипував сніг.

Відгуки про книгу Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: