Українська література » Зарубіжна література » Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.

— Рут!.. Ти вже приїхала! Ти вже тут! Ти чекаєш, а мене все нема та й нема!..

Він тримав її міцно в обіймах і відчував, як вона тулиться до нього. Вони вчепилися одне за одного, наче стояли десь на вершині гори, а буря зривала їх і штовхала в безодню. Вони стояли в дверях Женевського поштамту, цілі юрби снували сюди й туди, люди пропихалися повз них, штовхали їх, здивовано озирались і сміялися, та вони нічого не помічали. Вони почувались на самоті. І лише коли перед очима в Керна замаячив якийсь мундир, він одразу схаменувся й випустив Рут з обіймів.

— Ходімо, швидше! — шепнув він. — У поштовий зал. А то ще, чого доброго…

Вони хутко пірнули в людський натовп.

— Іди сюди!

Молодята стали в кінці черги до віконечка, де продавали поштові марки.

— Коли ти приїхала? — спитав Керн. Женевський поштамт іще ніколи не здавався йому таким світлим.

— Сьогодні вранці.

— Тебе спершу відправили в Базель? Чи прямо сюди?

— Ні. В Муртені дали дозвіл на проживання на три дні. Тоді я одразу ж поїхала сюди.

— Чудеса! Навіть дозвіл на проживання! То тобі взагалі нема чого боятися! А я вже уявляв тебе саму на кордоні… Ти стала така маленька й так змарніла, Рут!

— Але я знову цілком здорова. Хіба я споганіла?

— Ні, стала ще гарніша! Ти кожного разу стаєш кращою, коли я стрічаюся з тобою! Ти голодна?

— Так, — мовила Рут. — Я зголодніла за всім: хочу дивитись на тебе, ходити вулицями, дихати свіжим повітрям, говорити.

— То одразу ж ходімо поснідаєм. Я тут знаю один ресторанчик. Там подають свіжу рибу з озера. Як у Люцерні. — Керн аж сяяв. — У Швейцарії так багато озер! А де твої речі?

— На вокзалі, звичайно! Я ж бо вже старий, досвідчений бродяга.

— Оце здорово! Я пишаюсь тобою, Рут! А тепер у тебе скоро — перший нелегальний перехід кордону. Це своєрідний іспит на атестат зрілості. Ти не боїшся?

— Анітрохи.

— І нема чого боятись. Я тут знаю кордон, як свої кишені. Усе вже знаю. У мене є навіть квитки на поїзд. У Франції купив, позавчора. Все підготовано. Станцію вивчив до найменших деталей. Ми посидимо в одній безпечній пивничці й тільки в останній момент підемо прямо на поїзд.

— У тебе вже є квитки? Де ж ти взяв на них гроші? Адже мені ти так багато переслав.

— Яв своєму розпачі Пограбував швейцарське духівництво. Наче гангстер, ураганом промчав по Базелю й Женеві. Тепер мені тут півроку не можна людям на очі показуватись.

Рут засміялася.

— Я теж привезла трохи грошей. Доктор Беєр роздобув для мене з фонду допомоги біженцям.

Вони стояли пліч-о-пліч, поволі просуваючись разом із чергою вперед. Керн міцно тримав у своїй руці опущену руку Рут. Говорили вони тихо, приглушеними голосами й намагались по змозі грати роль спокійних, до всього байдужих людей.

— Здається, нам страшенно поталанило, — мовив Керн. — Ти не тільки повернулась до мене, а навіть із дозволом на проживання та ще й з грошима! Чого ж ти тоді й разу не написала мені? Не можна було?

— Боялася! Думала, тебе можуть схопити, коли прийдеш по листи. Беєр розповів мені усе про того Аммерса. І він теж казав, що краще не писати. Але я тобі написала багато листів, Людвігу. Безперервно писала тобі — тільки без олівця й без паперу. Та ти й сам це знаєш, правда? — Вона заглянула йому у вічі.

