Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

В такий хитрий спосіб дон Пабло певніше досягав мети: і гроші повертав, і сумління його було чисте, і ймення не збезчещене.

Та Амбросіо і не здогадувався, що йому віддають його власні гроші. Він повірив, що їх дали милосердні люди. Ще раз подякувавши Баабонові, він подався до своєї злиденної оселі, благословляючи небо за те, що воно послало йому такого доброго кабальєро.

Наступного дня Амбросіо зустрівся на вулиці з приятелем, таким самим бідаком, як і він. Той сказав:

— Через два дні я їду до Кадікса, а там сяду на корабель, який пливе до Нової Іспанії. Тут мені дуже кепсько ведеться; серце віщує, що в Мексіці доля буде до мене ласкавіша. Коли у вас є бодай сотня екю, чом би й вам не поїхати зі мною?

— В мене й двісті знайшлося б, — відповів Пікільйо, — і я охоче поїхав би з вами, якби мав надію, що мені там пощастить.

Приятель став торочити про те, що землі Нової Іспанії на диво плодючі, що там легко можна забагатіти — одне слово, так розмалював принади того краю, що Амбросіо зрештою піддався спокусі. Він почав лаштуватись до від'їзду в Кадікс. Та перш ніж покинути Саламанку, Пікільйо послав донові Пабло листа, в якому писав, що йому випадає нагода поїхати до Мексіки, тож він хоче з неї скористатися, бо сподівається, що там йому поталанить більше, ніж на батьківщині; насмілившись сповістити про це дона Пабло, він, Пікільйо, присягається, що ніколи не забуде про його добрість.

Отримавши цього листа, Баабон трохи засмутився — адже від'їзд Амбросіо руйнував задуманий ним план; та потім розважив, що Пікільйо через кілька років повернеться до Саламанки — тоді він, Баабон, і поверне решту грошей. На цьому він заспокоївся.

Дон Пабло іще ретельніше взявся до вивчення цивільного та канонічного права. А що він був дуже розумний і старанний, то швидко обігнав усіх вчених і досяг таких успіхів, що університет обрав його ректором. Він виправдав цю посаду блискучими знаннями; та цього замало: він невсипуще виховував, удосконалював себе й по недовгім часі став бездоганно достойною людиною.

За свого ректорства дон Пабло дізнався, що в саламанкській тюрмі сидить молодик, якого засуджено до смертної кари за викрадення жінки. Тут він згадав, що син Пікільйо втік із міста, викравши якусь жінку.

Він зацікавився в'язнем і, допевнившись, що це таки син Амбросіо, вирішив його захищати. Слід сказати, що судочинство — меч двосічний, і це варте захвату, бо ж він однаково здатен і карати, й милувати; наш ректор, безперечно, чудово на цьому знався, тож повернув його до провинника милостивим боком; щоправда, не обійшлося тут без впливових друзів, та й сам Баабон ревно клопотався справою, — і кінець кінцем щасливо її розв'язав.

Син Пікільйо вийшов з пригоди невинний, мов ангел. Він завітав до свого рятівника — подякувати, — і той йому сказав:

— Я зробив це з поваги до вашого батька. Дуже я прихильний до нього; аби іще раз це довести, я ладен узяти на себе турботи про вашу подальшу долю — звичайно, якщо ви маєте намір залишитись у Саламанці й жити чесно. Коли ж ви хочете, як батько, поїхати до Нової Іспанії, то я дам вам грошей. Ось п'ятдесят пістолів.

Молодий Пікільйо відповів:

— Ваша милість ущасливили мене опікою — то навіщо ж покидати місто, де я маю такого високого заступника? Я залишуся в Саламанці й, присягаюся, житиму так, що ви будете з мене задоволені.

Тоді ректор дав йому п'ятдесят пістолів і мовив:

— Друже, візьміть ці гроші: Опануйте якесь ремесло, працюйте сумлінно й будьте певні: я й далі вами опікуватимусь.

