Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло
Там, де недавно погойдувався біля причалу останній транспорт,— плавали у воді офіцерські сідла, чемодани, укривала, шуби, оббиті червоним плюшем стільці, ще якесь добро, скинуте в поспіху з сходців ...
Григорій зранку приїхав на пристань; доручивши коня Прохорові, довго ходив у натовпі, шукаючи знайомих, при— ' слухаючись до уривчастих, тривожних розмов. Перед його очима біля східців "Святослава" застрелився підстаркуватий відставний полковник, якому відмовили дати місце на пароплаві.
За кілька хвилин до цього полковник, маленький, метушливий, з сивою щетиною на щоках, з заплаканими, припухлими, збрезклими очима, хапав, начальника караулу за ремені портупеї, щось жалібно шепелявив, сякався і' витирав нечистою хусткою прокурені вуса, очі й тремтячі губи, а потім якось раптом наважився... І зараз же якийсь меткий козак вийняв з теплой руки мертвого блискучий, нікельований браунінг, труп у світлосірій офіцерській шинелі ногами, наче колоду, відкотили до штабеля ящиків і біля східців ще густіше закипів народ, ще лютіше спалахнула бійка в черзі, ще запекліше загавкали хрипкі, розлючені. голоси біженців.
Коли останній пароплав, похитуючись, почав відходити од причалу, в юрбі залунали жіночі ридання, істеричні вигуки, лайка ... Не встиг ще затихнути короткий басуватий рев пароплавної сирени, як молодий калмик в лисячому тривусі стрибнув у воду, поплив слідом за пароплавом.
— Не витерпів ! — зітхнув хтось з калмиків.
— Значить, йому ніяк не можна було залишатись,— сказав козак, що стояв коло Григорія.— Значить, він червоним дуже нашкодив ...
Григорій, зціпивши зуби, дивився на калмика, що плив. Все рідше махав руками плавець, все нижче осідали плечі. Намоклий чекмень тягнув донизу. Хвилею змило з голови калмика, відкинуло назад рудий лисячий тривух.
— Втоне, проклятий нехрист Г — з жалем сказав якийсь дідок у бешметі.
Григорій круто обернувся, пішов до коня. Прохір жваво розмовляв з Рябчиковим і Богатирьовим, що підскакали до нього. Забачивши Григорія, Рябчиков засовався в сідлі, нетерпляче торкнув коня закаблуками, крикнув :
— Та поспішай же ти, Пантелевич ! — І не діждавшись, поки Григорій під'їде, ще здаля закричав:—Поки не пізно, давай утікати. Тут зібралось нас з півсотні козаків, думаємо прямувати на Геленджик, а звідтіль у Грузію. Ти як?
Григорій підходив, глибоко засунувши руки в кишені шинелі, мовчки розпихаючи плечима козаків, що безцільно товпились на пристані.
— Поїдеш, чи ні ? — напосідливо питав Рябчиков, під'їхавши впритул.
— Ні, не поїду.
— З нами пристроївся один військовий старшина. Він дорогу тут наскрізь знає, каже : "з заплющеними очима до самого Тифліса доведу !" їдьмо, Гриша ! А звідти до турків, га ? Треба ж якось рятуватися ! Край настає, а ти якийсь, наче риба, сонний...
— Ні, не поїду,— Григорій узяв з рук Прохора поводи, важко, по — старечому, сів у сідло.— Не поїду. Нема чого. Та й пізнувато трохи ... Дивись !
Рябчико© оглянувся. З розпачу й люті зім'яв, одірвав темляк на шашці: з гір текли цепи червоноармійців. Коло цементних заводів гарячково застукотіли кулемети. З бронепоїздів ударили по цепах з гармат. Біля млина Асланіді вибухнув перший снаряд. ;
— Поїхали на квартиру, хлопці, держи за мною ! — наказав Григорій, повеселівши і якось підбадьорившись.
