Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Не можу ж я при жінці всього розказувати, а ти наполягаєш, як та що. Ну, як, поправився після тифу ?

— Я то поправився, розказуй про себе. Щось ти, вражий сину, приховуєш ... Розказуй усе : що наробив ? Як утік ?

— Тут гірше, ніж утік... Після того, як одвіз тебе хворого, повертаюся в частину. Направляють мене в сотню в третій взвод. А я ж страшенно охочий воювати ! Два рази пішов в атаку, а потім думаю: "Тут мені й копита відкинути доведеться ! Треба шукати якусь діру, а то пропадеш ти тут, Прохоре, як бог свят!" А тут, як на те, такі бої зав'язались, так нас тиснуть, що й дихнути не дають ! Де тільки прорив — нас туди пхають ; де невидержка виходить,— знов таки наш полк туди пруть. За тиждень у сотні одинадцять козаків наче корова язиком злизала ! Ну, я й занудьгував, аж завошивів з журби.— Прохір закурив, подав Григорію кисет, не кваплячись, говорив далі: — І от припало мені біля самих Лісок у роз'їзді бути. Поїхало нас троє. їдемо пагорком, на всі боки поглядаємо, дивимось — з ярка вилазить червоний і руки вгору держить. Підскакуємо до нього, а він кричить: "Станичники ! Я — свій ! Не рубайте мене — я переходжу на вашу сторону !" І чорт мені надав : чогось мене зло взяло, підскочив я до нього й кажу : "А ти, кажу, сукин син, коли взявся воювати, то здаватись не повинен ! Падлюка ти, кажу, така. Не бачиш, що ми й так насилу держимось ! А ти здаєшся, сили нам піддаєш ?!" Та потім піхвами його з сідла й потяг по спині. І інші козаки, що були зі мною, його напучують : "Хіба це діло, так воювати, крутитись, вертітись н.а ВСІ боки ? Взялися б Дружніше, ОТ І ВІЙНІ був би кінець І" А чорт його знав, що він, цей перекинчик, офіцер А він саме офіцер і був. Як я його згарячу вдарив піхвами, він зблід, на лиці й тихо так говорить : "Я — офіцер, і ви не смієте мене бити ! Я сам в старий час в гусарах служив, а до червоних потрапив по набілізації, і ви мене приставте до вашого командира, там я йому все розкажу". Ми кажемо: "Давай твій документ". А він згорда так відказує : "Я з вами й говорити не хочу, ведіть мене до вашого командира !"

— То чого ж ти про це при жінці не хотів розказувати ?— здивовано перебив Григорій.

— До того ще не дійшло, про що я при ній не міг розказувати, і ти мене, прошу тебе, не перебивай. Вирішили ми його приставити в сотню, та даремно... Було б нам його там убити, та й усе. Але ми його пригнали, як і годиться, а через день дивимось — призначають нам його командиром сотні. Що ти на це скажеш ? Ну, тоді й почалося! Викликає він мене через якийсь час, питає: "То це ти так івоюєш за єдину неділиму 'Росію, сукин син ? Ти що мені говорив, як у полон мене забирав, пам'ятаєш ?" Я — туди, я — сюди, не дає він мені ніякої пощади — і як згадає, що я його піхвами потяг, то аж затруситься! "Ти знаєш, каже, що я — ротмістр гусарського полку і дворянин, а ти, хам, наважився мене бити ?" Викликає раз, викликає два, і нема мені від нього ніякої милості. Каже взводному мене поза чергою в; застави й караули посилати, наряди на мене сипляться, як горох з відра, словом, їсть мене, стерво, поїдом ! І так само ганяє й тих двох, що зі мною в роз'їзді були, коли ми його в полон забирали. Хлопці терпіли, терпіли, а потім одкликають якось мене й кажуть : "Давайте вб'ємо його, бо він не дасть нам жити !" Подумав я і вирішив розказати про все командирові полку, а вбивати не дозволила совість. Тоді, коли забирали в полон, можна було ухекати, а вже після якось рука в мене не зводилась... Жінка курку ріже — і то я очі заплющую, а тут людину треба вбити...

