Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія
— Хіба ти мене вже не любиш?
— Отто… — знесилено прошепотіла жінка, поклавши руку собі на груди.
— Ти вже мене не любиш? — стиха запитав він ще раз. — То скажи прямо! Я розумію, чоловіка, не здатного заробити що-небудь, любити вже не можна. Тільки скажи ж мені про це, моя кохана, моя єдина, — наполягав Брозе, схилившись над її змарнілим обличчям.
Сльози радості полилися з її очей, молодо і ніжно зазвучав її голос.
— Невже ти справді й досі кохаєш мене? — спитала вона з усмішкою, яка краяла йому серце.
— Невже я маю повторювати це тобі щовечора? Я так кохаю тебе, що ревную навіть до ліжка, в якому ти лежиш. Ти мала б лежати в мені, в моєму серці, в моїй крові!
Він усміхався, нахилившись ближче до дружини, щоб і вона бачила це. Він кохав її, вона була єдиним, що в нього лишилось на світі, і все ж часто відчував якусь неясну відразу й не міг поцілувати її. Він сам себе ненавидів за це — знав, на що вона хвора, і здоровий організм його просто брав гору над свідомістю. Проте зараз, у теплому, душевному відблиску реклами аперитиву, цей вечір нагадав йому давні щасливі вечори, недосяжні для темних сил страшної хвороби, — він був наче теплий і заспокійливий відблиск минулого, як і те рожеве світло над дахами.
— Люціє… — прошепотів він.
Вона притулила свої вологі уста до його уст. Так вона лежала тихо й спокійно, забувши на хвильку про своє змучене тіло, в якому непомітно, але буйно множились і розросталися клітинки раку…
* * *
Рут із Керном ліниво бродили Єлисейськими Полями. Був вечір. Сяяли вітрини,, в усіх кафе було повно люду, скрізь спалахували реклами, а на тлі сріблястого, навіть уночі прозорого повітря Парижа, наче ворота в небо, темніла Тріумфальна арка.
— Глянь туди, праворуч! — сказав Керн. — Наші знайомі: Розенфельд і Вазер.
Перед велетенською вітриною магазину компанії "Дженерал Моторс" стояло двоє молодиків. Бідно вдягнені: костюми на них потерті, обидва без пальт. Вони із таким запалом сперечалися, що довгенько не помічали поруч себе Керна й Рут. Обидва мешкали в готелі "Верден". Вазер був за фахом технік, за переконаннями — комуніст; Розенфельд — син банкіра з Франкфурта, сім'я якого тепер жила на третьому поверсі готелю. Обидва були фанатично закохані в автомобільну справу. І обидва жили святим духом.
— Розенфельде! — майже благально говорив Вазер. — Ви хоч на хвилину розсудіть розумно! "Кадилак" — ну, може, він зручний для старих людей, цього я не заперечую. Але навіщо така шістнадцятициліндрова лайба, скажімо, вам? Він же хлище бензин, як корова воду, і все ж ніякого виграшу на швидкості.
Розенфельд заперечно хитав головою. Немов зачарований, він уп'явся очима в освітлену вітрину, за якою поволі обертався велетенський чорний "кадилак", поставлений на спеціальну платформу.
— Ну й нехай собі хлище! — огризнувся він. — Про мене, хоч цілими барилами. Не в тому ж річ! Ви тільки гляньте, як зручно й затишно сидіти в машині! Безпечно, надійно, як у броньованій башті!
— Розенфельде, ваші аргументи пасують більше для страхування життя, а не для автомобіля! — Вазер кивнув у бік сусідньої вітрини, де були виставлені машини фірми "Ланчіа". — Ви краще погляньте сюди. От де справді шик! Усього лише чотири циліндри, таке собі низеньке насторожене звірятко, а як рвоне — що тобі пантера! На ній ви по стіні здеретеся, коли вам треба!
— А мені не треба дертися по стіні! Я хочу з шиком під'їздити до коктейль-холу! — незворушно відповів Розенфельд.