Але Рябчиков схопив григорійового коня за повід, злякано вигукнув:
— Не треба! Давай тут залишимось... В гурті, знаєш, і смерть не страшна ...
— Е, чорт, рушай! Яка там смерть ? Що ти мелеш ? — Григорій з досади хотів ще щось сказати, але голос його приглушило громовим гуркотом, що долинув з моря. Англійський дредноут "Імператор Індії", залишаючи береги союзної Росії, розгорнувся і послав з своїх дванадцятидюймових гармат пачку снарядів. Прикриваючи пароплави, що виходили з бухти, він обстрілював цепи червоно — зелених, що котились до окраїн міста, переносив огонь на гребінь перевалу, де показались червоні батареї. З важким клекотом і виттям летіли через голови козаків, що стовпились на пристані, англійські снаряди.
Туго натягаючи поводи, стримуючи присідаючого коня, Богатирьов крізь гуркіт стрільби кричав :
— Ну, й гучно ж гавкають англійські гармати ! А даремно вони стервенять червоних! Користі від їхньої стрільби ніякої, тільки гуркоту багато ...
— Нехай стервенять ! Нам тепер однаково,— усміхаючись, Григорій рушив і поїхав вулицею.
Назустріч йому зза рогу, стелячись у шаленому галопі, вилетіли шість верхівців з голими клинками. У переднього верхівця на грудях кров'янів, як рана, кумачевий бант.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
І
З півдня дві доби віяв теплий вітер. Розтав' останній сніг на полях. Відгриміли піняві весняні струмки, відбушували степові балки й річки. На зорі на третій день вітер ущух і лягли над степом густі тумани, засріблились вологою кущі торішньої тирси, потонули в непроглядній білястій запоні могили, байраки, станиці, шпилі дзвіниць, спрямовані вгору вершини пірамідальних тополь. Стала над широким донським степом блакитна весна.
Туманним ранком Оксана вперше після одужання вийшла на ганок і довго стояла, сп'яніла від хмільного солоду свіжого весняного повітря. Перемагаючи нудоту й запаморочення, вона дійшла до колодязя в садку, поставила відро, сіла на цямрині.
Інакшим, чудесно обновленим і звабливим став перед нею світ. Блискучими очима вона схвильовано дивилась навкруги, по — дитячому перебираючи згортки одягу. Повита туманом далечінь, затоплені талою водою яблуні в садку, мокра огорожа і шлях за нею з глибоко промитими торішніми коліями,— все здавалось їй невидано гарним, все цвіло густими й ніжними барвами, наче осяяне сонцем.
Клаптик чистого неба, що виглянув крізь туман, осліпив її холодною синявою ; пахощі прілої соломи й відталої чорно-землі були такі знайомі і приємні, що Оксана глибоко зітхнула і усміхнулась краєчками губ ; немудра пісня жайворонка, що долинула звідкись із туманного степу, розбудила в ній неусвідомлеиий смуток. Це вона — почута на чужині пісенька — примусила частіше забитись оксанине серце й видавила з очей дві скупі сльозинки...
Бездумно втішаючись життям, що повернулось до неї, Оксана почувала величезне бажання до всього доторкнутись руками, все оглянути. їй хотілось торкнути почорнілий від вогкості кущ порічок, притулитись щокою до яблуневої гілки, вкритої сизою бархатистою паддю,' хотілось переступити через розвалений частокіл і піти по грязі без дороги, туди, де за широким яром казково зеленіло, зливаючись з туманною далиною, озиме поле...
Кілька днів Оксана ждала, сподіваючись, що от — от з'явиться Григорій, але потім узнала від сусідів, які заходили до хазяїна, що війна не скінчилася, що багато козаків з Новоросійська виїхали морем у Крим, а ті, що залишились, пішли в Червону Армію й на рудники.
Під кінець тижня Оксана твердо вирішила йти додому, до того ж незабаром їй знайшовся і супутник. Якось увечері до хати, не постукавши, зайшов маленький сутулуватий дідок. Він мовчки вклонився, почав розстібати бахмату, брудну, розпороту по швах англійську шинель.
