Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

У неї вже не було сили й заплакати.

— Тепер усе гаразд, Йозефе, — прошепотіла вона. — І саме тепер, коли я тобі потрібна, я мушу тебе покинути…

— Ти не покинеш мене, Маріє…

— Мені так хочеться встати й піти звідси разом із тобою.

— Ми підемо звідси разом із тобою.

Вона лежала мовчки й дивилась на нього. Обличчя вже було землисте, кості випиналися з-під шкіри, і волосся за ніч зблякло, втратило свій колишній блиск, ніби осліпло. Штайнер дивився на все це й не бачив, він тільки бачив, що вона ще дише; а поки вона жила, для нього це була Марія, його дружина, в ореолі спільної юності та спільної долі.

Помалу в палату заповзав вечір, і з коридору, з-за дверей, уже нетерпляче покахикував Штайнбреннер. Марія дихала тихо, ледве помітно, потім стала дихати нерівно, з перебоями. Зрештою подихи стали ще тихішими і завмерли, наче слабкий вітерець. Штайнер тримав руки дружини, поки вони захололи: він помирав разом із нею. Коли підвівся, щоб вийти з палати, він був сам собі чужий, пуста оболонка, позбавлена чуттів, лише рухами схожа на людину. Байдужим поглядом окинув сестру. За дверима його зустріли Штайнбреннер і ще один суб'єкт.

— Більш як три години чекали на тебе, — прошипів Штайнбреннер. — Ну, та про це ми з тобою поговоримо ще не раз і не два, можеш бути певен.

— Я певен, Штайнбреннере, — відповів Штайнер. — Уже чого-чого, а цього я певен.

Штайнбреннер облизав губи.

— Ти, я гадаю, добре знаєш, що до мене звертатися слід "пане вахмістр", га? Ну, нічого, можеш і далі тикати мені й говорити "Штайнбреннер", — але за кожне "ти" й за кожного "Штайнбреннера" ти в мене, голубе, тижнями плакатимеш кривавими сльозами. Тепер мені з тобою нема куди поспішати.

Вони спускалися сходами вниз, по обидва боки Штайнера — охоронці. Був теплий вечір, високі вікна, що сягали від підлоги до стелі, прочинені навстіж. Знадвору пахло бензином і ранньою весною.

— Тепер у мене буде багато часу для тебе, — самовдоволено вів далі Штайнбреннер, — дуже багато — усе твоє життя, мій любчику.

Штайнер замислено кивав. Отвір вікна дедалі більшав, наближався, ось він уже зовсім поряд… Штайнер пхнув Штайнбреннера до вікна, стрибнув на нього і разом з ним вилетів у простір.

* * *

— Ви можете спокійно взяти ці гроші, — сумним, надломленим голосом сказав Мариль. — Він спеціально лишив їх тут у мене для вас двох. Я мав передати їх вам, якщо він сюди не повернеться.

Керн похитав головою. Він тільки-но приїхав і сидів з Марилем у катакомбах — брудний, обшарпаний. Од самого Дижона він їхав автопоїздом як помічник шофера і вантажник.

— Він повернеться, — повторював Керн. — Штайнер повернеться.

— Не повернеться він! — роздратовано вигукнув Мариль. — Господи, не крайте хоч ви мені серце отим своїм "повернеться, повернеться"… Не повернеться він уже ніколи! Ось нате, прочитайте!

Він вийняв із кишені зім'яту телеграму й кинув на стіл. Керн узяв її, розправив: вона була послана з Берліна хазяйці готелю "Верден".

"Від щирого серця вітаю з днем народження. Отто", — прочитав Керн.

— Що це означає? — обернувся він до Мариля.