Минуло два місяці. Якось молодий Пікільйо, що час од часу навідував дона Пабло, прибіг до нього, заливаючись слізьми.

— Що з вами? — спитав Баабон.

Син Амбросіо відповів:

— Сеньйоре, я щойно дістав звістку, яка вразила мене в самісіньке серце. Мого батька взяв у полон алжірський корсар. Він у неволі! З Алжіру недавно повернувся один старий житель Саламанки; він пробув там десять років, його викупили місіонери ордену Милосердя; він і сказав мені про батька. О, як проклинаю я себе! — вигукнув він, хапаючись за голову й б'ючи себе в груди. — Адже це через моє гультяйство батько мусив закопати в лісі гроші, що їх украли, й покинути вітчизну; я в цьому винен! І в тому, що батько попав до нелюда, який закував його в кайдани, теж винен я! О доне Пабло, навіщо вирвали ви мене з рук правосуддя? Ви сказали, що прихильні до батька, — тож треба було мститися за нього, домогтися, щоб я смертю спокутував мій злочин, який спричинився до всіх його злигоднів.

Ці слова свідчили, що колишній гультяй і плутяга розкаявся. Дон Пабло був зворушений горем молодого Пікільйо.

— Сину мій, — сказав він, — це добре, що ви картаєтесь минулими гріхами. Витріть сльози; я дізнаюся, що сталось із Амбросіо; якщо тільки він живий, запевняю вас: скоро ви його побачите. За нього слід буде дати викуп — а цим уже я потурбуюся. Хоч би яких страждань зазнав ваш батько, я певен: коли він приїде в Саламанку й зустрінеться з вами — розважливим і ніжним сином, — він утішиться й не буде більше нарікати на долю.

Розрадивши молодого Пікільйо цією обіцянкою, дон Пабло попрощався з ним. Через кілька днів син Амбросіо поїхав до Мадріда: там він оддав ченцям ордену Милосердя гаман із сотнею пістолів і таку записку: "Ці гроші призначаються отцям ордену Спокути як викуп за бідного саламанкського городянина на ймення Амбросіо Пікільйо, що перебуває в алжірському полоні".

Добрі ченці, які тільки-но повернулися з Алжіру, вволили ректорову волю й викупили Пікільйо. Оце і є той бранець із спокійним обличчям, що впав вам у око.

— Ну, то Баабон певно вже нічого не винен цьому городянинові, — мовив дон Клеофас.

— Дон Пабло іншої про це думки, — заперечив Асмодей. — Він хоче не тільки повернути те, що взяв, а повернути з лишком. Він такий порядний і шляхетний, що йому соромно за своє багатство, хоч і надбав його вже під час ректорства. Тож коли дон Пабло зустрінеться з Амбросіо, то скаже йому:

— Друже Амбросіо, не майте мене більше за вашого благодійника; перед вами мерзотник, який викопав у лісі ваші гроші. Я вже повернув вам двісті п'ятдесят дублонів, бо саме з цими грішми досяг становища, яке тепер посідаю. Однак цього замало. Все, що в мене є, — ваше; собі я залишу тільки те, що, з вашої ласки...

Тут Асмодей затнувся, потім затремтів і змінився на виду.

— Що з вами? — спитав студент. — Чому ви затремтіли так, що замовкли на півслові?

— Ах, сеньйоре Самбульйо, — відповів біс уривчастим голосом, — біда, біда! Чародій, який запхав мене в пляшку, помітив, що я зник; зараз він почне прикликати мене такими страшними заклинаннями, що несила мені буде їм опиратися.

— О, як мені шкода! — із щирим жалем відповів дон Клеофас. — Яка це втрата для мене! Адже ми маємо розстатися навіки!

— Сподіваюся, що ні, — відповів Асмодей. — Може, чародієві потрібна моя поміч або втручання; воли мені пощастить йому прислужитися, то він, аби віддячити, може, й дасть мені волю. Якщо надія моя справдиться, то будьте певні: я неодмінно вас знайду. Але дуже прошу: нікому не кажіть того, що трапилося з нами сю ніч. Як не витримаєте і комусь таки скажете — присягаюся: ви ніколи більше не побачите мене.

