Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

— Ми, звичайно, передамо ці списки з усіма іменами в Берлін. Я гадаю, ви могли б підписатись франків на п'ятдесят.

В Аммерса відлягло від душі. Він боявся, що менш як сотнею не відбудеться. Ненажерливість партії була йому добре відома.

— Безперечно! — одразу ж погодився він. — Навіть можна на шістдесят, — додав потім.

— Добре, нехай буде шістдесят. — Штайнер записав. — Крім імені Гайнц ви маєте ще й інші?

— Гайнц-Карл-Гозвін.

— Так, ім'я суто німецьке! Старонімецьке. Ще в часи великого переселення народів у германців був король Гозвін.

— Не сумніваюсь.

Аммерс поклав на стіл півсотенну банкноту і ще десятку. Штайнер сховав гроші.

— Квитанція виключається, — сказав він. — Ви розумієте чому?

— Само собою! Таємниця! Та ще тут, у Швейцарії! — Аммерс хитро підморгнув Штайнеру.

— І більш ніяких зайвих скандалів, партайгеносе! Тихо-мирно працювати — в цьому запорука успіху. Ніколи не забувайте цього!

— Зрозумів! Тепер я в курсі! То був лише нещасливий випадок.

Штайнер ішов заплутаними вуличками до Беєра і посміхався. "Рак печінки! От тобі й Керн! Ото здивується хлопець, одержавши ці шістдесят франків із каральної експедиції!"

17

Хтось постукав у двері. Рут прислухалась. Керн ще після сніданку пішов шукати роботу, і вона була в номері сама. Повагавшись хвилинку, Рут тихо встала, перейшла в Кернову кімнату й замкнула за собою двері. Вихід з кімнати Керна був за рогом звивистого коридора. Це було зручно на випадок облави: можна вийти через суміжну кімнату, і тебе не побачить той, хто стоїть під твоїми дверима.

Тихенько прихиливши вихідні двері з кімнати Керна, Рут пройшла коридором і виглянула з-за рогу. Під її дверима стояв чоловік років під сорок. Вона знала його в обличчя. Він жив у тому ж готелі, звали його Брозе. Його дружина вже місяців сім лежала хвора. Подружжя те жило з мізерної підтримки бюро допомоги біженцям та решти грошей, захоплених із собою з Німеччини. Це ні для кого не було таємницею — в готелі "Верден" було відомо все майже про кожного мешканця..

— Ви до мене? — спитала Рут.

— Так. Я хотів про щось попросити вас. Адже ви — фройляйн Голланд?

— Так.

— Моє прізвище Брозе, я живу на поверх нижче… — збентежено почав чоловік. — Мені треба йти шукати роботи, а в мене там унизу хвора дружина. От я й хотів спитати, чи не змогли б ви якийсь час…

У Брозе було схудле, змучене обличчя. Рут знала, що в готелі майже всі тікають, забачивши його. Він давно вже звертався до людей завжди з одним проханням — посидіти з його дружиною.

— Їй надто часто доводиться лишатись самій… а ви ж знаєте, як воно… так вона може втратити всяку надію. Бувають дні, коли вона особливо сумує. Та коли вона в товаристві, все ж краще. Я гадав, що, може, й вам було б приємно поговорити з нею — моя жінка розумна…

Рут саме хотіла спробувати сплести светр із тоненької кашмірської вовни: їй хтось казав, що один магазин на Єлисейських Полях купує такі речі, щоб потім продати втричі дорожче. Вона, певно, не пішла/б, але оте наївно-безпорадне розхвалювання — "Моя жінка розумна" — переважило: їй чомусь стало соромно відмовити.

— Почекайте хвилиночку, — сказала вона. — Я тільки візьму деякі речі й піду з вами.

Узявши вовну й зразок для своєї роботи, Рут пішла слідом за Брозе вниз. Жінка лежала в маленькій кімнатці на другому поверсі, з вікном до вулиці. Коли Брозе завів туди Рут, вираз обличчя в нього змінився: воно якось вимушено засяяло.

