Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

— Вона заплакала з досади. Милосердний боже, як збурили мені душу її сльози! Мене й досі охоплює трепет, як згадаю про небезпеку, що чигала на мене. Мені здалося, що я дуже жорстокий; на якусь мить серце моє зрадило вас, Мендосо! Та я не піддався слабості й поквапився залишити донью Теодору, щоб не бачити сліз, погибельних для мене. І я тим часом уникнув небезпеки — але цього замало. Мене лякає майбутнє. Я повинен їхати звідси — і то якнайшвидше. Не треба, щоб ми бачилися з доньєю Теодорою... То невже й після цього, дон Фадріке, ви будете мені закидати невдячність і віроломство?

— Ні! — відповів Мендоса, обіймаючи Сарате. — Ви ні в чому не винні. В мене відкрилися очі. Благаю, даруйте мені несправедливий докір; його кинув у пориві гніву закоханий, який побачив, що в нього віднімають надію. Боже! Як смів я думати, що донья Теодора може бачити вас так часто й не покохати, що ваша привабливість, силу якої я зазнав на собі, її не зачарує? Ви — справжній друг! Саму лиш лиху долю слід винуватити в моїй біді, і я не тільки не ненавиджу вас —я люблю вас іще міцніше. Ви задля мене відмовляєтесь від кохання доньї Теодори, ви приносите таку жертву вашій дружбі! І щоб я цим не зворушився? Ви можете збороти своє почуття, а я не зроблю жодного зусилля, щоб збороти своє? Ні, я повинен відплатити шляхетністю за шляхетність! Не опирайтеся коханню, доне Хуане: одружіться із вдовою де Сіфуентеса! І хоч серце в мене крається — хай буде так! Мендоса вас про це благає.

— Марні ваші благання, — відповів Сарате. — Я кохаю донью Теодору, палко її кохаю — та ваш спокій мені дорожчий за моє щастя.

— Але ж ви забули про спокій доньї Теодори! — вигукнув дон Фадріке. — Навіщо вводити себе в оману? Адже мою долю вирішує її кохання до вас. Навіть, коли б ви поїхали з Валенсії, коли б, поступаючись мені, ниділи від неї вдалині, — хіба мені було б легше? Вона досі не вподобала мене — тож не вподобає ніколи. Цим щастям небо вщедрило вас. Вона покохала вас з першого погляду, горнеться до вас серцем і душею. Одне слово — тільки з вами буде вона щаслива. Тож візьміть руку, яку вона вам простягає; вволіть її й вашу волю. Хай один я страждатиму, а не троє, хай один я скорюся жорстокій долі!

Тут Асмодей мусив перервати свою розповідь, бо дон Клеофас вигукнув:

— Дивні речі я чую! Невже й справді є на світі такі прекрасні люди? Я бачив тільки таких друзів, які гризуться між собою, мов собаки — і то не через таку даму, як донья Теодора, а через пустих вітрогонок. Невже закоханець може відмовитись од жінки, яку він обожнює і яка обожнює його, лише задля того, що не завдати жалю другові? Я гадав — це буває хіба ще в книжках. Адже там змальовують людей не такими, які вони є, а такими, якими повинні бути.

— Ніде правди діти — випадок незвичайний, — відповів біс. — Проте це буває не тільки в книжках; такі речі властиві також і прекрасній природі людини. Це підтверджується хоч би й тим, що з часів потопу я бачив аж два приклади — рахуючи той, про який розповідаю. Повернімось до нього.

Змагаючись у благородстві, друзі й далі приносили один одному жертви заради кохання. На якийсь час вони ніби зреклися свого почуття. Вони не говорили про донью Теодору, навіть імені її не згадували. Однак тим часом, як у Валенсії дружба перемагала кохання, у Вільяреаль кохання, ніби чинячи помету, розгорялося, брало владу, і йому скорялися всі інші почуття.

Донья Теодора була в полоні ніжності. Вона думала про дона Хуана вдень і вночі; вона пестила надію, що вони таки поберуться — хоч, здавалося, їй не було на що сподіватися: адже Сарате сказав, що не зрадить дружби з доном Фадріке.

Якось увечері, гуляючи разом із покоївкою понад морем, вона помітила невеличкий баркас, що підпливав до берега. В баркасі сиділо семеро чи восьмеро чоловіків, дуже підозрілих з вигляду. Придивившись, донья Теодора побачила, що всі вони в машкарах і озброєні шпагами та кинджалами.

