Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене
Та, правду кажучи, вона й не хотіла її приховувати. Замість того, щоб кинути на дона Хуана гнівний погляд, вона ніжно сказала:
— Доне Хуане, ви відкрили мені свою таємницю; тепер я відкрию вам свою. Вислухайте мене. Байдужа до зітхань дона Альваро Понсе й до залицянь Мендоси, я жила спокійно та щасливо, аж поки випадок звів мене з вами на узліссі. Я, хоч і була розгублена, звичайно, завважила, як люб'язно запропонували ви мені свої послуги; побачивши, як відважно й спритно ви розборонили розшаленілих суперників, я пройнялася до вас іще більшою приязню. Єдине не сподобалось мені — це спосіб, у який ви надумали їх помирити. Мені було дуже важко вибрати котрогось із них, і, як говорити щиро, здається мені, що саме через вас і не хотілося вибирати; коли уста мої вимовляли ім'я дона Фадріке, я відчула: серце моє прихильне до незнайомого. Від сьогоднішнього дня — а я матиму його за найщасливіший у житті, бо ви мені освідчилися, — я шануватиму вас іще більше за ваші високі чесноти.
Я не хочу, — вела вона далі, — приховувати від вас своїх почуттів; кажу вам про них так само щиро, як казала Мендосі, що не кохаю його. Жінка, яка, на її лихо, покохала чоловіка, що не може їй належати, повинна бути стриманою, щоб покарати себе за слабкість вічною мовчанкою. Проте гадаю: можна сміливо признатися в невинному коханні кабальєро, який має шляхетні наміри.
Так, я щаслива вашим коханням і складаю подяку за це небові, яке, безперечно, створило нас одне для одного.
Сказавши це, дама замовкла: вона хотіла вислухати дона Хуана, хотіла почути слова гордості й подяки, що їх, вважала вона, вій повинен відчувати. Однак дон Хуан сидів замислений і сумний.
— Що з вами, доне Хуане? — вигукнула донья Теодора. — Я сказала вам таке, від чого можна щиро зрадіти. Я розкриваю перед вами душу, зачаровану вами; знехтувавши жіночу гордість, я освідчуюсь вам, — а ви не раді?! Ви німі, мов могила! Більше того — я бачу тугу в ваших очах. Ах, Доне Хуане, яке дивне враження справила на вас моя ласка!
— О сеньйоро, а як же інакше може прийняти моє серце вашу ласку? — журливо мовив дон Хуан. — Що відвертіше ви мені її показуєте, то я нещасливіший. Адже ви знаєте, чим я завдячую Мепдосі; знаєте, якою дружбою ми здружені. То що — мені зводити моє щастя на руїнах найсолодших його сподівань?
— Ви надто вже делікатні й совісні, — відповіла донья Теодора. — Я не давала донові Фадріке ніяких обіцянок. Я можу подарувати вам своє кохання, не боячись його докорів, а ви можете його прийняти, нічого не крадучи в Мендоси. Я розумію: вам сумно думати про те, що друг ваш — нещасливий; проте, доне Хуане, чи здатна журба затьмарити те щастя, яке на вас чекає?
— Авжеж, сеньйоро, — твердо сказав дон Хуан, — Такий друг, як Мендоса, має наді мною більше влади, ніж ви собі уявляєте. О, якби ви знали, яка міцна, яка ніжна дружба нас зв'язує, ви пожаліли б мене! Дон Фадріке ні з чим од мене не криється; мої думки стали його думками; він помічає кожну дрібницю, яка мене стосується; одне слово — душа його поділена навпіл між вами та мною. 0, якби ви хотіли, щоб я прийняв вашу ласку, вам слід би було сказати це мені раніше — до того, як я зайшов у дружбу з доном Фадріке! Щасливий із того, що любий вам, я мав би його тільки
за суперника; серце моє було б насторожі й не прийняло б дружби, якою він мене обдарував, і не був би я тепер зв'язаний тим, що він зробив для мене. Сеньйоро, вже пізно! Я дав волю почуттю, яке Мендоса в мене викликав; я не відхилив жодної його послуги. Подяка й приязнь зв'язують мене. Отже, я змушений відмовитись від щасливої долі, яка чекала б мене з вами.