— А таки вбили? — знову перебив Григорій.

— Зажди трохи, все взнаєш. Ну, розказав я командирові полку, добився до нього, а він засміявся і каже: "Нема чого тобі, Зиков, ображатися, раз ти його сам бив, і дисципліну він правильно встановлює. Він хороший і знаючий офіцер". З тим я й пішов, а сам думаю : "Повісь ти собі цього хорошого офіцера на шнурок замість хреста, а я з ним в одній сотні служити незгодний !" Попросив перевести мене в іншу сотню,— теж нічого не вийшло, не перевели. Тоді я й надумав з частини ушитися. А як ти ушиєшся ? Одвели нас у ближній тил на тижневий відпочинок, а тут мені знов чорт надав... Думаю : не інакше, як треба мені десь схопити хоч поганенький триперець, тоді потраплю в околодок, а там і відступ підійде, діло на те закривлялося. І, чого зроду зі мною не було, почав я заі молодицями бігати, придивлятись, котра на вигляд ненадійна. А хіба ти її вгадаєш ? На лобі в неї не написано, що вона хвора, отут і помізкуй! — Прохір люто сплюнув, прислухався — чи не йде жінка.

Григорій прикрив долонею рота, щоб приховати усмішку,— блискаючи звуженими від сміху очима спитав :

— Дістав ?

Прохір подивився на нього сльозливими очима. Погляд їх був' сумний і спокійний, як у старого собаки, що доживає вік. Трохи помовчавши, він сказав:

— А ти думаєш, легко його було дістати? Коли не треба — його вітром надує, а тут, як на безголов'я, не знайду, та й край, хоч криком кричи!

Напіводвернувшись, Григорій беззвучна сміявся, потім одняв— від обличчя долоню, переривчастим голосом спитав:

— Не муч, ради Христа ! Знайшов, чи ні ?

— Звісно, тобі сміх..— ображено промовив Прохір.— Дурне діло з чужої біди сміятись, я так розумію.

— Та я й не сміюсь... Що ж далі ?

— А далі почав я за хазяйською дочкою упадати. Дівка років з сорок, може — трошки молодша. Лице все в прищах, і така з себе, ну, одне слово — не дай не доведи ! Підказали сусіди, що вона недавно до хвершала вчащала. "Ну, в цеї, думаю, вже неодмінно розживусь !" І от я круг неї, достеменно як молодий півень, ходжу, воло надуваю, і всякі їй слова ... І звідки все воно в мене бралось, ніяк не збагну ! — Прохір винувато усміхнувся, і навіть начебто повеселішав від спогадів.— І женитись обіцяв і всяку — всячину їй говорив... І таки добився її, улестив і доходить діло близько до гріха, а вона як удариться в сльози! Я так, я сяк, питаю : "Може ти хвора, то це нічого, а навіть ще краще". А сам боюсь : діло вночі було, якраз іще хтонеб]щь припреться в половник на цей наш гомін. "Не кричи, кажу, заради Христа ! І якщо ти хвора — не бійся, я з мого до тебе кохання на все згодний !" А вона й каже: "Любий мій Про-шенька ! Не хвора я ані крихітку ! Я — чесна дівка, боюсь — через те й кричу". Не повіриш, Григорію Пантелевичу, як вона мені це сказала — так мене холодним потом і зросило! "Господи Ісусе, думаю, оце я так наскочив ! Ще чого бракувало !" Не своїм голосом я її питаю : "А чого ж ти, проклята, до фершала бігала ? Нащо ти людей дурила ?" — "Бігала я, каже, до нього — мазь для чистоти лиця брала". Схопився я тоді за голову й кажу їй: "Вставай і забирайся від мене зараз же, будь ти проклята, анцихрист страшний ! Непотрібна ти мені чесна, і не буду я з тобою женитися!"— Прохір сплюнув* ще лютіше, неохоче продовжував: — Так і пропали мої труди марно. Пішов до хати, забрав своє манаття і перейшов на другу квартиру тієї ж ночі. Потім уже хлопці нараяли і я від одної вдови дістав, чого мені треба було. Тільки тут я вже зробив напевне, спитав : "Хвора ?"— "Трошки, каже, є".— "Ну, і мені його не пуд треба". Заплатив їй за виручку двадцятку — керенку, а на другий день полюбувався на свою досягненню, і подався в околодок, а звідти прямо додому.

