Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Керн іще трохи полежав, прислухаючись, як вона дише, а потім теж заснув.

Щось почувши крізь сон, він прокинувся. Схопився з подушки й прислухався. Лунали чиїсь голоси. У Керна завмерло серце: мабуть, поліція!.. Він скочив з ліжка, підбіг до дверей, прочинив їх трішки й виглянув у коридор. Унизу хтось кричав, у відповідь злісно Верещав високий жіночий голос. Через кілька хвилин у коридорі з'явився портьє.

— Що там скоїлося? — запитав схвильовано Керн.

Портьє здивовано озирнувся на нього і мляво сказав:

— Нічого особливого. Там один п'яний не хотів платити.

— І більш нічого?

— А що ж іще могло бути? Таке в нас трапляється.

Він одімкнув двері сусідньої кімнати і впустив туди чоловіка з чорними як смола вусами й біляву жінку, що йшла слідом, погойдуючи стегнами. Керн зачинив двері й навпомацки пішов назад. Наскочив на ліжко і, шукаючи опори, зненацька відчув під рукою пружні груди Рут. "Прага…" — блискавкою майнуло в голові, і його ніби залила хвиля ніжності. Тієї ж миті груди здригнулися, Рут підвелась на ліктях, і незнайомий, боязкий, здушений голос прошепотів:

— Що… що тут? Ради Бога… — і замовк, тільки подих чути було в пітьмі.

— Це я, Рут, — мовив Керн, лягаючи в постіль. — Це я. Я розбудив тебе?

— А, ти… — промурмотіла вона і знов опустилась на подушку.

Рут одразу ж заснула знову, притулившись гарячим личком до Кернового плеча.

"От до чого тебе довели, — з гіркотою подумав Керн. — Тоді в Празі ти тільки стиха спитала: "Хто це?" — а тепер уже тремтиш уся від страху…"

— Роздягайся догола. — Із сусідньої кімнати почувся густий чоловічий голос. — Я позаздрився на твої товсті стегна.

Жінка хихикнула.

— О, тоді матимеш утіху.

Керн затамував дух. Тепер він збагнув, куди потрапив: у дім для побачень. Глянув скоса на Рут. Вона, здається, нічого не чула.

— Рут, — промовив він майже зовсім беззвучно, — моя кохана, ти стомилась, бідний маленький поні — спи, спи, не прокидайся.

Те нас не обходить. Я люблю тебе, ти любиш мене, і, крім нас, тут нема нікого…

— Ого-го! — заіржав чоловік за тонкою стіною, і щось лунко ляснуло. — Оце клас, і чортам завидно! Наче камінь!

— Ай! — вереснула жінка. — Ти сказився, чортів бик!

— А ти ж як думала! Я ж не дерев'яний!

— Нас тут немає, Рут, — шепотів Керн. — Ми далеко звідси. Ми лежимо на луках, над нами сяє сонечко, а навколо цвітуть ромашки і польові маки. Десь кує зозуля, а над твоїм личком пурхають барвисті метелики…

— Повернись! Нехай світло горить! — здавлено гримів густий голос поряд за стіною.

— Чого ти ще хочеш? Ах… — пирснула сміхом жінка.

— Ми з тобою в маленькій сільській хатині, — шепотів Керн. — Зараз вечір, ми попоїли кислого молочка зі свіжим хлібом. Над нами спадає вечірній присмерк, навкруги тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного…

Поряд за стінкою почулися метушня, вигуки, зойки.

— Я схиляю голову на твої коліна, я відчуваю твою руку на моїй голові. Ти вже не боїшся нічого, у тебе є паспорт, і всі поліцаї вітаються з нами, навколо тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного… Я…

У коридорі загупали кроки. По другий бік кімнати, звідки досі не було чути нічого, забряжчали ключі.

— Дякую, — пробубонів портьє: — Щиро дякую.