Очі в доньї Теодори налилися слізьми; вона вийняла хусточку, щоб їх витерти. Дон Хуан знітився; він відчував, що втрачає рішучість, що ще трохи — і йому незмога буде себе стримати.
— Прощавайте, сеньйоро, — мовив він уривчастим голосом. — Прощавайте; я повинен тікати від вас, щоб урятувати честь. Ваші сльози падають мені в самісіньку душу; я не ручуся за себе. Я покидаю вас назавжди; весь свій вік я тужитиму через те, що мусив пожертвувати щастям задля невблаганної дружби.
Сказавши це, він вийшов з кімнати, на превелику силу зберігаючи твердість.
Донью Теодору охопили незбагненні й суперечливі почуття. їй було соромно за те, що вона призналася в коханні кабальєро, якого не змогла біля себе втримати; разом з тим, вона не мала сумнівів, що він щиро її любить і що тільки заради друга відмовився від щастя, яке йому пропонували; тож у неї стало розважливості належно оцінити таку міцну й віддану дружбу, а не образитися нею. Та все-таки людині завжди стає сумно, коли вона не досягає того, чого прагне, — і донья Теодора надумала завтра вранці їхати до свого замку, щоб розвіяти сум, точніше — щоб поглибити його, бо ж самотність радше розпалює кохання, ніж гасить його.
А дон Хуан, повернувшись додому й не заставши Мендосу, теж замкнувся у себе в покоях, щоб ніхто не бачив його журби. Принісши задля друга таку велику жертву, він вважав, що має право потужити сам один. Та незабаром прийшов дон Фадріке й порушив самотність закоханого. Глянувши на друга, Мендоса помітив, що той зажурений, і так цим стурбувався, що дон Хуан, аби його заспокоїти, сказав: у нього все гаразд, він стомився й хоче відпочити — тільки й того. Дон Фадріке пішов такий невеселий, що на серце Сарате ліг іще один важкий камінь.
"О небо, як могло статися, що найніжніша в світі дружба стала причиною довічного мого нещастя?". — питав він себе подумки.
Вранці, коли дон Фадріке був іще в ліжку, йому сказали, що донья Теодора з усіма слугами поїхала до себе в замок у Вільяреаль й, певно, не скоро звідти повернеться. Ця звістка засмутила Мендосу — не так тому, що з коханою жінкою важко розлучатися, як тому, що донья Теодора не попередила його про від'їзд. Він подумав, що це лиха прикмета, хоч і не здогадувався про причину її несподіваного від'їзду.
Дон Фадріке хотів був піти до друга — спитати, як він себе почуває й поговорити про донью Теодору; та коли він одягався, дон Хуан увійшов до його опочивальні й сказав:
— Сьогодні мені краще; не турбуйтеся мною.
— Приємно мені це чути; а я тим часом дістав погані новини.
Дон Хуан спитав, що це за новини, і дон Фадріке, відіславши слуг, мовив:
— Донья Теодора сьогодні поїхала до себе в замок і, мабуть, надовго. Я дуже здивувався, це почувши. Чому вона нічого мені не сказала? Як ви гадаєте, доне Хуане? Може, за цим криється щось лихе для мене?
Сарате ухилився від прямої відповіді й став запевняти друга, що нічого особливого у від'їзді доньї Теодори немає і що не треба цим хвилюватися.
Однак Мендосу це не задовольнило.
— Ваші слова не розвіяли підозри, що закралася мені в душу, — урвав він дона Хуана, — Певно, я ненароком зробив щось таке, що не сподобалося доньї Теодорі, і вона, щоб покарати мене, поїхала в замок, не сказавши навіть, у чому я перед нею завинив. Ця невідомість мене мучить. Доне Хуане, їдьмо до неї! Я накажу сідлати коней.