— Це означає, що його схопили. Так ми домовилися з ним. Один із його друзів мав послати таку телеграму… Та це не важко було й передбачити. Я ж йому одразу сказав про це. А тепер візьміть нарешті ці погані папірці! — Він пересунув гроші по столу до Керна. — Тут дві тисячі двісті сорок франків. А тут ось іще дещо. — Він дістав свою течку і вийняв звідти дві маленькі книжечки. — Це проїзні квитки від Бордо до Мексики. На португальський вантажний пароплав "Такома". Для вас і для Рут. Відпливає вісімнадцятого. Їх ми купили за його ж гроші. Візи вже забезпечені — лежать у комітеті допомоги біженцям.

Керн спантеличено дивився на квитки.

— Але ж… — почав був він.

— Ніяких мені "але"! — уже сердито перебив його Мариль. — Не добивайте хоч ви мене, Керне! І так усе це далося нам нелегко! Фатальний збіг обставин! Це сталося три дні тому. Біженський комітет домігся згоди мексиканського уряду прийняти сто п'ятдесят емігрантів. Але з умовою, що вони доїдуть на свій кошт. Таке чудо випадає дуже рідко. От Класман і взявся за це діло. Ми одразу ж записали вас обох, поки там не набралося більше, ніж треба. А гроші на дорогу були, бо саме тепер усе і з'ясувалося. Ну, от і… —

Він урвав на півслові. — Івонно, принесіть мені кіршу, — гукнув до гладкої офіціантки-ельзаски.

Івонна кивнула й, погойдуючи стегнами, попрямувала до кухні.

— Принесіть дві чарки! — гукнув Мариль їй навздогін.

— Я б і так принесла дві, пане Мариль, — обернувшись, мовила Івонна.

— От і добре. Принаймні хоч одна кмітлива душа. — І, повернувшись до Керна, спитав: — Ну що, тепер до вас дійшло? Трохи все це несподівано, я згоден. Покажете свої квитки та візи у префектурі, і вам дадуть дозвіл на проживання у Франції до дня від'їзду. Хоч ви й нелегально в'їхали сюди. Біженський комітет і цього домігся. Можете завтра одразу ж і сходити туди. Це для вас єдина можливість вибратися з цього болота.

— Та правда. За перший раз — місяць ув'язнення, за другий — шість місяців.

— Еге ж, шість місяців. А колись же таки злапають і вдруге — це неодмінно!

Мариль підвів голову. Перед ним стояла Івонна, ставлячи на стіл тацю з двома чарками: одна звичайна, а друга — склянка, з якої п'ють чай, по вінця наповнена кіршем.

— Оця для вас, — показала Івонна великим пальцем на склянку, розпливаючись в усмішці. — За ту саму ціну!

— Спасибі! Ну й розумна ж ви дитина! Тільки шкода, що, як вийдете заміж, неминуче станете відьмою. Або ж чесною мученицею. Ну, будьмо.

Мариль одним духом вихилив половину склянки.

— Будьмо, Керне! — повторив він. — Чого ж ви не п'єте?

Він поставив склянку на стіл і вперше глянув Керну в обличчя.

— Цього ще бракувало, — сказав Мариль, — зараз ви ще заревете! Ви що ж, юначе, уже зовсім і пристойність забули?

— Я не реву… — відповів Керн. — А коли й зареву, то наплювати мені на пристойність! І що за прокляте життя: я весь час думав — ось повернуся, а Штайнер уже тут, але замість того ви мені тичете гроші й квитки на пароплав, я врятований, і тільки тому, що він загинув… та це ж диявольська несправедливість, — невже ви не розумієте?!

— Ні! Не розумію! Ви верзете сентиментальні дурниці! Тут нема чого й розуміти. Такий бо одвічний закон життя! А тепер випийте до дна! Так, як… ну, як він умів пити. А, до біса все — ви що ж гадаєте, мені легше?

— Та правда… — Керн випив свою чарку. — Ну, тепер і я в нормі, — сказав він. — У вас, Марилю, е сигарети?

— Звичайно. Ось, беріть…

Керн глибоко затягся тютюновим димом. І раптом у сутінках катакомб перед ним постало обличчя Штайнера: трохи глузлива посмішка, погляд з-під лоба — як тоді, у віденській тюрмі, перед мерехтливим вогником свічки… Здавалося, минула вічність, а Кернові вчувся його спокійний грудний голос: "Ну, хлопчику?"