— Ти без коня приїхав ?

— Як так — без коня ? З конем і з повною бойовою викладкою. Коня мені в околодок хлопці прислали. Тільки не в цьому річ; порадь, що мені жінці казати. Чи може краще од гріха піти до тебе переночувати ?

— Ні, к чорту! Ночуй вдома. Скажи, що поранений. Бинт є?

— Є особистий пакет.

— Ну, і гаразд.

— Не повірить,— похмуро сказав Прохір, але все таки встав. Пошукавши в сумках, пішов' у кімнату, неголосно сказав звідти : — Якщо прийде — забав її балачкою, а я в одну мить !

Григорій, скручуючи цигарку, обмірковував план поїздки. "Коней спряжемо й поїдемо парою,— вирішив він.— Треба ввечері виїжджати, щоб не бачили наші, що Оксанку беру з собою. Хоч однаково узнають..."

— Не доказав я тобі про сотенного.— Прохір, кульгаючи, вийшов з кімнати, сіві до стола.— Вбили наші його на третій день, як я в околодок попав.

— Та ну ?

— їй — богу ! В бою стукнули його ззаду, тим і діло скінчилось. Виходить, даремно я біди напитав, от що досадно !

— Не знайшли винного? — неуважно спитав Григорій, поринувши в думки про завтрішню поїздку.

— Коли там шукати ! Почалась така гонитва, що не до нього було. Та де це моя жінка поділася ? Так і пити перехочеться. Коли думаєш їхати ?

— Завтра.

— Не перечекаємо з день ?

— Чого це ?

— Я хоч би вошей обтрусив, не цікаво з ними їхати.

— Дорогою будеш обтрушувати. Ждати діло не виходить. Червоні в двох переходах від Вешок.

— Зранку поїдемо ?

— Ні, на ніч. Нам аби тільки до Каргінської добратись, там і заночуємо.

— А не заскочать нас червоні ?

— Треба бути напоготові. Я, от що... Я думаю з собою Оксану Астахову взяти. Супроти нічого не маєш ?

— А мені що? Бери хоч дві Оксани... Коням буде важкувато.

— Вага невелика.

— Незручно з бабами їздити... І на холеру вона тобі здалась ? То ми б самі й мороки не мали ! — Прохір зітхнув, дивлячись убік, сказав : — Я так і знав, що ти її з собою потягнеш ... Все женихаєшся! Ех, батіг за тобою, Григорію Пантелевичу, давно плаче гіркими слізьми !

— Ну, це не твоє діло,— холодно сказав Григорій.— Жінці про це не розпатякай.

— А раніш я розпатякував ? Ти хоч би совість мав! А хату ж вона на кого залишить ?

В сінях затупотіло. Увійшла хазяйка. На сірій пуховій хустці її іскрився сніг.

— Завірюха ? — Прохір дістав з шафи чарки і тільки тоді спитав : — Та ти принесла щонебудь ?

Рум'яна жінка його дістала5 зза пазухи дві запітнілі пляшки, поставила на стіл.

— Ну, от і доріженьку погладимо ! — жваво сказав Про-хір. Понюхавши самогон, він по запаху визначив : — Первак 1 І міцний, чортяка !

Григорій випив дві невеликі склянки і, пославшись на втому, пішов.

XXVI

— Ну, війна скінчилась ! Турнули нас червоні так, що тепер аж до моря будемо задкувати, поки не ляпнемо задом у солону воду,— сказав Прохір, коли виїхали на гору.

Внизу, повитий синім димом, лежав Татарський. За сніжною рожевіючою крайкою обрію сідало сонце. Під полозами хрустко порипував сніг.