Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Потім він сказав, що за шість днів судно каталонця буде готове до відплиття. А коли донья Теодора спитала, як же вона вийде з сералю, коли всі двері, якими треба пройти, щоб дістатися до сходів, замкнені, Сарате відповів:

— Сеньйоро, не турбуйтеся цим. Одне з вікон вашого покою виходить у сад. Ви спуститеся туди по драбині, яку я принесу.

Минуло шість днів, і Франсіско повідомив дона Хуана, що каталонець збирається вночі відпливати. Легко собі уявити, яв знетерпеливились донья Теодора й дон Хуан. Нарешті настала ніч, на щастя, дуже темна. Умовленої години Сарате поставив драбину під вікно прекрасної невільниці. Та відразу спустилася, дуже кваплячись і хвилюючись. Дон Хуан подав їй руку, і вони подалися до хвіртки, що виходила на море.

Йшли вони швидко й вже наперед тішилися з того, що незабаром будуть на волі; одначе доля, й досі немилосердна до наших закоханих, приготувала їм несподіване лихо, страшніше за всі ті, які падали на них досі.

Вони вже проминули сад і простували понад морем до ялика, який чекав їх біля берега. Аж раптом якийсь чолов'яга — вони спершу подумали, що це один із їхніх майбутніх супутників, тож не злякалися його, — кинувся на дона Хуана і встромив йому в груди шпагу. "Ниций Альваро Понсе! — вигукнув він. — Ось як дон Фадріке де Мендоса карає мерзенного викрадача. Ти не гідний того, щоб стати з тобою до чесного герцю!"

Толедець, не витримавши удару, повалився на землю, і водночас донья Теодора, яка спиралася на його руку, зчудована, приголомшена, нажахана, впала поруч непритомна.

— О Мендосо, що ви наробили? — вигукнув дон Хуан, — Ви вбили свого друга!

— Праведний боже! — скрикнув дон Фадріке. — Невже я вбив...

— Прощаю вам мою смерть, —урвав його Сарате. — Сама лише доля в ній винна, або, скоріше, вона хотіла покласти край нашим злигодням. Повірте, любий Мендосо, я вмираю спокійно, бо віддаю донью Теодору в ваші руки; вона засвідчить, що я не зрадив нашої дружби...

— О мій друже, безмірно шляхетний друже! Ви не помрете самі! — розпачливо вигукнув дон Фадріке. — Той самий клинок, який уразив вас, покарав і вашого вбивцю. Якщо помилка й може виправдати мій злочин, то втішити вона мене не може!

Сказавши це, Мендоса встромив шпагу собі в груди по самісіньку рукоять. Він упав на дона Хуана, який утратив тяму — не так від рани, як від урази, коли побачив тяжкі страждання друга.

Франсіско й відступник, які стояли кроків за десять од них, і, ясна річ, не могли кинутись на допомогу невільникові Альваро, були вкрай приголомшені останніми словами дона Фадріке й тим, що він проколов себе шпагою. А збагнувши, що він помилився й що обидва поранені — друзі, а не запеклі вороги, як були вони подумали, підбігли до них. Побачивши, що всі — й донья Теодора також, — лежать непритомні, вони розгубилися, не знаючи, що робити далі. Франсіско сказав, що слід рятувати одну тільки даму, а кабальєро залишити на березі: вони, певно, незабаром помруть, копи ще не померли. Каталонець заперечив: не можна залишати поранених напризволяще. Може, рани їхні не смертельні; він їх огляне і перев'яже в себе на судні — там у нього лікарський інструмент; адже він іще не забув свого ремесла. Франсіско пристав на це.

Відступник і наваррець, розуміючи, що не слід гаяти ані хвилини, з допомогою невільників перенесли в ялик бідолашну вдову де Сіфуентеса й двох закоханих, ще безталанніших за неї. Через кілька хвилин вони підпливли до судна: Ледь ступивши на нього, вони заходилися піднімати вітрила; інші, впавши навколішки, благали в бога милосердя, потерпаючи на саму лише думку, що Месоморто попливе за ними навздогін.

