Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
Вони саме почали опрацьовувати неймовірно складну тему перетворення людини; сидячи перед дзеркалом, треба було міняти колір власних брів. Герміона жорстоко висміяла Ронову першу провальну спробу, коли він якимось чином виростив на своєму обличчі пишні довгі вуса, закручені догори; Рон помстився тим, що безжально, проте напрочуд точно зобразив, як Герміона підстрибує на місці щоразу, коли професорка Макґонеґел щось запитує; Ронові кривляння здалися страшенно смішними Лаванді й Парваті, після чого Герміона знову ледь не розридалася. Вона вискочила з класу, щойно пролунав дзвоник, покинувши на стільці половину своїх речей; Гаррі вирішив, що він їй зараз потрібен більше, ніж Ронові, тому зібрав її манатки й подався слідом.
Незабаром він її побачив — Герміона виходила з дівчачого туалету поверхом нижче. З нею йшла Луна Лавґуд і легенько поплескувала її по спині.
— О, здоров, Гаррі, — привіталася Луна. — Ти знаєш, що в тебе одна брова жовта-жовтісінька?
— Привіт, Луно. Герміоно, ти забула речі...
Він простяг їй книги.
— Ой, так, — глухим голосом сказала Герміона, а тоді взяла речі й швидко відвернулася, щоб ніхто не бачив, як вона витирає пеналом сльози. — Дякую, Гаррі. Ну, я, мабуть, піду...
І швидко зникла, не давши Гаррі змоги хоч якось її розрадити; та йому, чесно кажучи, бракувало потрібних слів.
— Вона трохи засмучена, — сказала Луна. — Я думала, що там Плаксива Мірта, а виявилося, що то Герміона. Жалілася на Рона Візлі...
— Бо вони посварилися, — пояснив Гаррі.
— Він часом дуже смішно жартує, правда? — додала Луна, йдучи поруч з ним по коридору. — Але іноді буває дещо жорстокий. Я це помітила ще торік.
— Можливо, — погодився Гаррі. Луна звично відверто висловлювала не дуже зручні істини; таких, як Луна, Гаррі ще не зустрічав. — То як пройшов семестр?
— Нормально, — відповіла Луна. — Трошки самотньо без ДА. Але Джіні молодець. Недавно допомогла двом хлопцям на уроці трансфігурації замовкнути й не казати на мене "Лунатичка"...
— Ти б не хотіла сьогодні піти зі мною на вечірку до Слизорога?
Слова вилетіли з рота, перш ніж Гаррі встиг їх зупинити; він почув їх ніби збоку, з чужих вуст.
Луна здивовано глянула на нього своїми банькатими очима.
— На вечірку до Слизорога? З тобою?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Нам можна запрошувати гостей, то я й подумав, може, ти будеш не проти... тобто... — Він волів якомога чіткіше окреслити свої наміри. — Тобто як моя приятелька, розумієш. Але, якщо не хочеш...
Він уже почав було думати, що краще б вона не захотіла.
— Чому ж, я з радістю піду з тобою як приятелька! — засяяла Луна так, як ніколи досі. — Мене ще ніхто не запрошував на вечірку як свою приятельку! То це ти для вечірки пофарбував собі брову? Мені теж так зробити?
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — це випадково, я попрошу Герміону, щоб вона зробила її нормальною. Тоді зустрічаємось о восьмій вечора у вестибюлі.
— АГА! — заверещав хтось угорі, й вони аж підстрибнули: прямісінько над ними висів догори дриґом на люстрі й віроломно посміхався Півз.
— Потька просить Луньку на вечірку! Потька любить Луньку! Потька любить Лу-у-у-у-у-уньку!
І він шугонув геть, ґелґочучи й репетуючи:
— Потька любить Луньку!
— Як добре, що це збережеться в таємниці, — зіронізував Гаррі. І справді, незабаром уся школа знала, що Гаррі Поттер запросив Луну Лавґуд на вечірку до Слизорога.
— Ти ж міг вибрати будь-кого! — спантеличено казав Рон за вечерею. — Будь-кого! А ти вибрав Лунатичку Лавґуд?
— Не називай її так, Роне, — обурилася Джіні, зупиняючись у Гаррі за спиною. — Я дуже рада, Гаррі, що ти її запросив. Вона така щаслива.
Джіні пішла і знову стала поруч з Діном. Гаррі намагався порадіти від того, що їй сподобалася його ідея запросити на вечірку Луну, та це йому не дуже вдавалося. Герміона сиділа самотньо в дальньому кінці столу, неуважно колупаючись виделкою в тарілці. Гаррі помітив, що Рон нишком на неї поглядає.
— Ти міг би попросити пробачення, — відверто порадив йому Гаррі.
— Ага, щоб на мене напала ще одна зграя канарок? — пробурмотів Рон.
— Навіщо ти з неї дражнився?
— Вона сміялася з моїх вусів!
— І я сміявся, бо за все життя такої дурості не бачив.
Але Рон уже нічого не чув; щойно підійшли Лаванда й Парваті. Втиснувшись між Гаррі й Роном, Лаванда обвила Ронову шию руками.
— Здоров, Гаррі, — привіталася Парваті. Їй, як і Гаррі, поведінка Рона й Лаванди здавалася недоречною, та й набридла вже.
— Привіт, — озвався Гаррі. — Як справи? То ти залишаєшся в Гоґвортсі? Бо я чув, що батьки хотіли тебе забрати.
— Поки що мені вдалося їх відрадити, — пояснила Парваті. — Випадок з Кеті їх дуже налякав, та оскільки більше нічого не сталося... о, привіт, Герміоно!
Парваті щиро всміхнулася. Гаррі відчував, що їй соромно за своє глузування над Герміоною на уроці трансфігурації. Він озирнувся й побачив, що Герміона теж усміхається, можливо, навіть щиріше. Дівчата часом бувають дивні.
— Вітаю, Парваті! — відповіла на привітання Герміона, незважаючи на Лаванду. — Ідеш сьогодні на вечірку до Слизорога?
— Ніхто не запросив, — сумно зізналася Парваті. — А я з радістю пішла б, бо там, здається, буде цікаво... А ти йдеш, так?
— Так, мене о восьмій зустрічає Кормак, і ми...
Щось чвакнуло, ніби з забитого унітазу витягли вантуз, і Рон нашорошив вуха. Герміона вела далі, наче нічого не бачила й не чула.
— ...ми йдемо на вечірку разом.
— З Кормаком? — перепитала Парваті. — Тобто з Кормаком Маклаґеном?
— Ну, так, — солодко проспівала Герміона. — Той, що ледь не став, — вона наголосила на цих словах, — ґрифіндорським воротарем.
— То ти з ним тепер зустрічаєшся? — витріщила очі Парваті.
— Ой... так... а ти хіба не знаєш? — захихотіла Герміона у зовсім не властивій їй манері.
— Не знаю! — зізналася Парваті, котру така новина відверто приголомшила. — Бачу, в тебе смак на квідичистів. Спочатку Крум, тепер Маклаґен...
— Мені подобаються лише найкращі квідичисти, — виправила її, усміхаючись, Герміона. — Ну, до зустрічі... треба йти готуватися до вечірки...
Вона пішла. Лаванда й Парваті миттю понахилялися одна до одної й почали обговорювати цю нову ситуацію, пригадуючи все, що знали про Маклаґена й усе, що чули про Герміону. Рон скис і нічого не говорив. Гаррі мовчки міркував про те, як низько можуть упасти дівчата заради помсти.
Коли він о восьмій вечора вийшов у вестибюль, то побачив там незвично багато дівчат, які підпирали стіни й кутки, обпікаючи очима Луну, яка натягла на себе цілий комплект блискучих сріблястих мантій, за що присутні брали її на кпини, але загалом була досить мила. Гаррі радів уже тому, що вона не наділа свої сережки-редиски, намисто з маслопивних корків та спектрокуляри.
