Люби ближнього твого - Ремарк Еріх Марія

Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.

— А як тут?

— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.

Усі троє посідали до столу Мариля.

— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-товстулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.

Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.

— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.

— Тижнів так на два, — відповів Керн.

Мариль кивнув.

— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?

— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?

— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. Їх приймають і платять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нансенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них лишилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?

— Був, — одказав Керн. — Сьогодні вранці.

— Нічого не одержали?

— Ні.

— Дарма, треба сходити ще раз. Нехай Рут піде до єврейського бюро, ви — до змішаного. А я приписаний до арійського. — Мариль зареготав. — Як бачите, злидні теж мають свою бюрократію. А ви стали там на облік?

— Ні, ще ні.

— Зробіть це завтра ж. Класман може вам допомогти. Він у цьому ділі експерт. Для Рут він може навіть спробувати добути дозвіл на проживання. Адже в неї є паспорт.

— Паспорту неї є, — мовив Керн, — але його чинність уже скінчилася, і їй довелося перейти кордон нелегально.

— Це не страшно. Паспорт є паспорт. Він ціниться на вагу золота! Класман вам усе роз'яснить.

Івонна поставила їм на стіл картоплю і тарілку з трьома шматками телятини. Керн усміхнувся їй. У відповідь вона розпливлася в усмішці.

— От бачите! — сказав Мариль. — Оце вам Івонна! Звичайна порція — шматочок м'яса, а вона приносить ще й добавку.

— Велике вам спасибі, Івонно, — мовила Рут.

Івонна усміхнулась іще ширше і, погойдуючись, мовчки пішла собі.

— Боже праведний! — сказав Керн. — Дозвіл на проживання Рут! Їй, здається, щастить на це! У Швейцарії їй уже раз давали. Коли б хоч днів на три.

— Ви вже закинули свою хімію, Рут? — поцікавився Мариль.

— І так і ні. Закинула тимчасово.

— Правильно, — Мариль схвально кивнув. Потім показав на молодика, що сидів під вікном, тримаючи перед собою книжку. — Той хлопчина вже два роки миє посуд в одному нічному клубі. У Німеччині був студентом. А два тижні тому здобув у Франції диплом лікаря. Тим часом йому стало відомо, що тут його не візьмуть на роботу,зате можна влаштуватись у Кейптауні. Тепер він вивчає англійську мову з метою добути англійський диплом і виїхати до Південної Африки. І таке тут буває. Це вас хоч трохи тішить?

— Так.

— А вас, Керне?

— Мене все тішить. А як тут поліція?

— Досить млява. Стерегтися треба, проте вона не така в'їдлива, яку Швейцарії.

— Оце для мене справжня втіха! — сказав Керн.

* * *

Наступного ранку Керн пішов із Класманом до бюро допомоги біженцям ставати на облік. Звідти вони попрямували до префектури.

— Заявлятись туди абсолютно безнадійно, — пояснив Класман. — Вас просто вишлють, і край. Проте корисно заглянути, що там робиться. Це нічим не загрожує. Приміщення поліції, так само як музеї та церкви, являють собою найбезпечніші місця для емігрантів.

— Авжеж, — погодився Керн. — Щоправда, про музеї я досі ще не думав.

Префектура містилася в цілому комплексі будівель, що утворювали великий внутрішній двір. Класман провів Керна через кілька воріт і дверей у великий зал, що чимось нагадував залізничну станцію. У стінах — довгі низки віконець, за якими сиділи службовці. Посеред залу стояли стільці без спинок. Кількасот відвідувачів сиділо, й стояло в довгих чергах до віконечок.

— Це зала обранців, — зазначив Класман, — мало не рай. Тут ви бачите людей із дозволом на проживання, який їм треба продовжити.

Керн одразу відчув атмосферу турбот, що тяжіла надлюдьми в цьому солідному приміщенні.

— Оце — рай? — перепитав він.

— Так. Он дивіться!

Класман показав на жінку, яка тільки-но відійшла од віконця неподалік. Вона з виразом нестямного захоплення втупилася в одержану з віконечка довідку з жаданим штампом. Потім підбігла до людей, що чекали своєї черги.

— Чотири тижні! — здушеним голосом вигукнула вона. — Продовжили на чотири тижні!

Класман з Керном перезирнулися.

— Чотири тижні — це в наші дні мало не ціле життя, скажіть?

Керн кивнув.