Вдова де Сіфуентеса затремтіла. Завваживши, що підозрілі типи збираються висісти на берег, і не чекаючи від цього нічого доброго, вона квапливою ходою подалася до замку. Вряди-годи вона озиралася — незнайомі йшли слідом за нею. Донья Теодора кинулась бігти, проте була не така прудконога, як Аталанта, а люди в машкарах — дуже жваві й проворні. Біля замкової брами вони наздогнали й зупинили донью Теодору.

Донья Теодора та покоївка почали голосно кричати. Прибігло кілька слуг; вони й собі зняли крик. Збіглася вся челядь замку з вилами й дубцями. Та двоє найміцніших із замаскованих нападників схопили донью Теодору й покоївку і потягли їх до баркаса. Жінки відчайдушно пручалися, але вирватись не змогли.

Інші нападники тим часом билися зі слугами. Бій тривав довгенько, та врешті-решт негідникам удалося довести до кінця свій лихий замір. Одбиваючись, вони відступили до баркаса. Це було саме вчасно: від Валенсії мчали чвалом кілька вершників. Здавалося, вони скакали на порятунок доньї Теодорі. Вгледівши їх, викрадачі миттю відчалили — отже, хоч як квапилися вершники, допомога наспіла запізно.

Це були дон Фадріке й дон Хуан. Дон Фадріке вранці одержав листа, в якому писалося, що Альваро Понсе поїхав на острів Мальорку. Там він налаштував однощоглове судно, найняв двадцятеро головорізів — і збирається викрасти вдову де Сіфуентеса, коли та приїде до свого замку. Тож дон Фадріке й Сарате, взявши з собою слуг, незагайно виїхали з Валенсії, щоб попередити донью Теодору про викрадення. Вони здалеку вгледіли на березі юрбу людей, які билися, і, здогадавшися, що тут діється те, чого вони боялися, погнали коней учвал, щоб перешкодити донові Альваро. Та хоч як вони поспішали, їм випало бути тільки свідками злочину, що його хотіли відвернути.

Тим часом дон Альваро Понсе, гордий із того, що його відчайдушний план удався, відпливав од берега зі своєю здобиччю. Баркас плив до невеличкого озброєного судна, що стояло у відкритому морі — певно, воно їх чекало.

Мендосу та дона Хуана охопив глибокий відчай. Вони посилали вслід Альваро Понсе тисячі прокльонів; вони здіймали руки до неба й голосно ремствували. Та все було марно. Слуги доньї Теодори й собі лементували. Лють, розпач, горе запанували на цьому сумному березі. Навіть викрадення Єлени не завдало на спартанському дворі такого тяжкого суму.

РОЗДІЛ XIV

ПРО СВАРКУ ПОЕТА-ТРАГІКА

З КОМЕДІОГРАФОМ

Тут студент перепинив біса.

— Сеньйоре Асмодею, — сказав він, — дуже цікаво мені знати, що означає кумедна сцена, яку я помітив. І хоч слухати вашу розповідь теж мені цікаво — поясніть її. Ондечки в кімнаті я бачу двох добродіїв у нічних сорочках. Вони схопили один одного за барки й чубляться, а інші добродії, в халатах, розбороняють їх. Коли ваша ласка, скажіть, що воно до чого.

Біс, виконуючи бажання студента, розповів йому ось що.

— Добродії в нічних сорочках, що б'ються, — це французькі письменники, а розбороняють їх двоє німців, фламандець та італієць. Всі вони живуть в одному готелі, де селяться здебільшого чужоземці. Один із французів пише трагедії, другий — комедії. Один приїхав до Іспанії через те, що вдома, у Франції, мав неабиякі прикрощі; другий, невдоволений із того становища, яке займав у Парижі, приїхав у Мадрід з надією, що доля тут до нього всміхнеться.

Поет-трагік — пихатий і марнославний. На превелику прикрість поміркованій публіці, він був у себе на батьківщині досить популярний. Щоб талант його не пропав, він пише щодня. Сьогодні вночі, мордуючись безсонням, він сів писати п'єсу на сюжет з "Іліади" й нашкрябав одну сцену. А що він має ваду, притаманну всій письменницькій братії — надокучати людям читанням своїх творів, — то взяв свічку, вийшов у самій сорочці й став грюкати в двері комедіографа. Той давно вже спав міцним сном — він краще за трагіка проводив свій час.