— А що ти мені подаруєш, золотко? — спитав знуджений жіночий голос.

— Я не багатий, — відповів чоловік. — Півсотні з тебе досить?

— Ти з глузду з'їхав! Менш, як за сотню, я і ґудзика не розстебну!

— Але ж, пташечко моя… — чоловічий голос понизився до горлового шепоту.

— Ми з тобою відпочиваємо на березі моря, — владно шепотів Керн. — Ти скупалася й заснула на теплому пісочку. Море блакитне, а на обрії біліє вітрило. Квилять чайки,.з моря віє теплий вітерець…

Раптом щось загуркотіло в стіну. Рут стрепенулась.

— Що там? — сонним голосом спитала вона.

— Нічого, нічого. Спи, спи, Рут.

— Ти тут, еге?

— Я завжди з тобою, Рут, і люблю тебе.

— Добре… Не кидай мене… — І вона знов заснула.

— Ти коло мене, і я завжди з тобою, і весь цей бруд не обходить нас, і весь той бруд, крізь який нас женуть, — шепотів Керн, силкуючись заглушити непристойний шум погодинного готелю. — Ми тут самі, ми молоді, і наш сон чистий, невинний, Рут, мій ти любий поні з далеких, квітучих полів кохання…

* * *

Керн вийшов із бюро допомоги біженцям. Він і не сподівався почути щось більше, як почув там. Про дозвіл на проживання нема чого й думати. Допомогу надають лише в крайніх випадках. А працювати і з дозволом на проживання і без нього, ясна річ, заборонено.

Усе це не дуже засмутило Керна. Такі порядки в усіх країнах. І все ж якось жили тисячі емігрантів, тоді як за всіма законами їм судилося б давно померти з голоду.

У приймальні він трохи постояв. Кімната була повна людей. Керн пильно оглянув кожного. Потім підійшов до чоловіка, який сидів трохи осторонь, спокійний і розважливий на вигляд.

— Вибачте мені, — сказав Керн, — я хотів вас дещо спитати. Ви не скажете, де тут можна пожити без прописки? Я тільки вчора приїхав до Парижа.

— У вас є гроші? — спитав той, анітрохи не здивувавшись.

— Дещо є.

— Маєте змогу платити за кімнату шість франків на добу?

— Поки що маю.

— Тоді йдіть у готель "Верден", на Рю-де-Тюрен. Скажете хазяйці, що я прислав вас. Моє прізвище Класман. Доктор Класман, — додав чоловік з ноткою гіркого гумору в голосі.

— А той "Верден" безпечний од поліції?

— Безпечного для нас нічого немає. Там заповните анкетку без дати, яку в поліцію не здадуть. У разі перевірки ви завжди можете сказати, ніби щойно прибули й анкету передадуть поліції завтра вранці, розумієте? Головне, щоб вас не злапали. Для цього там є шикарний підземний вихід. Та вам його покажуть. "Верден", власне, й не готель — це споруда, яку мудрий і завбачливий Господь Бог створив іще п'ятдесят років тому спеціально для емігрантів. Ви газету вже прочитали?

— Уже.

— Тоді віддайте її мені. На цьому ми з вами й квити.

— Гаразд. Щиро вдячний.

Керн пішов до Рут, що чекала на нього в кафе на розі того ж кварталу. Перед нею лежали план міста і французька граматика.

— Дивись, — мовила вона, — це я щойно купила в одній книгарні. Дешево. У букініста. По-моєму, це речі, потрібні нам для завоювання Парижа.

— Точно. Ми негайно ж і скористаємось ними. Давай поглянемо, де Рю-де-Тюрен.

* * *

Готель "Верден" являв собою стару будівлю, з якої вже обвалились великі шматки штукатурки. До нього вели невеличкі двері, за ними в ложі сиділа хазяйка, худюща жінка в чорному вбранні.