Керн міцніше стиснув її руку.

— Знаю… Ти вже знайшла собі кімнату?

— Ні ще. Я прямо з вокзалу пішла сюди.

— Ну добре, тільки… — Він затнувся. — Знаєш, останні дні я надто вже обережний. Не хотів ризикувати нічим. Тому користувався більше державними пансіонами. — І, помітивши тривожний погляд Рут, поспіхом додав: — Ні-ні, я не про в'язницю кажу. Про митниці.

Спати там дуже зручно. Головне — тепло. Коли настає холоднеча, всі митниці опалюються добре. Але ц$ не для тебе. Ти маєш право на проживання, і можна було б тобі взяти розкішний номер у гранд-отелі "Бельвю". Там живуть члени Ліги Націй. Усякі міністри та інший нікчемний народ.

— Цього ми не зробимо. Я лишуся з тобою. Коли це, по-твоєму, небезпечно, давай сьогодні ж уночі майнемо звідси.

— Що вам? — нетерпляче спитав поштовий службовець із віконечка.

Вони вже підсунулись до самого віконця, навіть не помітивши цього.

— Поштову марку за десять сантимів, — швидко зорієнтувавшись, відповів Керн.

Службовець подав марку. Керн заплатив, і молодята попрямували до виходу.

— Що ти збираєшся робити з тією маркою? — поцікавилась Рут.

— Сам не знаю. Просто купив, та й годі. Загледівши службовий мундир, я реагую на все автоматично. — Керн почав розглядати марку: зображення Чортових водоспадів на Сен-Готарді. — Можна б написати Аммерсу анонімного листа та вибатькувати його як слід, — мовив він.

— Аммерс… — згадала Рут. — А ти знаєш, він лікується у Беєра.

— Що? Це правда? — Керн витріщився на дівчину. — А тепер іще скажи, що він скаржиться на печінку, і я з радощів стану на голову.

Рут зареготала. Вона сміялася так бурхливо, аж вигнулась усім тілом назад, наче верба од вітру.

— Правда, Ій-бо, правда! Через те він і прийшов до Беєра! Адже Беєр — єдиний фахівець у Муртені. Уяви собі, як його тепер ще й совість мучить, — адже він змушений звертатися до лікаря-єврея!

— Великий Боже! Та це ж найславніший момент мого життя — я тріумфую! Штайнер якось казав мені, що любов і помста найрідше в світі випадають разом. А я от стою тут, на ганку Женевського поштамту, і тішусь таким унікальним збігом! Може, саме тепер і Біндинг сидить у в'язниці або зламав собі ногу!

— Або в нього украли гроші.

— Це було б іще краще! У тебе мудра голова, Рут!

Вони спустилися сходами вниз.

— Нам ліпше триматися там, де густіша юрба, — сказав Керн. — Там нічого не страшно.

— А ми сьогодні вночі підемо через кордон? — спитала Рут.

— Ні. Тобі спершу треба відпочити й виспатись. Це далека дорога.

— А тобі? Хіба тобі не треба виспатись? Адже ми можемо піти в якийсь пансіон, що значиться в списках Біндера. Хіба це справді так небезпечно?

— Я вже й сам не знаю, — відповів Керн. — Гадаю, що ні. Так близько до кордону особливо боятись нічого. Я вже багато разів ходив туди й назад. Щонайбільше, нас можуть спровадити до митниці, та й годі. Та навіть коли б трохи небезпечно було, я, певно, сьогодні не пішов би сам. Опівдні, серед натовпу людей почуваєш себе сильним у своїх намірах, а ввечері, коли стемніє, все міняється. І так мені кожна хвилина здається неправдоподібною: ти знову зі мною — то як же можна добровільно тікати звідси?!

— Я б однаково сама тут не лишилась, — мовила Рут.