— Ось і я, — сказав він. — То що, йдемо?
— О, так, — зраділа Луна. — А де буде вечірка?
— У кабінеті Слизорога, — пояснив Гаррі й повів її вгору мармуровими сходами далі від заздрісних очей та гострих язиків. — Ти чула, що туди має прийти вампір?
— Руфус Скрімджер? — запитала Луна.
— Як... що? — розгубився Гаррі. — Тобто міністр магії?
— Так, він же вампір, — буденним голосом сказала Луна. — Батько написав про це довжелезну статтю, щойно Скрімджер замінив на посаді Корнеліуса Фаджа, але хтось із міністерства наполіг, щоб її не друкували. Зрозуміло, хотіли приховати правду!
Гаррі дуже сумнівався, що Руфус Скрімджер — вампір, але він звик, що Луна переповідає чудернацькі вигадки свого батька, як реальні факти, тому навіть не відповідав; вони підходили до Слизорогового кабінету, і з кожним кроком дедалі голосніше чулися сміх, музика й гамір.
Можливо, він був так побудований, а може, Слизоріг скористався якимись магічними витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось "а ля" мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі столики.
— Гаррі, мій хлопчику! — загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. — Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!
На Слизорозі була прикрашена китицею оксамитова шапочка, яка пасувала до його домашньої куртки. Він так міцно схопив Гаррі за руку, ніби хотів разом з ним роз'явитися, й потяг його вглиб приміщення; Гаррі вчепився в Луну, і їй довелося бігти за ними.
— Гаррі, хочу тебе познайомити з колишнім моїм учнем Елдредом Ворплом, автором книги "Брати по крові: Моє життя серед вампірів"... і, звісно, з його другом Санґвіні.
Ворпл, маленький чоловічок в окулярах, схопив Гаррі за руку й радісно її потис; Санґвіні, високий виснажений вампір з темними колами під очима, лише кивнув головою. Здавалося, що йому тут нудно. Щебетливі дівчата, що зграйкою стояли неподалік, з цікавістю до нього приглядалися.
— Гаррі Поттер, я просто захоплений! — вигукнув Ворпл, короткозоро зазираючи Гаррі в лице. — Я кілька днів тому казав професорові Слизорогу: "Коли вже нарешті вийде біографія Гаррі Поттера, на яку ми всі так чекаємо?"
— Е-е, — промимрив Гаррі, — невже?
— Скромняга, як Горацій і казав! — Ворпл був у захваті. — Але якщо серйозно... — його тон зненацька став суто діловим, — я з радістю її написав би... хлопче, люди так прагнуть довідатися про тебе більше, так прагнуть! Якби ти був готовий виділити мені яких чотири-п'ять годин для кількох інтерв'ю, то чого там, книжка була б готова за пару місяців. І майже ніяких зусиль з твого боку, запевняю... ось запитай Сангвіні, чи це не... Сангвіні, стояти! — раптом суворо осмикнув друга Ворпл, бо вампір з пожадливим блиском в очах підкрадався до щебетливих дівчат. — На, з'їж пиріжок, — Ворпл схопив пиріжок з таці, що її проносив ельф, і тицьнув Санґвіні в руку, а тоді знову звернувся до Гаррі.
— Дорогий хлопчику, це ж можна заробити купу грошей...
— Мене це не цікавить, — рішуче урвав його Гаррі, — О! — Я нарешті побачив свою приятельку, тож вибачте.
Він потяг Луну за собою у вир гостей; він і справді щойно помітив гриву темно-русявого волосся, що майнула між двома дівулями, схожими на учасниць гурту "Фатальні сестри".
— Герміоно! Герміоно!
— Гаррі! Ось ти де, слава Богу! Привіт, Луно!
— Що з тобою? — здивувався Гаррі, бо Герміона була така розпатлана, ніби щойно вибиралася з заростей пастки диявола.
— Ой, я щойно уникла...
