Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
— Невже вона думає, що я таке носитиму...
Гаррі придивився уважніше й розсміявся. На ланцюжку висіли великі золоті літери, що складалися у слова: "Моє серденько".
— Чудово, — сказав він. — Розкішно. Обов'язково носи його перед Фредом і Джорджем.
— Ти тільки спробуй їм сказати, — погрозив Рон, запихаючи ланцюжок подалі з очей під подушку, — і я... я... я...
— Почнеш затинатися? — гигикнув Гаррі. — Та перестань, хіба б я таке казав?
— Але як їй могло спасти на думку, що мені таке сподобається? — пробубонів доволі спантеличений Рон.
— А ти згадай, — порадив Гаррі. — Може, ти колись десь бовкнув, що любиш з'являтися на людях зі словами "Моє серденько" на шиї?
— Та... ми розмовляємо мало, — пробурмотів Рон. — Ми переважно...
— Лижетесь, — договорив за нього Гаррі.
— Ну, так, — зізнався Рон. На мить завагався, а тоді запитав: — А Герміона справді зустрічається з Маклаґеном?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. — На святі в Слизорога вони були разом, але їм, по-моєму, не дуже добре пішло.
Рон трохи пожвавішав, глибше запихаючи руку в панчоху з дарунками.
Серед гостинців для Гаррі був светр, власноручно сплетений місіс Візлі, з великим золотим сничем на грудях; від близнюків — величезна коробка з продукцією "Відьмацьких витівок Візлів", а ще — вогкий, із запахом цвілі, пакуночок, підписаний: "Хазяїнові од Крічера".
Гаррі придивився.
— Як думаєш — безпечно його відкривати? — запитав у Рона.
— Нічого страшного там бути не може, бо всю нашу пошту перевіряють у міністерстві, — відповів Рон, хоч і сам позирав на пакуночок з осторогою.
— Я й не подумав, щоб щось дарувати Крічеру! Чи ельфам-домовикам дарують різдвяні гостинці? — поцікавився Гаррі, обережно штурхаючи пакуночок.
— Хіба такі, як Герміона, — знизав плечима Рон. — Але давай спочатку подивимось, що воно таке, поки тебе не загризло сумління.
За мить Гаррі голосно закричав і зіскочив зі своєї розкладачки — у пакуночку було повнісінько личинок.
— Гарно, — зареготав Рон. — Яка турбота.
— Краще це, ніж твій ланцюжок, — огризнувся Гаррі, й Рон відразу посмутнішав.
На Різдвяний обід усі посходилися у нових светрах — тобто всі, крім Флер (бо місіс Візлі, здається, не захотіла гаяти на неї час) та самої місіс Візлі, яка красувалася в новесенькому темно-синьому відьомському капелюшку, що виблискував крихітними зірочками-діамантами, та ефектному золотому кольє.
— Це мені Фред і Джордж подарували! Яка краса, правда?
— Мамо, ми почали тебе більше цінувати, відколи нам доводиться самим прати шкарпетки, — зітхнув Джордж і легковажно махнув рукою. — Передати пастернаку, Ремусе?
— Гаррі, у тебе у волоссі личинка, — весело повідомила Джіні й перехилилася через увесь стіл, щоб її забрати; Гаррі відчув поза спиною мороз, хоч з личинкою це не було пов'язано.
— Як шахливо! — підкреслено здригнулася Флер.
— Ага, скажи? — підтримав її Рон. — Підливки, Флер?
Він з таким завзяттям повернувся по соусницю, що збив її зі столу; Білл махнув чарівною паличкою — підливка здійнялася вгору, а тоді покірно повернулася назад у соусницю.
— Ти не кгашчий за ту Тонкс, — сказала Флер Ронові, коли той перестав посилати Біллові вдячні повітряні цілунки. — Вона завшти все збиває...
— Я запрошувала дорогеньку Тонкс прийти до нас сьогодні, — заявила місіс Візлі, занадто різко ставлячи на стіл моркву й пропікаючи поглядом Флер. — Але вона не може. Ремусе, ти з нею останнім часом розмовляв?
— Ні, я взагалі мало з ким спілкувався, — відповів Люпин. — Але ж Тонкс, мабуть, мала б відвідати власну родину?
— Гм, — засумнівалася місіс Візлі. — Можливо. Хоч у мене склалося враження, що вона планує святкувати Різдво на самоті.
Вона роздратовано зиркнула на Люпина, немовби це він винен, що замість Тонкс її невісткою має стати Флер, але Гаррі, поглядаючи на Флер, яка годувала Білла з власної виделки шматочками індика, подумав, що битва, яку веде з нею місіс Візлі, заздалегідь приречена на поразку. І тут він пригадав одне запитання, що стосувалося Тонкс, а кого ж було краще запитати, як не Люпина, людину, яка знала все про патронусів?
— Патронус Тонкс змінив форму, — сказав він йому. — Принаймні так казав Снейп. Я не знав, що таке буває. Від чого може мінятися патронус?
Люпин, не поспішаючи, дожував, а тоді поволі відповів:
— Інколи... від серйозного потрясіння... емоційного шоку...
— Він був великий і мав чотири лапи, — сказав Гаррі, вражений несподіваною думкою, і стишив голос. — Стоп... а чи не був це?..
— Артуре! — раптом вигукнула місіс Візлі. Вона схопилася з крісла, притисла руку до грудей і не зводила очей з вікна. — Артуре... це Персі!
— Що?
Містер Візлі озирнувся. Усі теж одразу глянули у вікно; Джіні навіть устала, щоб було краще видно. І справді — засніженим подвір'ям крокував Персі Візлі, поблискуючи на сонці роговими окулярами. Одначе він був не сам.