Калічачи французьку мову, Керн виклав їй своє прохання. Хазяйка оглянула обох молодят з ніг до голови своїми чорно-блискучими пташиними очима й коротко спитала:

— З харчами чи так?

— А скільки коштує з харчами?

— Двадцять франків за душу. Їжа — тричі на день. Сніданок у своїй кімнаті, обід і вечеря в їдальні.

— Я гадаю, на перший день візьмемо з харчами, — звернувся Керн німецькою до Рут. — Адже це можна змінити коли завгодно. Головне те, що на перший час ми матимемо дах над головою.

Рут мовчки кивнула.

— Тоді візьмемо з харчами, — сказав Керн. — А є різниця в ціні, якщо ми візьмемо одну кімнату на двох?

Хазяйка похитала головою.

— Вільних кімнат на дві особи зараз нема, інші кімнати сто сорок перша і сто сорок друга. — Вона кинула на стіл два ключі. — Платити щодня. Наперед.

— Гаразд.

Керн заповнив бланки заявок на прописку без дати, потім заплатив і взяв ключі. Біля кожного з них теліпалася величезна дерев'яна груша з випаленим номером кімнати.

Обидві кімнати містилися поряд. То були вузенькі комірчини з одномісними ліжками і вікнами у двір. Порівняно з ними кімната в "Гавані" здавалась палацом. Обдивившись, Керн зауважив:

— Справжні емігрантські трущоби. Безвідрадні, проте затишні. Вони обіцяють не більше, ніж можуть дати. Як по-твоєму?

— По-моєму, це прекрасні кімнати, — відповіла Рут. — У кожного є кімната і ліжко. Ти пригадай, як було в Празі! По троє і по четверо в кімнаті.

— Правда, а я це вже й забув. Я саме згадав квартиру Нойманів у Цюриху.

Рут усміхнулась.

— А я — той сарай, де ми змокли до рубчика під дощем.

— Ти підходиш до цього діла розумніше за мене. Але ти знаєш, чому я так подумав?

— Знаю, — відповіла Рут, — але це хибна думка, і вона ображає мене. Ми купимо трохи крепового паперу і зробимо з нього шикарні абажури. Коло цього столу ми будемо вивчати французьку мову й, визираючи надвір, милуватися клаптиком неба над отим дахом. Спатимемо на цих ліжках і вважатимемо їх найкращими в світі й, коли, прокинувшись, виглянемо у вікно, цей захаращений двір буде сповнений романтики, бо це один із дворів Парижа.

— Добре! — погодився Керн. — Тоді ходімо зараз у їдальню. Там нам дадуть французький обід. Він теж має бути найкращим у світі!

* * *

Їдальня готелю "Верден" містилася в підвалі, за що пожильці прозвали її катакомбами. Щоб туди потрапити, треба було подолати довгий, заплутаний шлях через площадки сходів, через коридори і якісь загадкові, пропахлі нафталіном кімнати, де повітря застоялось, наче вода в заболоченому ставку. Їдальня була досить велика, бо водночас обслуговувала й готель "Інтернаціональ", що стояв поряд і належав сестрі хазяйки "Вердена".

Та спільна їдальня була центром тяжіння обох ветхих готелів. Емігрантам вона заміняла те, чим були для християн катакомби в стародавньому Римі. Якщо в "Інтернаціоналі" починалась перевірка, всі зникали через їдальню у "Верден", — і навпаки. Спільний підвал був справжнім порятунком.

Рут і Керн на хвилину нерішуче зупинились біля дверей. Навіть зараз, опівдні, в залі горіло світло, бо вікон не було. О цій порі електричне світло здавалося якимсь дивно недоречним і хоробливим — так, наче там лишилась частина часу, забута з учорашнього вечора.

— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.

— Де?'

— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!

Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.

— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий "Верден"?

— Доктор Класман підказав нам.

— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. "Верден" — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?

— Так, але тільки на один день.

— Добре зробили.