Каталонець передав керування судном невільнику-французу, який добре знався на цій справі, а сам заходився клопотатися біля доньї Теодори. Він привів її до тями. Потім з допомогою зілля та бальзамів він очутив дона Фадріке й дона Хуана. Вдова де Сіфуентеса, яка знепритомніла, коли донові Хуану встромили в груди шпагу, була до краю вражена, побачивши Мендосу. І хоч вона одразу збагнула, що дон Фадріке проколов себе в розпачі, гадаючи, що вбив друга, — все одно він був для неї вбивцею людини, яку вона кохала.

Живий жаль брав дивитися на цих нещасних. Всі троє тільки що були мало не мерцями, але зараз вони викликали ще більше співчуття. Донья Теодора не відводила від дона Хуана погляду, сповненого горя й відчаю. А друзі дивилися на неї тьмяними очима й тяжко зітхали.

Цю зворушливу й водночас зловісну мовчанку перервав дон Фадріке. Він мовив до вдови де Сіфуентеса:

— Сеньйоро, перед смертю я маю щастя дізнатися, що вас визволено з неволі. Я дякував би небові, якби це я вам прислужився; проте, його волею, це зробив обранець вашого серця. Я надто люблю мого суперника й не можу ремствувати. Мені хотілося б, щоб, незважаючи на удар, якого, з примхи лихої долі, я йому завдав, він утішився б вашою вдячністю.

Донья Теодора не обізвалась і словом на цю мову. Рана дона Фадріке анітрохи її не турбувала. Дама майже ненавиділа його, бо їй здавалося, що дон Хуан поранений дуже серйозно.

Тим часом лікар заходився оглядати друзів. Першого він оглянув Сарате й сказав, що небезпеки немає — шпага, ковзнувши під грудьми ліворуч, не зачепила ні серця, ні легенів. Доньї Теодорі відразу одлягло від серця. Дон Фадріке теж дуже зрадів і, повернувши до неї голову, мовив:

— Чудово! Мій друг одужає, і я вмираю, не шкодуючи за життям. Я вмру, але не понесу з собою в могилу вашої ненависті.

Він сказав це так зворушливо, що вдова де Сіфуентеса розчулилася. А що вона вже не боялася за життя дона Хуана, то й не відчувала ненависті до дона Фадріке. їй було його жаль, вона щиро йому співчувала.

— Ах, Мендосо, — озвалася вона в пориві великодушності, — дозвольте, що,б вам перев'язали рану. Може, вона така сама легка, як і рана вашого друга. Не відмовляйтеся від лікування; ви повинні жити. Якщо мені не судилося зробити вас щасливим, то не ущасливлю я й іншого. Із жалю та приязні до вас я не віддам моєї руки донові Хуану. Прийміть від мене таку саму жертву, яку ви прийняли від нього.

Дон Фадріке хотів був відповісти, та лікар, боячись, щоб од розмови йому не погіршало, заборонив говорити й заходився оглядати рану. Вона була смертельна: шпага пройшла через верхню частину легені. Про це свідчила кровотеча: Мендоса спливав кров'ю, яку неможливо було зупинити.

Перев'язавши обох, лікар вийшов з каюти. Друзі лежали близько один від одного на вузьких ліжках. Донью Теодору каталонець повів із собою, боячись, що її присутність хвилюватиме дона Фадріке й Сарате, а це для них шкідливо.