Тепер під віконцем стояв якийсь літній чоловік.

— Але що ж я маю робити? — розгублено спитав він.

Службовець щось так швидко протарабанив французькою, що Керн

нічого не зрозумів. Старий вислухав відповідь і знову, вдруге, спитав:

— Так, але що ж мені тепер робити?

Службовець повторив свою скоромовку, передихнув і гукнув:

— Хто там далі? — й узяв,нові документи, подані через голову старого.

Дідок озирнувся:

— Я ж іще не закінчив! Я ж не знаю, що мені далі робити. Куди ж мені тепер іти? — знову звернувся він до службовця.

Той щось буркнув і заглибився в папери. Старий усе ще міцно тримався за підвіконня, немов потопельник за дошку.

— Що ж мені робити, коли ви не продовжуєте мого документа? — допитувався він.

Службовець уже не звертав на нього уваги. Тоді старий обернувся до людей, що стояли в черзі:

— Ну що я маю тепер робити?

Він дивився на стіну скам'янілих, змучених турботами, зацькованих облич. Ніхто йому не відповів; проте ніхто його й не відтісняв од віконця: люди обережно подавали свої документи через голову старого у віконце, намагаючись не штовхнути його.

Старий знову повернувся до віконця.

— Хто-небудь же та мусить мені сказати, що я маю робити! — уже тихіше повторював він.

Далі він уже тільки шепотів, повторюючи те саме, очі його були повні жаху, він зігнувся під руками, що, наче хвилі, безперервно снували туди й сюди у нього над головою. А його руки з набряклими звивинами жил і досі судорожно трималися за дошку. Потім він замовк. І нараз, ніби втративши останні сили, опустив руки й відступив од віконця. Великі безживні руки звисали, немов чужі, випадково пришиті до його плечей. Старий похилив голову і, здавалося, вже нічого не бачив. Та поки він стояв отак ні живий, ні мертвий біля віконця, Керн побачив ще одне обличчя, заціпеніле від жаху. Чоловік трохи погарячився, розмахуючи руками, а далі знов те саме — безнадійне заціпеніння, застиглі очі, ніби звернуті в свою душу із запитанням: чи немає ще десь якого порятунку?

— Так оце рай? — озвався Керн.

— Так, — відповів Класман. — Це ще рай. Багатьом, правда, відмовляють, але ж чимало й таких, кому вдається виблагати продовження.

Вони пройшли кілька коридорів і потрапили до приміщення, яке нагадувало зал для пасажирів четвертого класу. Там було справжнє вавілонське стовпотворіння. Лав не вистачало на всіх, і люди більше стояли або сиділи просто на підлозі. В одному кутку Керн побачив опасисту чорняву жінку, що сиділа долі, наче розкудлана квочка на яйцях. У жінки було правильне, застигле обличчя. Чорне волосся розчесане на проділ і заплетене в коси. Навколо неї бавилося кілька дітей. Найменшого вона тримала біля оголеної груді.

Коло неї стояло кілька євреїв із пейсами та ріденькими сизими борідками, у чорних каптанах. Вони стояли й чекали з виразом такої незворушної покірливості, ніби прождали так уже століття і знали, що доведеться ждати ще століття.

На лаві під стіною сиділа вагітна молодиця. Поруч неї чоловік увесь час нервово потирав руки. Далі сидів уже зовсім сивий чоловік і стиха втішав заплакану жінку. З другого боку вугрюватий молодик, попихкуючи сигаретою, злодійкувато стріляв очима на вродливу й елегантну даму, що сиділа навпроти нього, безперестану то скидаючи, то знову надягаючи рукавички. Якийсь горбань сидів і писав щось у блокноті. Зграйка румунів сичали, немов паровий казан. Один чолов'яга розглядав фотокартки, ховав їх у кишеню, потім діставав знову, дивився на них і знову ховав. Товстуля поруч нього читала італійську газету. Далі сиділа байдужа до всього, вся поглинута своїм смутком молода дівчина.

— Це все люди, які подали заяви на дозвіл жити у Франції, — сказав Класман. — Або збираються подати.

— Аз якими документами це можливо?

— Більшість іще має дійсні або прострочені паспорти. Або ж приїхали сюди нелегально, з візами на якихось посвідках.

— Тоді це ще не найстрашніше відділення?

— Ні, — потвердив Класман.

Керн помітив, що за віконцями, крім чоловіків, працювали й дівчата.