Прокинувшись від грюкоту, він устав і відчинив двері; трагік, увійшовши, заволав, мов божевільний:

— На коліна, друже, падайте переді мною на коліна! Схиліться перед генієм, улюбленцем Мельпомени! Я написав вірші... Та що я кажу — написав? Сам Аполлон навіяв їх мені. Якби я був у Парижі, то ходив би з дому в дім і читав їх. Вранці, тільки-но розвидниться, я подамся до нашого посланника: я зачарую цими і віршами його і всіх французів, які живуть у Мадріді. Та вам першому я хочу їх прочитати.

— Дякую за честь, — відповів комедіограф, позіхаючи на весь рот. — Шкода тільки, що вибрали ви для цього незручну годину. Я дуже пізно ліг; мене змагає сон; ану ж як я засну, коли ви будете читати ваші вірші?

— О, ручуся — не заснете! — мовив трагік. — Навіть якби ви померли, вірші воскресили б вас. Вірші мої — це не мішаниця звичайних собі почуттів та заяложених фраз, об'єднаних самою лиш римою; це — мужня поезія, яка зворушує серце і вражає розум. Я — не з тих віршомазів, жалюгідні віршики яких хіба що раз пролунають зі сцени, а потім мандрують до Утіки — розважати дикунів. Мої п'єси разом з моїм погруддям гідні того, щоб прикрашати Палатінську бібліотеку; вони мають успіх і після тридцяти вистав. Ось зараз прочитаю, — додав скромний автор, — ви перший їх почуєте!

Моя трагедія називається "Смерть Прометея". Сцена перша. З'являється Брізеїда та інші племінниці Ахілла. Вони рвуть на собі волосся, б'ють себе в груди, оплакуючи смерть Патрокла. Ноги їм угинаються; пригнічені горем, вони падають на підмостки. Ви скажете, що надто це сміливо — але я так задумав. Хай нікчеми-віршомази дотримуються канонів і дряпають вірші, боячись з цих канонів вийти — чого іще від них чекати?! Ці наслідувачі надто обережні, того й бояться. Що ж до мене — я полюбляю новизну; щоб уразити, приголомшити, захопити глядача, треба показати йому таких героїв, яких він ще не бачив на сцені. Ось яка моя думка.

Отже, полонянки попадали на землю. Біля них Фенікс, Ахіллів вихователь; він допомагав їм звестися, потім виголошує монолог. Оцим монологом і закінчується перша сцена трагедії. Ось послухайте:

Пріам вже Гектора втрачав й місто миле,

Жадають греки мстить за спільника Ахілла:

Палкий Агамемнон, божественний Камел,

І Нестор, що як бог, і доблесний Евмел,

Леонт, списа і стріл метальник невгамовний,

Завзятий Діомед, Улісс високомовний.

Ахілл готується й на Іліон баских

Безсмертних коней він спрямовує своїх;

Стремить, куди його бурхливий гнів штовхає,

Хоч око стежити за бігом не встигає.

До коней мовить так: "Вперед, летіть учвал,

Як битва стомить вас, о Ксент і милий Бал,

І в місто побіжить троянців бита сила, —

Верніться в табір наш, але не без Ахілла".

Ксент голову схилив, йому сказавши влад:

"Ахілле, знай, — своїм ти коням будеш рад!

Мчимо тебе, куди велиш нам нетерпляче;

Твоєї смерті мить все ближчає одначе".

Навіяла сама Юнона ці слова,

І колісницю враз мов буря порива, —

Помчав ізнов Ахілл, і, вбачивши героя,

Гукнули греки так, аж задрижала Троя.

Цей вождь, одягнутий в Вулканову броню,

Подібний сяйвом був зорі й новому дню,

Чи сонцю ярому, що вранці випливає,

Голубить цілий світ і світло розливає;

Чи вогнищу тому, що на гірськім верху

Розводить селянин у темну ніч глуху.

Поки що досить; відпочиньте трохи, — вів трагік далі, — бо якщо я за одним разом прочитаю всю сцену, ви будете в такому захваті від безлічі найтонших нюансів, від високих думок, від краси самого віршування, що вам просто заб'є подих.