— Мабуть, буде краще, як ви поїдете самі, — відповів толедець. — Такі розмови краще вести без свідків.
— Дон Хуан ні в якому разі не буде зайвим! — заперечив дон Фадріке. — Адже доньї Теодорі відомо: ви знаєте все, що діється в моїй душі. Вона поважає вас. Ви не тільки не будете зайвим ви допоможете мені запопасти її ласки.
— Ні, доне Фадріке, — стояв на своєму Сарате, — я нічим вам не допоможу. Прошу вас, їдьте без мене.
— О ні, любий доне Хуане, — відповів Мендоса, — ми поїдемо вдвох. Зробіть мені що дружню послугу.
— Ви мене силуєте! — сумно вигукнув дон Хуан. — Навіщо ім'ям дружби вимагати, щоб я робив те, чого не повинен робити?
Дон Фадріке був уражений; він не зрозумів ні того, що сказав дон Хуан, ні його різкого тону. Пильно глянувши на друга, він мовив:
— Про що йдеться, доне Хуане? Яка жахлива підозра спадає мені на думку! О, не таїться від мене; будьте щирі. Чому ви не хочете їхати?
— Я не хотів вам казати, — відповів Сарате. — Але ви вимагаєте відповіді — тож я її дам. Любий доне Фадріке, не будьмо більше тішитися з того, що в нас — однакові смаки, що нам подобається одне й те саме. На жаль, надто вже вони подібні... Образ, який так полонив вас, не пощадив і вашого друга. Донья Теодора...
— Ви — мій суперник! — перебив його Мендоса, збліднувши.
— Коли я збагнув, що кохаю її, я намагався себе побороти, — провадив дон Хуан. — Я повсякчас уникав донью Теодору. Ви це знаєте; ви самі мене картали. Мені було несила вирвати із серця це кохання, однак я робив усе, щоб затамувати його. Але вчора донья Теодора звеліла мені переказати, що хоче зі мною говорити віч-на-віч. Я пішов до неї. Вона спитала, чому я — вона бачить — уникаю її, Я вигадував усякі причини, та вона їм не повірила. Кінець кінцем вона примусила мене сказати правду. Мені здавалося, що, почувши признання, вона схвалить мій намір не бачитися з нею; проте з незбагненної примхи долі... О Мендосо, чи казати вам?.. Так, я мушу сказати... Донья Теодора призналася, що серце її мене вподобало.
— Дон Фадріке, хоч і був розважливий та лагідний па вдачу, спалахнув, почувши ці слова, й вигукнув, урвавши друга:
— Годі, доне Хуане! Краще встроміть мені в груди шпагу, тільки не кажіть далі! Я не можу цього чути! Ви признаєтеся не тільки в тому, що ви — мій суперник, а й у тому, що суперник щасливий! Як ви наважились сказати мені це? Для нашої дружби це надто страшне випробування! Більше того: ви її зрадили, плекаючи підступні почуття, в яких оце мені звірилися. О, в яку оману ввели ви мене! Я вважав вас великодушним, шляхетним, а ви — лицемір, раз ви здатні на кохання, яке мене ображав! Я вражений цим несподіваним ударом, і тим він для мене болючіший, що його завдала рука друга...
— Будьте справедливіші до мене, — перепинив Мендосу толедець. — Наберіться ще трішки терпцю. Назвіть мене як завгодно, — тільки не лицеміром! Вислухайте мене — і ви розкаєтеся в тому, що затаврували мене таким мерзенним ім'ям.
— І дон Хуан розповів усе як було: як вдова де Сіфуентеса освідчилась йому в коханні, як умовляла віддатися почуттю, не картаючись сумлінням, — мовляв, у цьому немає нічого поганого. Він повторив усе, що говорив доньї Теодорі. Тож Мендосі мало-помалу ставало ясно, що друг поводився шляхетно й рішуче, — і він заспокоювався.
— Отже, дружба взяла в мені гору над коханням, і я не прийняв почуття доньї Теодори, — так скінчив дон Хуан свою розповідь.