— Люціє, — радісно вигукнув він, — ось я привів Рут Голланд: їй захотілося трохи поговорити з тобою.

Двоє темних очей на восковому обличчі недовірливо втупилися в Рут.

— Ну, то я тепер піду, — заквапився Брозе. — Повернусь увечері. Сьогодні вже напевно щось та знайду. До побачення. — Він, усміхаючись, помахав рукою і причинив за собою двері.

— Він покликав вас, правда? — трохи згодом спитала хвора.

Спершу Рут хотіла заперечити, та потім передумала і ствердно кивнула.

— Я так і думала. Ну, спасибі вам, що прийшли. Але я спокійно могла б побути й сама. Не зважайте на мене, робіть своє діло. Я можу трохи поспати.

— У мене ніякого діла немає, — відповіла Рут. — Просто я саме вчуся плести. А це можна й тут робити. Я взяла свою роботу сюди.

— Можна знайти щось цікавіше, ніж отак сидіти біля хворої, — стомлено мовила жінка

— Можливо. Але це приємніше, аніж сидіти самій.

— Так завжди кажуть, коли хочуть людину розрадити, — пробурмотіла жінка. — Я знаю, хворих завжди тільки втішають. Краще одверто скажіть уже, що вам неприємно сидіти з незнайомою хворою, яка до того ж у поганому настрої, і що ви це робите тільки на прохання мого чоловіка.

— Усе це правда, — відповіла Рут. — І я зовсім не збираюся вас утішати. Проте я рада, що мені є з ким поговорити.

— То ви ж можете піти погуляти! — сказала хвора.

— А я не люблю гуляти.

Не діждавшись відповіді, Рут підвела очі й побачила розгублене обличчя хворої. Та сперлася не лікоть і заздрісно-здивованим поглядом дивилась на Рут. Несподівано з її очей потоком побігли сльози, і за мить обличчя ніби залила повінь.

— Боже мій, — схлипнула вона, — ви говорите про це так просто. А я… коли б я могла хоч вийти на вулицю… — І знову впала на подушку.

Рут підвелася зі стільця. Вона дивилась, як здригаються посірілі плечі хворої, дивилась на убогу постіль у сірому від пилюки сонячному світлі, глянула у вікно на вулицю, де сяяло холодне осіннє сонце, на маленькі залізні балкони, на величезну, освітлену зсередини пляшку над дахами — рекламу аперитиву "Дюбонне", що безглуздо, марко сяяла ще з дня, — і на якусь мить їй здалося, ніби все це не тут, а десь далеко-далеко, на якійсь іншій планеті.

Жінка перестала плакати й поволі підвела голову.

— Ви ще тут? — запитала вона.

— Тут.

— Я істеричка. Часом находить на мене таке. Прошу, не гнівайтесь на мене.

— Ні-ні. Я просто задумалась на хвилинку.

Рут сіла знову поряд з ліжком, поклала перед собою зразок светра й стала плести. На хвору вже не дивилася — було боязко глянути ще раз на те нещасне обличчя. Їй стало ніби соромно за своє здоров'я.

— Ви не так тримаєте дротики, — сказала хвора через якийсь час. — Так ви мало встигнете зробити. Це робиться ось так… — Вона взяла дротики й показала Рут, як треба. Потім узяла в неї з рук уже сплетений клапоть, оглянула його. — А тут ось ви пропустили петлю. Треба це діло поправити. Дивіться, ось так…

Рут підвела очі. Хвора всміхнулась їй. Обличчя жінки тепер було уважне й зосереджене. Від недавньої істерії не лишилося й сліду. Безкровні руки працювали швидко і легко.

— Ось так… — жваво повторила вона. — А тепер спробуйте ви!

* * *

Брозе повернувся увечері. У кімнаті було темно. Лише за вікном виднілося зеленкувате вечірнє небо та величезна, червона пляшка "Дюбонне".

— Люціє? — покликав у темряві Брозе.

Дружина поворухнулась у ліжку, і він побачив її обличчя. У променях світлої реклами воно здавалось ніжно-рожевим — наче сталося чудо і жінка несподівано видужала.

