Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
Гаррі, ти тільки нікому про це не кажи, — швиденько додав він, зненацька стривожившись.
— А Стена Шанпайка випустили? — запитав Гаррі.
— На жаль, ні, — зітхнув містер Візлі. — Я знаю, що Дамблдор звертався з приводу Стена безпосередньо до Скрімджера... та й узагалі, всі, хто Стена допитував, згодні, що з нього такий смертежер, як з оцієї мандаринки... але керівництво хоче створювати враження, ніби досягло якогось поступу, а "троє заарештованих" звучить краще, ніж "троє помилково заарештованих і відпущених"... але знову ж таки, це не для сторонніх вух...
— Я нікому не скажу, — пообіцяв Гаррі. Він на мить завагався, думаючи, як краще подати те, що він хотів повідомити. Доки він збирався з думками, Целестина Ворбек заспівала баладу під назвою "Ти зачарував моє серце".
— Містере Візлі, пам'ятаєте, що я вам казав на вокзалі, коли ми від'їжджали до школи?
— Гаррі, я все перевірив, — тут же відгукнувся містер Візлі. — Пішов і обшукав будинок Мелфоїв. Там не було нічого забороненого, жодної підозрілої речі, поламаної чи цілої.
— Я знаю, я читав у "Віщуні", що ви робили трус... але є й інше... серйозніше...
І він переказав містерові Візлі підслухану розмову між Мелфоєм та Снейпом. Розповідаючи, Гаррі помітив, що Люпин легенько повернув голову і вбирав кожнісіньке слово. Коли Гаррі закінчив, запала тиша, в якій лунав лише спів Целестини.
"О, моє серце, вирвав хто тебе?
Якими чарами з грудей моїх навіки..."
— Гаррі, а ти не думав, — порушив мовчанку містер Візлі, — що Снейп просто прикидався?
— Прикидався, що пропонує допомогу, щоб вивідати, що задумав Мелфой? — договорив за нього Гаррі. — Я так і думав, що ви це скажете. Але як ми можемо знати?
— А це не наша справа, — раптом втрутився Люпин. Він одвернувся від каміна й дивився тепер просто на Гаррі. — Це Дамблдорова справа. Дамблдор довіряє Северусу, і цього нам усім має вистачати.
— Але, — не вгавав Гаррі, — якщо припустити... просто припустити, що Дамблдор помиляється щодо Снейпа...
— Таке припускали вже багато разів. Усе врешті-решт зводиться до того, довіряти Дамблдорові чи ні. Я довіряю; отже, довіряю й Северусу.
— Але ж Дамблдор може й помилятися, — наполягав Гаррі. — Він сам про це казав. А вам...
Він подивився Люпинові в очі.
— ...а вам, якщо чесно, подобається Снейп?
— Мені Северус не може подобатися чи не подобатися, — відповів Люпин. — Ні, Гаррі, я правду кажу, — додав він, бо Гаррі іронічно скривився. — Ми ніколи не станемо душевними друзями; надто багато всього неприємного було між Джеймсом, Сіріусом та Северусом. Але я ніколи не забуду, що цілий той рік, протягом якого я викладав у Гоґвортсі, Северус щомісяця виготовляв для мене зілля-вовкотруту, й робив це бездоганно, так, що я не страждав, як завжди це зі мною буває, коли місяць уповні.
— Але він "випадково" проговорився про те, що ви вовкулака, й вам довелося покинути школу! — сердито нагадав Гаррі.
Люпин стенув плечима.
— Ця новина все одно просочилася б. Усі ми знали, як він прагне перебрати мою посаду; проте він міг завдати мені значно гіршої шкоди, підробивши вовкотруту. Та він дбав про моє здоров'я. І я йому вдячний.
— А може, він не посмів псувати вовкотруту, бо за ним стежив Дамблдор? — припустив Гаррі.