Та ці перестороги були марні. Дона Фадріке схопила гарячка; надвечір кровотеча збільшилася. Лікар мусив сказати, що рана його невигойна; воли він хоче щось сказати доньї Теодорі або своєму другові, то хай не марнує часу. Дон Хуан, це почувши, впав у невимовний сум. Що ж до Мендоси — він був спокійний. Вислухавши лікаря, попросив покликати донью Теодору; коли вона побачила дона Фадріке, розпуці її не було меж. Сльози ринули у неї з очей; вона заридала так гірко, що Мендоса, зворушений до враю, мовив:

— Сеньйоро, я не гідний ваших святих сліз. Благаю, витріть їх бодай на хвилинку й вислухайте мене. І вас, любий Сарате, прошу мене вислухати, — мовив він до дона Хуана, бачачи, як той побивається. — Я знаю: вам тяжко буде зі мною розлучатися; надто я певен у нашій дружбі, щоб сумніватись у цьому. Однак почекайте, поки я сконаю, а тоді вшануйте мою смерть цими знаками любові й жалю. А. доти погамуйте журбу: вона гнітить мені душу більше, ніж близька смерть. Я хочу розповісти вам, як саме лиха доля привела мене на той проклятий берег, де з моєї вини пролилася ваша й моя кров. Вам, звичайно, хочеться знати, як міг я прийняти дона Хуана за дона Альваро. Я розкажу вам усе — аби тільки часу, що його лишилося мені прожити, стало на цю сумну сповідь.

Через кілька годин по тому, як корабель, що на нього посадили мене пірати, розлучивши з доном Хуаном, відплив, ми здибалися в морі з французьким корсаром. Він захопив туніський корабель і висадив нас біля Аліканте. Опинившись на волі, я насамперед подумав про те, щоб викупити мого друга. Отож я поїхав до Валенсії, щоб узяти грошей. Там я довідався, що місіонери ордену Спокути вирушають в Алжір. Я вирушив до Барселони, перед від'їздом попросивши мого дядька, губернатора, дона Франсіско де Мендосу, поклопотатися перед двором про помилування Сарате; я мав намір привезти його з Алжіра — з тим, щоб він знову вступив у володіння своїм замком, відчуженим після смерті герцога де Наксера.

Приїхавши до Алжіра, я став ходити в ті місця, де завжди збираються невільники. Але там не зустрів того, кого шукав. Якось я побачив каталонця-відступннка, хазяїна судна. Я відразу його впізнав — адже він колись служив у мого дядька. Я розповів йому, чого прибув до Алжіра, й просив довідатися, де мій друг.

— Щиро мені жаль, — відповів каталонець, — але я нічим не можу вам зарадити. Вночі я відпливаю: везу до Валенсії одну даму, невільницю Месоморто.

— А як звуть цю даму? — спитав я.

Він сказав, що її звуть донья Теодора.

Я був такий вражений, це почувши, що каталонець збагнув: я не байдужий до цієї дами. Він повідав мені план звільнення. А що він разів кілька називав невільника, про якого згадував, "Альваро", то я не мав жодного сумніву: це не хто інший, як Альваро Понсе.

— Благаю вас, допоможіть мені! — вигукнув я. — Дайте мені нагоду помститися моєму ворогові.

— Охоче зроблю все, що буде в моїх силах, — відповів каталонець, — але спершу розкажіть, чим завинив перед вами дон Альваро.

Я розповів йому все як було.

— Все ясно, — мовив каталонець, вислухавши мене. — Вночі ви підете разом зі мною. Вам покажуть вашого суперника; після того, як ви його покараєте, ви попливете з нами та доньєю Теодорою до Валенсії.

Та хоч як я нетерпеливився, проте не забував про дона Хуана. Я залишив італійському купцеві Франческо Капаті, який жив у Алжірі, гроші для викупу друга; купець обіцяв, що неодмінно викупить його, коли тільки йому пощастить розшукати дона Хуана.

Нарешті запала ніч. Я подався до каталонця; він повів мене на берег. Ми зупинилися біля хвіртки. Звідти хтось вийшов, попрямував до мас і мовив, показуючи на чоловіка й жінку, що йшли слідом за ним:

— Ось Альваро та донья Теодора.

Мене враз пойняла лють.