— Ти, певно, спала? — запитав чоловік.

— Ні, просто так лежу.

— А фройляйн Голланд уже давно пішла?

— Ні. Кілька хвилин тому.

— Люціє… — Він обережно сів на край ніжка.

— Любий мій… — Вона погладила його по руці. — Щось виходив сьогодні?

— Ще ні, але я таки доб'юся свого.

Хвилину жінка лежала мовчки, потім озвалася знову:

— Я стала для тебе таким тягарем, Отто…

— Як ти можеш таке говорити, Люціє! Що я робив би без тебе?

— Ти був би вільний. Міг би робити, що схочеш. Навіть міг би повернутись до Німеччини й там працювати.

— Ти так гадаєш?

— Атож, мовила вона. — Візьми розлуку зі мною! Там тобі це навіть поставлять у заслугу.

— Арієць, який почув у собі голос германської крові й розвівся з єврейкою, так? — сказав Брозе.

— Певно, так це вони й називають. Адже вони, крім цього, нічого проти тебе не мають, Отто.

— Ні, зате я дещо маю проти них.

Брозе прихилив голову до бильця залізного ліжка й замислився. Пригадалося, як до нього в креслярню зайшов начальник і довго розводився про се, про те, про нинішні часи, про те, який тямущий і старанний працівник Брозе, і що йому дуже шкода звільняти його з роботи лише за те, що в Брозе дружина єврейка… Брозе взяв тоді свого капелюха й пішов. А через тиждень пустив юшку з носа швейцарові, що водночас був націстським шпигуном у їхньому кварталі, бо той

обізвав його дружину "жидівською свинею". Це могло скінчитись досить кепсько для Брозе. Та, на щастя, його оборонець зумів довести, що портьє за кухлем пива вів антидержавні розмови; тоді портьє зник з їхнього дому. Але дружина вже більше не наважувалась і на вулицю вийти — боялася хуліганів у гімназійній формі. Брозе так і не знайшов роботи. Тоді вони виїхали в Париж. А в дорозі дружина занедужала.

Зеленкувате небо за вікном посіріло, зблідло й потемніло.

— У тебе й сьогодні боліло, Люціє? — спитав Брозе.

— Недуже. Тільки якась у мене страшенна втома. Щось тут, усередині, виснажує мене.

Брозе гладив її по голові. Під промінням реклами "Дюбонне" її волосся мінилось мідно-рожевими тонами.

— Скоро ти знову зможеш ходити…

Голова дружини повільно ворухнулась під його рукою.

— І що це воно може бути, Отто? Досі я ж ніколи нічого подібного не відчувала. А тепер ось уже скільки місяців…

— Якась причина є, звичайно. Але нічого страшного. У жінок таке часто буває.

— Я боюся, що вже ніколи й не видужаю, — раптом зневірено мовила дружина.

— Обов'язково видужаєш. І навіть скоро. Тільки не треба занепадати духом.

На дахи будинків сповзала ніч. Брозе сидів мовчки, прихиливши голову до бильця ліжка. Обличчя його, вдень заклопотане й стривожене, тепер у сутінках заспокоїлось і прояснилось.

— Коли б я хоч не була тобі таким тягарем, Отто…

— Я ж люблю тебе, Люціє, — стиха мовив Брозе, не змінюючи пози.

— Хвору жінку не можна любити.

— Хвору жінку люблять удвічі сильніше. Тоді вона і жінка, й дитина водночас.

— То ж бо воно і є! — її здавлений голос був схожий на зітхання. — А я тобі ні те, ні друге! Я для себе навіть не жінка. Навіть цього ти не маєш од мене… Тільки тягар, та й годі!

— Я маю твої коси, — заспокоював Брозе. — Твої чудові коси! — Він нахилився й поцілував її в голову. — Я маю твої очі. — Поцілував її в очі. — Твої руки. — Поцілував і руки. — І я маю тебе. Твою любов. Чи ти вже не любиш мене? — Він схилився над її обличчям.