— Гаррі, ти його просто ненавидиш, — осміхнувся Люпин. — І я тебе розумію; маючи такого батька, як Джеймс, і такого хрещеного, як Сіріус, ти успадкував давні упередження. Обов'язково перекажи Дамблдорові все, що ти розповів нам з Артуром, лише не сподівайся, що він з тобою погодиться; не сподівайся навіть, що його здивують твої слова. Цілком можливо, що Северус розпитував Мелфоя за Дамблдоровим наказом.
"...без серця дні мої сумні,
то ж поверни його мені!"
Целестина завершила пісню на довгій і пронизливій ноті, після чого з радіоприймача залунали бурхливі оплески, до яких із захватом приєдналася місіс Візлі.
— Тсе вше кінетсь? — голосно запитала Флер. — Слава Б'огу, яка шахлива...
— Бажаєте щось випити перед сном? — ще голосніше перебила її місіс Візлі, зіскочивши з місця. — Кому яєчного лікерчику?
— А чим ви останнім часом займалися? — запитав Гаррі в Люпина, коли місіс Візлі побігла по лікер, а всі інші почали потягатися й вести неквапливі бесіди.
— Був у підпіллі, — відповів Люпин. — Майже в буквальному розумінні. Ось чому я, Гаррі, не міг тобі писати; відсилаючи листи, я міг себе ненароком викрити.
— Як це?
— Я жив серед таких, як сам, — пояснив Люпин. — Серед вовкулак, — додав він, побачивши, що Гаррі його не зрозумів. — Ледь чи не всі вони підтримують Волдеморта. Дамблдорові потрібен був шпигун, і я зміг прислужитися... кваліфіковано.
У його словах відчувалася гіркота, і він, мабуть, сам це зрозумів, бо трохи лагідніше всміхнувся й сказав:
— Я не нарікаю; це необхідна робота, і хто б її виконав краще за мене? Проте нелегко було втертися їм у довіру. На мені залишилися безпомильні ознаки перебування серед чарівників, тоді як вони уникали нормального середовища й жили як вигнанці, перебиваючись крадіжками... а то й убивствами.
— А чому їм подобається Волдеморт?
— Вони гадають, що за його панування житимуть краще, — пояснив Люпин. — А важко щось доводити, коли між ними Ґрейбек...
— Хто такий Ґрейбек?
— А ти хіба про нього не чув? — Люпинові руки судомно стисли коліна. — Фенрір Ґрейбек, мабуть, найлютіший з усіх нині живих вовкулак. Він вважає, що це його призначення в житті — покусати й заразити якомога більше людей; він прагне створити стільки вовкулак, щоб перемогти чарівників. У подяку за його послуги Волдеморт пообіцяв йому винагороду. Ґрейбек спеціалізується на дітях... треба кусати їх змалечку, повчає він, і виховувати безбатченками, виховувати в них ненависть до нормальних чаклунів. Волдеморт погрожує нацькувати його на людських синів і дочок, а Волдеморт словами не розкидається.
Люпин зробив паузу, а тоді сказав:
— Це Ґрейбек мене покусав.
— Що? — приголомшено перепитав Гаррі. — Тобто... коли ви ще були малі?
— Так. Мій батько його образив. Я дуже довго не знав, який саме вовкулака на мене напав; я навіть відчував до нього жаль, гадаючи, що він не зміг себе стримати, і знаючи вже тоді, яких мук зазнаєш під час перевтілення. Але Ґрейбек зовсім не такий. Коли наближається час повного місяця, він підбирається якомога ближче до своїх жертв, щоб легше було на них нападати. Він усе планує заздалегідь. І саме його використовує Волдеморт для згуртування вовкулак. Навряд чи мої розважливі аргументи мають успіх на тлі Ґрейбекових наполягань, що ми, вовкулаки, заслуговуємо крові, що ми повинні мститися нормальним людям.
— Але ж ви теж нормальні! — яро вигукнув Гаррі. — Просто у вас є певна... проблема...
Люпин розреготався.
— Часом ти мені дуже нагадуєш Джеймса. Він у товаристві казав, що в мене "маленька хутряна проблемка". Багато хто думав, що я власник неслухняного кроля.