Вазер наче й не почув його доводів.
— Ви тільки гляньте на ці лінії! — замріяно мовив він. — Як вона, витягшись, низько припадає до землі і мчить — стріла, блискавка! Ні, для мене вже й восьмициліндрова надто незграбна. Моя мрія — швидкість.
Розенфельд глузливо зареготав.
— Як же ви будете залазити в отой дитячий візочок? Вазере, це машина для ліліпутів. Уявіть собі, у вас гарна дружина, вона у вечірній довгій сукні, можливо, навіть із золотої парчі або з блискітками, в хутряній шубці, виходите ви з концерту, надворі грудень, на вулиці грязюка зі снігом, а тут вам залазити в ту шарманку на колесах — невже вам хочеться, щоб люди сміялися з вас?
Вазер спаленів.
— Це все міркування капіталіста! Розенфельде, я вас прошу! Ваша мрія — паровоз, а не автомашина. І як тільки може вам подобатись отакий мамонт? Це хіба що для якогось комерційного радника! А ви ж людина молода! Ну, коли вам хочеться мати щось поважче, то, Бога ради, беріть "делайє" — він елегантний і, як-не-як, дає сто шістдесят кілометрів за годину!
— "Делайє"! — зневажливо чмихнув Розенфельд. — Ви хочете, аби я щохвилини протирав забризкані мастилом свічки, чи як?
— Коли їздити вміло, цього не буває. Зате це ж справжній ягуар — летить, що тобі снаряд! Від самого звуку мотора сп'яніти можна! Або — коли ви вже хочете мати щось зовсім незвичайне, — то беріть нову марку "супертальбот": сто вісімдесят кілометрів ніби між іншим, граючись. Це вам не абищо!
Розенфельд аж верескнув від обурення.
— 1-і, ваш "тальбот"! Справді не абищо! Я такої таратайки й задарма не візьму! В ній проїдеш по місту — і то вже радіатор закипає. Ні, Вазере, я зупиняюсь на "кадилаку". — Він повернувся знову до вітрини "Дженерал Моторс". — Ви тільки зважте на якість! Вам років п'ять не доведеться й капот підіймати. А комфорт!.. Ні, Вазере, на таке здатні лише американці! Мотор — слухняний і безшумний, ви взагалі його не чуєте!
— Але ж, друже мій! — аж підскочив Вазер. — Що ж то за машина, коли не чути мотора! Адже це справжня музика — слухати, як зареве така норовлива бестія!
— То придбайте собі трактора! Він реве ще дужче!
Вазер гнівно визвірився на Розенфельда. Потім, ледве стримуючи себе, тихо сказав:
— Слухайте, друже, я вам пропоную компроміс: беріть "мерседес-компресор"! Він важкий і досить елегантний. Ви згодні зі мною?
Розенфельд зневажливо махнув рукою.
— Це не для мене! Даремно ви так стараєтесь! "Кадилак" — і більш нічого! — І він знов уп'явся очима в елегантного чорного велетня, що обертався на платформі.
Вазер безпорадно розвів руками, одвертаючись од товариша, і тут помітив Керна та Рут.
— Послухайте, Керне, — сказав він, — якби ви мали вибирати між "кадилаком" та новеньким "тальботом" — що ви взяли б? Адже "тальбота", правда?
Тут обернувся й Розенфельд.
— Та, звичайно ж, "кадилак", які тут можуть бути сумніви!
— Мене б задовольнив і маленький "сітроен", — усміхнувся Керн.
— "Сітроен"?! — Обидва автофанати вирячились на нього, як на шолудиву вівцю.
— Або навіть звичайний велосипед, — додав Керн.
Обидва знавці обмінялись багатозначними поглядами.
— Ах так… — уже холодно зауважив Розенфельд. — Видно, ви не надто розумієтесь на машинах, адже так?
— Як, певно, й на мотоспорті взагалі, га? — докинув трохи зневажливо й Вазер. — Ну звичайно, є люди, яких цікавлять лише поштові марки.