"Ех, Штайнер, — подумав він. — От людина…"

— А Рут знає про це? — спитав уголос.

— Знає'.

— Де вона зараз?

— Не знаю. Певно, в біженському комітеті. Вона ж не знала, що ви приїдете.

— Ні. Я й сам не знав точно, коли доберуся. А в Мексиці працювати можна?

— Так. Що саме там можна робити, я не знаю. Але вам дають право жити і працювати. Це гарантовано.

— Я не знаю жодного слова іспанською, — мовив Керн. — Чи там говорять португальською?

— Ні, іспанською. Доведеться вам її вивчати.

Керн похнюпився. Мариль нахилився до нього.

Керне, — раптом змінивши голос, почав він. — Я розумію, це не так просто. Але я раджу вам: їдьте! Не роздумуйте довго і їдьте! Тікайте з цієї Європи! Бо хто ще знає, що тут буде! Така нагода не скоро трапиться вдруге. І таких грошей ви вже ніколи більше не зберете! Їдьте, діти! Бо тут… — Він вихилив решту зі своєї склянки.

— А ви теж їдете? — спитав Керн.

.— Я — ні.

— Хіба не вистачить грошей на трьох? У нас же є ще трохи своїх.

— Діло не в грошах. Я лишаюсь тут. Не можу вам пояснити чому, але я лишаюсь, хоч би там що. Це важко пояснити.

— Я вас розумію, — сказав Керн.

— А ось і Рут іде. Отже, так само як мені треба лишатися тут, вам треба їхати — ви це розумієте?

— Розумію, Марилю.

— Слава Богу!

Рут на секунду завмерла біля дверей. Потім кинулась до Керна.

— Коли ти приїхав?

— З півгодини тому.

Рут підвела голову.

— Ти вже знаєш?..

— Знаю. Мариль усе мені сказав.

Керн озирнувся. Проте Мариля вже не було.

— І знаєш також про те… — Рут не могла вимовити страшного слова.

— Так, знаю. Давай зараз не будемо говорити про це. Ходімо звідси! Ходімо на вулицю! На волю. Я більше не можу тут сидіти. Ходімо на вулицю.

— Ходімо.

* * *

Вони йшли Єлисейськими Полями. Був вечір, у зеленкуватому небі плив блідий півмісяць. Повітря було чисте, сріблясте і таке лагідно-тепле/що всюди на терасах кафе сиділи люди.

Довгенько вони йшли мовчки.

— А ти, власне, знаєш, де та Мексика? — зрештою спитав Керн.

Рут похитала головою.

— Тільки приблизно. Але я вже забула, де й Німеччина.

Керн поглянув їй в обличчя. Потім узяв її за руку.

— Нам треба купити іспанську граматику, Рут, і вивчати мову.

— Я вже купила позавчора. У букініста.

— Он як — у букініста… — Керн усміхнувся. — Ну, то ми з тобою не пропадемо, Рут, правда?

Вона тільки кивнула.

— У всякому разі, ми хоч трохи світу побачимо. За інших умов ми й цього б не мали на батьківщині.

Рут кивнула знову.

Вони йшли далі, повз площу. На деревах пробивалася перша молода зелень. У світлі ранніх ліхтарів це мало такий вигляд, ніби з-під землі мерехтіли яскраві електричні розряди, посилаючи свої промені вгору вздовж каштанових стовбурів та гілок. У скверах земля була перекопана. Її аромат якось дивно змішувався з запахом бензину та мастила, що постійно висів над широкою вулицею. Подекуди садівники вже посадили нарциси: їхні квіточки біліли в сутінках. Був час, коли зачинялись магазини і на вулицях юрмилося стільки народу, що й не пропхнутись.

Керн повернув голову до Рут.

— А людей сила яка! — мовив він.

— А й правда, — відказала вона, — сила-силенна.