Хоч і тяжко з вами розлучатися, трохи втішає мене те, що я влаштував вашу долю, — вів чортяка далі. — Я навіяв доньї Серафіні жагуче кохання до вас. Вона вийде за вас заміж; батько її, сеньйор дон Педро де Есколано, згоден її оддати. Вас чекає щасливе майбуття; тож не минайте нагоди. О, горе, горе! — раптом вигукнув Асмодей. — Я чую — чародій уже мене прикликає; все пекло терпне від жаху, слухаючи страхітливі заклинання цього грізного кабаліста. Ніяк мені більше залишатися з вашою милістю; прощавайте, любий мій Самбульйо!

Сказавши це, біс поцілував дона Клеофаса, притьмом одніс додому і вмить зник, наче й не було його.

РОЗДІЛ XXI

ЩО ЗРОБИВ ДОН КЛЕОФАС

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЙОГО ПОКИНУВ

КУЛЬГАВИЙ БІС, І ЧИМ АВТОР

ЦЬОГО ТВОРУ ЗВАЖИВ ЗА ПОТРІБНЕ

ЙОГО ЗАКІНЧИТИ

Коли Асмодей зник, студент відчув утому — адже він не спав усю ніч й не присів ні на хвильку; він роздягся й ліг у ліжко. Довго не міг склепити очей — надто був збуджений; та нарешті, з верхом платячи Морфею данину, яку повинні платити йому всі смертні, дон Клеофас заснув міцним сном і проспав день та наступну ніч.

Він спав уже цілу добу, коли один з його приятелів, дон Луїс де Лухан, зайшов до кімнати й голосно крикнув:

— Гей! Сеньйоре Самбульйо, вставайте!

Від його голосу Самбульйо прокинувся.

— Чи ви знаєте, — спитав дон Луїс, — що спите з учорашнього ранку?

— Не може бути! — відповів Леандро.

— Щоб я пропав! — вигукнув приятель. — Стрілка годинника вже двічі обійшла циферблат. Всі пожильці вашого будинку запевняють мене в цьому.

Студент, здивований із того, що так довго спав, спершу подумав був, що нічні пригоди з Кульгавим бісом йому приснилися; та потім це здалося йому неймовірним; коли ж згадав деякі подробиці, то сумніви його остаточно розвіялись, і він повірив: те, що було, було насправді. Однак, щоб напевне в цьому пересвідчитись, Самбульйо встав, поспіхом одягся, разом із доном Луїсом вийшов на вулицю й повів його до Пуерта дель Соль, не кажучи, чого вони туди прямують. Побачивши на місці палацу дона Педро згарище, дон Клеофас прикинувся вкрай здивованим.

— Що я бачу! — мовив він. — Геть усе погоріло! Чий же це нещасливий будинок? Чи давно сталася пожежа?

Дон Луїс де Лухан відповів на обидва запитання, а потім додав:

— Про цю пожежу знає все місто, але не стільки через шкоду, якої вона завдала власникові, скільки через вельми незвичайні обставини. Ось послухайте. В сеньйора дона Педро де Есколано є донька-одиначка, гарна, мов ясний день. Тож переказують, що її покої були охоплені полум'ям і повні диму; вона неминуче загинула б — та у вогонь кинувся молодий кабальєро й виніс дівчину. Імені його я не знаю. Мадрід тільки про це й говорить: всі захоплені хоробрістю невідомого кабальєро й гадають, що дон Педро, аби винагородити його за подвиг, оддасть за нього доньку, дарма що цей кабальєро — простий дворянин.

Леандро Перес слухав дона Луїса начебто байдуже, однак, коли той скінчив розповідь, під слушним приводом швиденько його спекався й подався на Прадо; там сів під деревом і глибоко замислився.