— Оце по мені! — жваво мовив Керн. — Особливо непроштемпельовані.
— Ну, тоді пробачте! — Розенфельд демонстративно підняв комір піджака. — Ходімо, Вазере, на той бік — оглянемо ще нові моделі.
Примирені спільним презирством до неука Керна, автофанати в пошарпаних костюмах пішли від нього вже як однодумці, аби ще поговорити про спортивні машини. Часу для цього в них було досить, адже грошей на вечерю вони не мали.
Керн весело дивився їм услід.
— Людина — це якесь загадкове диво, скажи, Рут?
Дівчина посміхнулась.
* * *
Керн так і не знайшов роботи. Куди він тільки не потикався — ніде не брали навіть за двадцять франків на день. За два тижні вони витратили всі свої гроші. Їм дали невеличку допомогу: Рут — єврейський комітет, а Керну — єврейсько-християнський. Разом це становило щось близько п'ятдесяти франків на тиждень. Керн повів переговори з хазяйкою "Вердена" і домігся того, що за ці гроші, крім їхніх двох кімнаток, їм ще вранці давали каву з хлібом.
Хлопець продав своє пальто, валізу й решту речей, зароблених у Потцлоха. Потім почали продавати речі Рут: материн перстень, сукні й тоненький золотий браслет. Та молодята не вдавалися в тугу. Вони жили в Парижі й тим були вдоволені. Почували себе в безпеці
і з надією чекали наступного дня. У місті, яке прийняло всіх емігрантів цього століття, витав дух терпимості; вони тут хиріли з голоду, але переслідували їх не більше, ніж у цьому була потреба, і це вже здавалося щастям.
Якось у неділю надвечір, коли за вхід не брали плати, Мариль повів їх до Лувру.
— Узимку вам потрібна якась розвага, щоб збувати час, — радив він. — Основні проблеми емігранта — це голод, притулок і час, якого нікуди подіти, не маючи права на працю. Голод і турботи про дах над головою — смертельні вороги, з якими треба рішуче боротись; а от час, довгий і порожній, невикористаний час — це ворог підступний, він, як повільна отрута, пожирає енергію емігранта. Це нескінченне й виснажливе чекання паралізує волю, наче примарний страх. Перші два вороги нападають на нього прямо, фронтально, від них можна або захиститись, або загинути, — а час заходить з тилу й поволі отруює нам кров. Ви люди молоді. Не нидійте в кафе, не журіться, не допускайте до себе байдужості та втоми. Стане вам тяжко — ідіть до найбільшої чекальні в Парижі: до Лувру. Він добре опалюється взимку. Краще сумувати перед Рембрандтом, Делакруа чи Ван-Гогом, аніж за чаркою горілки чи в атмосфері безсилих скарг
і злоби. Це кажу вам я, Мариль, який теж любить посидіти віч-на-віч із чаркою. Коли б я сам був не такий, я не казав би вам таких повчальних речей.
Вони бродили у величних сутінках Лувру — проходячи століття, минаючи кам'яних царів стародавнього Єгипту, богів Греції, римських цезарів, повз вавилонські олтарі, перські килими й фламандські гобелени, минали творіння великих геніїв — Рембрандта, Гойї, Греко, Леонардо, Дюрера — через нескінченні зали й коридори, поки дійшли до залів, де висіли картини імпресіоністів.
Там посідали на один із диванчиків, що стояли посеред залу. Зі стін їх вабили пейзажі Сезанна, Ван-Гога й Моне, танцюристки Дега, пастельні жіночі голівки Ренуара та барвисті сцени Мане. У залі було тихо, навколо — ні душі, і поступово Керна та Рут охопило таке відчуття, ніби вони сидять у якійсь зачарованій башті, а картини — то вікна в якісь далекі світи, в сади справжнього й радісного життя, вікна до необмежених мрій і вічних краєвидів душі, недосяжних для сваволі, страху та безправ'я.
— Емігранти! — промовив Мариль.