— Артуре, він... він з паном міністром!
І справді, чоловік, якого Гаррі бачив у "Щоденному віщуні", йшов, злегка накульгуючи, слідом за Персі; грива його сивіючого волосся та чорний плащ були вкриті сніжинками. Ще ніхто не вимовив ані слова, ще містер і місіс Візлі не встигли обмінятися спантеличеними поглядами, а вже відчинилися двері, й на порозі кухні з'явився Персі.
Якусь мить панувала гнітюча тиша. Потім Персі доволі стримано сказав:
— Веселих свят, мамо.
— Ой, Персі! — зойкнула місіс Візлі й кинулася його обіймати.
Руфус Скрімджер став у дверях, спираючись на ціпок, і дивився на цю зворушливу сцену.
— Вибачте нам за вторгнення, — сказав він, коли місіс Візлі, всміхаючись і витираючи очі, повернулася до нього. — Ми з Персі були тут поблизу... робота, знаєте... і він не міг стриматися, щоб не зайти вас провідати.
Проте Персі не виявляв ані найменшого бажання привітатися з рештою родини. Він стояв, ніби проковтнув палицю, і дивився кудись понад головами. Містер Візлі, Фред і Джордж стежили за ним з кам'яними обличчями.
— Заходьте, сідайте, пане міністре! — заметушилася місіс Візлі, поправляючи капелюшка. — Пригощайтеся пундичкою або індингом... тобто...
— Ні-ні, шановна Молі, — почав відмовлятися Скрімджер. Гаррі здогадався, що він запитав її ім'я в Персі перед тим, як зайти в дім. — Не хочу заважати, я взагалі не посмів би зайти, якби не Персі — він так хотів усіх вас побачити...
— Ой, Персичку! — просльозилася місіс Візлі, цілуючи сина.
— ...ми забігли тільки на п'ять хвилинок, тож я погуляю на подвір'ї, поки ви тут наговоритеся з Персі. Ні-ні, я не хочу втручатися! Якби хтось показав мені ваш чудесний садочок... о, бачу, цей юнак уже попоїв, може, він зі мною прогуляється?
Атмосфера в кімнаті відчутно змінилася. Усі перевели погляди зі Скрімджера на Гаррі. Нікого не переконало Скрімджерове вдавання, ніби він не знає, як Гаррі звати. Неприродно було й те, що міністр обрав для супроводу саме його, хоч у Джіні, Флер і Джорджа тарілки теж спорожніли.
— Добре, — пролунав у тиші голос Гаррі.
Він теж не повірив: попри Скрімджерові запевнення, що вони випадково опинилися поблизу, а Персі забажав побачитися з рідними, справжньою причиною їхнього візиту могло бути Скрімджерове бажання поговорити з Гаррі віч-на-віч.
— Усе нормально, — неголосно сказав він, минаючи Люпина, який теж підвівся. — Нормально, — наголосив, бо містер Візлі уже роззявив було рота, щоб заперечувати.
— Чудово! — зрадів Скрімджер, відступаючи трохи вбік, щоб Гаррі перший вийшов з дверей. — Ми тільки обійдемо садочок, а тоді й відбудемо разом з Персі. Святкуйте далі!
Гаррі йшов через двір у зарослий, засніжений сад, а Скрімджер накульгував поруч. Гаррі знав, що той колись очолював службу аврорів; міцний, увесь у бойових шрамах, він був цілковитою протилежністю огрядному Фаджеві в його котелку.
— Гарно тут, — Скрімджер зупинився біля тиночка й подивився на засніжений газон та нечіткі обриси рослин. — Гарно.
Гаррі не відповів. Він відчував, що Скрімджер його розглядає.
— Я вже давно хотів з тобою зустрітися, — сказав нарешті Скрімджер. — Ти це знав?
— Ні, — чесно зізнався Гаррі.
— О так, дуже давно. Але Дамблдор занадто тебе оберігає, — додав Скрімджер. — Природно, цілком природно, після всього, що ти пережив... особливо після того, що було в міністерстві...
Він зачекав, чи не скаже щось Гаррі, але той і далі мовчав, тож міністр продовжив:
— Я шукав можливості поговорити з тобою з першого дня на цій посаді, але Дамблдор... цілком зрозуміло, як я вже зазначив... дуже опирався.
Гаррі й далі мовчав, очікуючи.
— А які ходили чутки! — похитав головою Скрімджер. — Зрозуміло, ми з тобою знаємо, як перекручують усі ці історії... усі ці шепоти про пророцтво... про те, що ти "Обранець"...
"Оце вже ближче, — подумав Гаррі, — до справжньої причини Скрімджерових відвідин".
— ...я припускаю, що Дамблдор обговорював це з тобою?
Гаррі замислився, що краще — збрехати чи ні. Дивився на крихітні сліди гномиків по клумбах і на розкиданий сніг там, де Фред упіймав гнома, який зараз у балетній пачці стримів на вершечку різдвяної ялинки. Врешті вирішив сказати правду... принаймні частину правди.
— Так, ми про це говорили.
— Говорили, говорили... — повторив Скрімджер. Гаррі краєм ока помітив, що Скрімджер нишком за ним стежить, тому прикинувся, ніби його дуже зацікавив ще один гномик, який вистромив голову з-під замерзлого рододендрона. — І що ж тобі, Гаррі, сказав Дамблдор?
— Вибачте, але це має залишатися між нами, — відповів Гаррі.
Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:
— Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати... ні-ні... та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення — "Обранець" ти чи ні?
Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.
— Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.
— Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, — засміявся Скрімджер. — Але якщо брати чаклунську спільноту загалом... усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.
Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв'яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.
— Люди вірять, що саме ти "Обранець", розумієш? — пояснив Скрімджер.