Люпин подякував містерові Візлі за склянку яєчного лікеру; він трохи побадьорішав. А Гаррі тим часом відчув хвилювання: згадка про батька нагадала йому, що він давно збирався щось у Люпина спитати.
— Чи ви коли-небудь чули про так званого Напівкровного Принца?
— Напівкровного кого?
— Принца, — повторив Гаррі, уважно стежачи, чи той щось пригадає.
— Принців-чаклунів не існує, — засміявся Люпин. — Ти що, хочеш привласнити собі цей титул? А я було подумав, що тобі вистачає й "Обранця".
— Йдеться не про мене! — обурився Гаррі. — Напівкровний Принц колись навчався в Гоґвортсі; мені трапився його старий підручник з настійок. Він його всього списав закляттями, які сам і вигадав. Скажімо, таке як "Левікорпус"...
— О, в мої часи у Гоґвортсі воно було дуже модне, — занурюючись у спогади, сказав Люпин. — Пам'ятаю, як я був у п'ятому класі, то кілька місяців ніде не можна було ступити, щоб тебе не підняли в повітря за ногу.
— Мій тато ним користувався, — сказав Гаррі. — Я бачив це в ситі спогадів — він його був використав проти Снейпа.
Гаррі спробував це сказати буденним тоном, ніби недбало коментував якусь малозначну подію, але не знав, чи його слова прозвучали так, як треба; Люпин усміхався занадто співчутливо.
— Було таке, — підтвердив він, — але це робив не лише твій батько. Я ж кажу, що це було дуже популярне закляття... знаєш, як воно буває...
— Схоже, що закляття хтось винайшов саме тоді, коли ви навчалися в школі, — наполягав Гаррі.
— Не обов'язково, — заперечив Люпин. — Усі ці закляття входять у моду, а тоді знову забуваються, як і все на світі. — Він зазирнув Гаррі в очі й неголосно додав:
— Гаррі, Джеймс був чистокровний, і я клянуся, що він ніколи не просив нас називати себе "Принцом".
Забувши про вдавану байдужість, Гаррі запитав:
— І то не був Сіріус? І не ви?
— Однозначно ні.
— Он як. — Гаррі дивився на вогонь. — Просто я подумав... він, той Принц, мені дуже допоміг на уроках настійок.
— Гаррі, а підручник дуже старий?
— Не знаю, я не перевіряв.
— Це могло б підказати, коли саме той Принц навчався у Гоґвортсі, — порадив Люпин.
Невдовзі усі почули, як Флер вирішила спародіювати Целестинину пісню "Казан, повний любові". Побачивши обличчя місіс Візлі, усі сприйняли це як натяк, що пора вже спати. Гаррі з Роном полізли в Ронову кімнатку на горищі, де на Гаррі вже чекала додаткова розкладачка.
Рон заснув майже миттєво, а Гаррі, перш ніж лягати, ще понишпорив у своїй валізі й вийняв підручник "Прогресивної методики зіллєваріння". Гортав сторінки, шукав, аж нарешті на самому початку підручника знайшов дату його видання. Книжці було майже півсотні років. П'ятдесят років тому в Гоґвортсі ще не вчилися ні його батько, ні батькові друзі. Розчарований, Гаррі кинув книжку назад у валізу, вимкнув лампу і зручніше влігся на розкладачці, думаючи про вовкулак і Снейпа, Стена Шанпайка й Напівкровного Принца, аж нарешті він провалився в неспокійний сон, де скрадалися якісь тіні й плакали покусані діти...
— Вона, мабуть, жартує...
Гаррі прокинувся, здригнувшись, і побачив у ногах ліжка якусь розбухлу панчоху. Нап'яв окуляри й роззирнувся навколо; крихітне віконечко було майже цілком заліплене снігом, а перед ним на ліжку рівненько сидів Рон і розглядав товстелезний золотий ланцюжок.
— Це що? — спитав Гаррі.
— Це від Лаванди, — в Роновім голосі відчувалася огида.