— Що ж це ти, чоловіче добрий, "здрастуйте" не сказав, а жити розташовуєшся? — спитав хазяїн, здивовано розглядаючи незваного гостя.
А той швиденько зняв шинель, витріпав її коло порога, обережно почепив на кілочок і, погладжуючи коротко підстрижену сиву борідку, усміхаючись, сказав :
— Пробач, ради христа, любий чоловіче, але тепер такі часи, що я так робити навчився : спочатку роздягнись, а потім уже просись ночувати, інакше не пустять. Народ тепер неласкавий став, гостям не радий...
— Де ж ми тебе покладемо ? Бачиш, у нас тісно,— вже миролюбніше сказав хазяїн.
'— Та мені того місця не скільки треба. Отут, коло, порога, скулюсь та й засну.
— Хто ж ти такий будеш, дідусю ? Біженець ? — поцікавилась хазяйка.
— От — от, біженець і є. Бігав, бігав, до моря добіг, а оце тепер звідти поволеньки йду, уморився бігати ...— відповів балакучий дідок, сідаючи коло порога навпочепки.
— А хто ти такий ? Звідки ? — допитувався хазяїн.
Старий дістав з кишені великі кравецькі ножиці, повертів
їх у руках, і з тією самою усмішкою, що не сходила йому з губ, сказав:
— А ось мій документ, аж від Новоросійська з ним командируюсь, а родом я здалека, зза Вешенської станиці. Туди, і йду, напившись з моря солоної води.
— І я вешенська, дідусю,— спалахнувши від радості, сказала Оксана.
— Скажи на милість ! — вигукнув старий.— От де станичницю довелось зустріти ! Хоч воно в такий час і не дивно : ми зараз — як євреї : розвіялись по всій землі. На Кубані так : кинь палицею на собаку, а влучиш у донського козака. Пона-тикувано їх скрізь — без ліку, а в землі закопано — іще більше. Надивився я, люди добрі, всякої всячини за цей відступ. Яку біду народ терпить, і не розказати ! Позавчора сиджу на станції, поруч зі мною благородна женщина в окулярах сидить, крізь окуляри вошок на собі вишукує. А вони по ній пішки ходять. І от вона їх знімає пальчиками, а сама так кривиться, наче лісову кислицю розкусила. Почне ту бідну вошку душити — ще дужче кривиться, аж всю її пересмикує, так їй гидко ! А інший твердяк людину вбиває і не кривиться', морди не одвертає. При мені один такий молодчина трьох калмиків, зарубав, а потім шашку витер об кінську гриву, дістав цигарку, закурив, під'їжджає до мене, питає: "Ти чого, діду, баньки витріщив ? Хочеш, тобі голову зрубаю ?" — "Що ти, кажу, синку, бог з тобою ! Зрубаєш мені голову, а тоді як же я хліб жуватиму ?" — Засміявся він і од'їхав.
— Людину вбити іншому, який руку на цьому набив, легше, ніж вошу роздушити. Подешевшала людина за революцію,— глибокодумно додав хазяїн.
— Справедливе слово ! — підтвердив гість.— Людина — вона не худоба, до всього звикає. От я й питаю в тієї жінки : "Хто ви така будете ? По обличчю ви начебто не з простих". Глянула вона на мене, сльозою вмилась, "Я — дружина генерала — майора Гречихина". От тобі, думаю, і генерал, от тобі й майор, а вошей, як на шолудивій кішці бліх! І кажу їй: "Ви, ваше превосходительство, якщо будете, вибачайте, ваших комашок — кузочок так вибавляти, то вам роботи до Покрови стане. І нігтики всі поламаєте. Душіть їх усіх разом!"— "Як це ?" — питає. Я й порадив їй : "Зніміть, кажу, одежу, розстеліть на твердому місці, і пляшкою їх".