16

Керну з Рут пощастило непомітно перейти кордон і дістатися до залізничної станції в Бельгарді. Увечері вони вже приїхали в Париж і стояли на привокзальній площі, не знаючи, куди тепер податися.

— Вище голову, Рут, — підбадьорював дівчину Керн. — Підемо в якийсь маленький готель. Думати про щось інше сьогодні пізно. А вже завтра подивимось, що робити далі.

Стомлена за минулу безсонну ніч і далеку подорож, Рут кивнула.

— Ходімо в якийсь готель.

В одній із бічних вуличок вони побачили освітлену червоним ліхтарем скляну вивіску: "Готель "Гавана"". Керн зайшов і спитав, скільки там беруть за кімнату.

— На всю ніч? — поцікавився портьє.

— Та звичайно ж! — відповів здивований Керн.

— Двадцять п'ять франків.

— За дві особи? — перепитав Керн.

— Ну звичайно! — відповів портьє, тепер уже сам здивований.

Керн вийшов і повернувся назад уже з Рут. Портьє окинув поглядом обох молодят, потім подав Керну анкетку. Та, побачивши вагання Керна, він усміхнувся і сказав:

— Точність тут не обов'язкова.

Керну трохи відлягло від душі, і він записався як Людвіг Оппенгайм.

— Цього досить, — запевнив портьє. —Двадцять п'ять франків.

Керн заплатив, і молодий служник повів їх нагору. Кімнатка виявилась маленька, чиста і навіть з претензією на розкіш. Тут стояло велике вигідне ліжко, два умивальники, крісло, проте шафи не було.

— Обійдемось і без шафи, — сказав Керн і підійшов до вікна подивитись на нічне місто. Потім обернувся до дівчини. — Ну, от ми й у Парижі, Рут!

— У Парижі, — усміхнувшись, відповіла вона. — І як швидко все це вийшло у нас.

— З пропискою в готелях у нас тут особливого клопоту не буде. Ти чула, як я чесав французькою? Я все розумів, що говорив портьє.

— Ти молодець! — мовила Рут. — А я побоялась би й рота розтулити.

— А проте говориш ти французькою набагато краще за мене. Я просто нахабніший, аніж ти — ось у чім річ. А тепер ходімо десь повечеряємо. Усяке місто здається чужим, поки в ньому не вип'єш і не попоїси.

Вони зайшли в маленьке, яскраво освітлене бістро поблизу готелю. Тут скрізь сяяли люстри і пахло свіжою тирсою та анісом. За шість франків вони замовили пристойну вечерю, та ще й карафку червоного вина. Усе було дешеве і смачне. Вони цілий день майже нічого не їли, тому вино вдарило їм у голову, розморило їх так, що вони невдовзі повернулись до готелю.

У вестибюлі коло портьє стояли, розмовляючи з ним, якась дівчина в хутряній шубці й чоловік напідпитку. Дівчина була гарненька і вміло підмальована. На Рут вона глянула звисока. Чоловік курив сигару, і коли Керн підійшов узяти ключ од кімнати, він навіть не відступив убік.

— Це, здається, досить шикарний готель, — мовив Керн, підіймаючись нагору сходами. — Ти звернула увагу на хутряну шубку?

— Авжеж, Людвігу. — Рут посміхнулася. — То підробка. Звичайна кішка. Така шубка коштує не багато дорожче за добре сукняне пальто.

— А я б ніколи цього не вгадав. Думав, що то норка.

Керн повернув вимикач. Рут поклала сумку й пальто просто на підлогу, обняла Керна за шию й притулилась щокою до його щоки.

— Я так стомилась, — мовила вона. — Стомилась, але щаслива, і чогось мені трохи боязно, проте все долає втома. Допоможи мені роздягнутись і вклади мене в постіль.

— Ну що ж, давай…

Вони лежали поруч у темряві. Рут притулилась головою до Кернового плеча і зовсім по-дитячому, глибоко зітхнувши, миттю заснула.

Відгуки про книгу Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: