Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Зверніть увагу на те, яка точна ця фраза: "Чи вогнищу тому, що на гірськім верху Розводить селянин у темну ніч глуху". Перший-ліпший її не оцінить, але ви, розумна людина — по-справжньому розумна! — безперечно, зачаруєтеся нею.

— Авжеж, я в захваті, — усміхаючись, відповів комедіограф. — Годі собі уявити щось прекрасніше за цю фразу. До того ж я певен, що в своїй трагедії ви не забудете згадати, як старанно відганяла Фатида троянських мух, що сідали на тіло Патрокла.

— Прошу вас, не глузуйте, — мовив трагік.-— Талановитий поет може наважитись на все. Це місце в моїй трагедії, їй же право, більше за інші дає підставу вилитись дзвінкими віршами. Я ні за що його не викреслю, честю присягаюсь! Всі мої трагедії чудові, — вів він далі, анітрохи не бентежачись. — Аби ви тільки звали, як аплодує публіка, їх слухаючи. Якось у Парижі, пригадую, читав я трагедію в одному домі, куди на обід щодня запрошували знаменитих розумак і гострословів і де, скажу не хвалячись, не мали мене за якогось там Прадона . На обіді була графиня В'ей-Брюн. У неї тонкий і вишуканий смак; я — улюблений її поет. Прослухавши першу сцену, вона заридала; після другої сцени вона мусила взяти свіжий носовичок; вмивалася слізьми вона й після третьої сцени, а після четвертої їй запаморочилась голова. Я вже боявся, щоб під кінець вона не померла разом з героєм моєї трагедії.

Хоч як стримувався комедіограф, на цих словах він пирснув.

— О, впізнаю нашу добру графиню! — мовив він. — Ця дама терпіти не може комедій. її просто з душі_ верне від смішного. Тож вона завжди залишає свою ложу після головної п'єси й везе додому свою журбу, їй байдуже, гарна п'єса чи погана — аби тільки там були нещасливі коханці: тоді графиня відразу розчулюється. Якби я писав трагедії, то, правду кажучи, волів би мати кращих глядачів і слухачів, ніж ця дама.

— В мене є й інші, — заперечив трагік. — Тисячі осіб — і чоловіків, і жінок — насолоджуються моїми трагедіями.

А я не дуже зважав би на їхні похвали, — перебив комедіограф, — Мені, власне, не хотілося б, щоб вони мене оцінювали. Знаєте, чому? Ці люди слухають трагедію неуважно; їм подобається хіба що один вірш або те, як змальоване в ній ніжне почуття, — а хвалять вони всю п'єсу, хоч би яка недосконала вона була. Зате коли їм не сподобається якийсь вірш — брутальний чи утертий, — вони огудять гарну п'єсу.

— Ну, якщо ви маєте цих суддів за ненадійних, то про тих, що сидять у партері, так не скажете, — торочив трагік. — А мені ж аплодує і партер!..

— Подумаєш — партер! — заперечив комедіограф. — Хіба він зугарний гідно оцінити п'єсу? Буває й так, що партер кілька місяців поспіль аплодує поганющій п'єсі, яка доброго слова не варта. Правда, зрештою він таки розчаровується і скидає з п'єдестала поета, якого досі вважав своїм кумиром.

— Ну, мені нічого цього боятися, — сказав трагік. — П'єси мої перевидають так само часто, як і ставлять. Що ж до комедій — зовсім інша річ! Тільки-но комедія вийде друком, як стають очевидними її вади. Бо що таке комедія? Дрібничка, жалюгідний плід дотепності — та й годі.

— Обережніше, мосьє трагіку, обережніше! — вигукнув комедіограф, — Ви кажете таке, що й купи не держиться! Прошу говорити при мені про комедії з більшою повагою. Невже ви гадаєте, що комічну п'єсу написати легше, ніж трагічну? Помиляєтесь, любий мій! Розсмішити порядних людей не легше, ніж змусити їх плакати. Затямте: дотепний сюжет із звичайного, буденного життя так само важко розвинути, як і героїко-трагічний.

— Хай йому чорт! — сміючись, вигукнув трагік. — Це ж чудово, що ви такої думки про комедію! Що ж, мосьє Калідасе, не будемо сваритися. Обіцяю вам: надалі я так високо цінуватиму ваші комедії, як досі їх зневажав.

— Чхати мені на вашу зневагу, мосьє Жібле! — вигукнув комедіограф. — А у відповідь на ваше зухвальство я щиро скажу вам усе, що думаю про вірші, які оце ви прочитали. Вони безглузді; думки, висловлені в них, дарма що ви запозичили їх у Гомера, заяложені. Ахілл розмовляє зі своїми кіньми, коні йому відповідають — казна-що! Так само, як і порівняння з ватрою, що її селяни палять на гірських верховинах. Грабувати в такий спосіб античних письменників — значить не поважати їх. У них є чудові твори, та для того, аби знайти, що запозичити, потрібен тонший смак, ніж ваш.

— Ви досить тупий на розум; де вам зрозуміти красу моїх віршів! — відповів Жібле. — І я покараю вас за те, що ви наважились мене критикувати: не читатиму трагедії далі.

— З мене досить і початку; хіба це не кара? — сказав Калідас. — Кому вже кому, тільки не вам зневажати мої комедії! Найгірша з них краща за ваші трагедії; куди легше витати в сферах високих почуттів, ніж придумати тонкий і вишуканий дотеп.

— Якщо я не маю щастя заслужити вашу похвалу, — спогорда мовив трагік, — то, хвала богові, втішаюся тим, що при дворі до мене ставляться багато ласкавіше, і пенсія, якої мене вдостоїли...

— Невже ви гадаєте, що засліпите мене вашими придворними пенсіями? — урвав його Калідас. — Я надто добре знаю, як їх одержують, щоб вони підняли в моїх очах вартність ваших п'єс. Ще раз вам кажу: не тіште себе оманою, нібито заслуговуєте більшого, ніж той, хто пише комедії. І я доведу вам, що писати серйозні п'єси куди легше: коли я повернуся до Франції й мої комедії не матимуть там успіху — візьмуся писати трагедії.

— Для автора фарсів ви надто марнославні, — зауважив трагік.

— А для віршомаза, який зажив слави лиш завдяки фальшивим діамантам, ви надто пихаті, — не лишився в боргу комедіограф.

— Нахаба! — відрубав трагік. — Якби я не був у вас в гостях, нікчемний мосьє Калідасе, то, не сходячи з цього місця, навчив би вас шанувати трагедію.

— Хай це вас не зупиняє, великий генію! — мовив Калідас. — Коли вам так уже хочеться бути битим, то я можу віддухопелити вас і тут, у себе, і де-інде.

Тут вони схопили один одного за горло, вчепилися в чуби. Вони били один одного кулаками, копали ногами. Мов з прив'язі зірвалися! Італієць, який мешкав у сусідній кімнаті, чув розмову, і коли зчинився шум, збагнув: почалася бійка. Він устав і, жаліючи французів — дарма що італієць, — покликав на допомогу. Фламандець і два німці — оті, в халатах, — прибігли разом із ним розбороняти супротивників.

— Оце так сварка! — сказав дон Клеофас. — Певно, у Франції трагіки мають себе за більш поважних персон, ніж комедіографи.

— Авжеж, — відповів Асмодей, — Перші вважають, що вони настільки вищі за других, наскільки герої трагедії вищі за слуг у комедії.

— А й справді, є їм чим пишатися? — спитав студент. — Невже трагедію написати таки важче, ніж комедію?

— Це питання вже обговорювалось безліч разів, та й тепер про нього безнастанно судять і радять, — відповів біс. — Ну, а я вже давно його розв'язав. На мою думку — хай пробачать мені ті, хто має іншу думку! — написати комічну п'єсу не легше, ніж трагічну, бо якби важче було писати трагедію, то слід було б сподіватися, що трагікові комедія вдасться краще, ніж найталановитішому комедіографові. Проте життя показує, що це не так. Отже, твори ці, зовсім різні за своєю природою, потребують різного складу розуму, але однакового хисту... Ну, годі про це. Слухайте далі розповідь про силу дружби, яку ви перебили.

РОЗДІЛ XV

ПРОДОВЖЕННЯ Й КІНЕЦЬ

ОПОВІДКИ ПРО СИЛУ ДРУЖБИ

Слуги доньї Теодори не могли перешкодити викраденню, але вони відчайдушно її захищали, і головорізи Альваро Понсе неабияк потерпіли в бійці. Багато хто був поранений; один навіть так тяжко, що не міг підвестися й тікати до баркаса разом з іншими. Він лежав на піску непритомний.

Бідолаху впізнали; це був слуга Альваро Понсе. Коли побачили, що він іще дихає, його перенесли в замок і стали приводити до пам'яті. Нарешті він опритомнів, хоч і дуже ослаб — утратив багато крові. Щоб викликати слугу на відвертість, йому пообіцяли, що його доглядатимуть і не віддадуть до рук суворого правосуддя, але він повинен сказати, куди дон Альваро повіз донью Теодору,

Ця обіцянка заспокоїла слугу, хоч стан його був дуже важкий і годі було сподіватися, що він з неї скористається. Він зібрався на силах і, ледве повертаючи язиком, сказав, що дон Альваро таки мав намір викрасти донью Теодору і що він повіз цю даму на острів Сардінію, до Сассарі; там у нього є багатий та впливовий родич, який забезпечить йому надійний притулок.

Коли Мендоса й дон Хуан це почули, їм трохи відлягло від серця. Вони залишили пораненого в замку (через кілька днів він помер), а самі подалися назад до Валенсії й почали радити раду, як діяти далі. Кінець кінцем вони вирішили поїхати в самісіньке лігво їхнього спільного ворога. Не взявши з собою нікого із слуг, вони сіли в Деніа на корабель, щоб доплисти до Пуерто де Маон, а вже звідти дістатися до Сардінії.

Прибувши до Пуерто де Маон, друзі дізналися, що одне зафрахтоване судно має плисти до Кальярі. Вони сіли на це судно.

В море вийшли при ходовому вітрі. Судно швидко линуло по хвилях. Але через кілька годин настав штиль, а вночі вітер повіяв в інший бік. Довелося лавірувати, чекаючи ходового вітру.

Так вони пливли три дні; на четвертий день, о другій годині пополудні, помітили корабель з піднятими вітрилами, який плив їм назустріч. Спершу вони подумали, що то торговий корабель. Та коли він підійшов на відстань гарматного пострілу й не підняв прапора, вони зрозуміли: то пірат.

Так, це був туніський пірат. Він гадав, що християни здадуться без бою. Та коли ті заходилися переміщати вітрила й наводити гармату, пірат збагнув, що справа серйозніша, ніж він сподівався. Корабель зупинився, теж переставив вітрила й приготувався до бою.

Бій почався з гарматної перестрілки. Вона тривала довгенько. Перевага була на боці християн. Аж раптом з'явився алжірський корсар. Цей корабель був більший і краще озброєний, ніж туніський і той, на якому пливли Мендоса та дон Хуан. Алжірець притьмом наблизився до іспанського судна, і воно опинилося поміж двох вогнів.

Християни підупали духом і припинили стрільбу — адже бій був би нерівний. За якусь хвилину на корму алжірця вийшов невільник і став кричати по-іспанському, що коли християнам дороге життя, то хай вони беруть курс на Алжір. Після цього один із турків розгорнув за вітром вимпел із зеленої тафти, вигаптуваний срібними півмісяцями.