Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Щодня він був присутній при вранішньому туалеті короля, при його обіді, вечері, при вечірньому туалеті, — і так протягом шістдесяти років. За таку ревність монарх ущедрив його милостями.

— А сам він робив послуги комусь? — спитав дон Клеофас.

— Ні. Він часто обіцяв, але не виконував обіцянки.

— Ну й негідник! Якби суспільство надумало позбутися зайвих людей, слід було б починати з таких-от царедворців! — вигукнув Леандро Перес.

— П'ята домовина, — вів Асмодей далі, — ховає останки вельможі, щирого патріота й прихильника величі трону. Весь свій вік він був послом: у Римі або у Франції, в Англії або в Португалії. Він геть змарнувався на цих посадах і коли помер, не було за що його поховати. Король, шануючи його заслуги, дав гроші зі своєї казни.

Гляньмо тепер на склепи по той бік. Перший поставлено багатому купцю. Небіжчик залишив дітям величезний статок. Проте, боячись, що вони забудуть свій рід, звелів вирізьбити на мармурі своє ім'я і стан; а це не дуже до вподоби його нащадкам.

Мавзолей, який стоїть біля купецького, гарніший і пишніший за всі інші; ним завжди милуються чужоземці.

— Так, він прекрасний! А надто — ці дві постаті, що схилили коліна. Як чудово вони вирізьблені! Золоті руки в скульптора... Як ваша ласка, скажіть, ким були за життя ці дві особи?

— Це герцог і герцогиня. Він обіймав високу посаду при дворі й служив достойно. Герцогиня була дуже благочесна дама. Я розповім вам невеличку пригоду з життя цієї доброї сеньйори, хоч вам вона, певно, видасться трішечки фривольною як для такої побожної особи. Ось послухайте.

Протягом тривалого часу духівником герцогині був чернець ордену Милосердя — дон Херонімо де Агілар, статечний добродій та велезвісний проповідник; кращого вона й не бажала. Аж тут у Мадріді з'являється один домініканець; він теж виступає з проповідями і своїм красномовством заворожує всіх. Звали нового проповідника брат Пласід; на його проповіді сходилося стільки людей, як колись на проповіді кардинала Хіменеса. Чутки про талант брата Пласіда дійшли нарешті до королівського палацу; там послухали його проповідь і були від неї ще в більшому захваті, ніж у місті.

Наша герцогиня, незважаючи на славу брата Пласіда, спершу мала за справу честі не піддаватися цікавості й не ходити його слухати. До того ж вона, як ревна й віддана спокутниця, хотіла показати своєму духівникові, що розуміє ті почуття заздрості й досади, які могли в нього збудитися до нового проповідника. Та вінець кінцем вона не встояла — надто вже бучна слава йшла про брата Пласіда, — й вирішила хоч би подивитися на нього. Герцогиня його побачила, послухала, і він їй сподобався. Вона стала вчащати на проповіді домініканця. Зрештою зрадниця надумала вступити під його опіку.

Проте треба було спершу спекатися ченця ордену Милосердя, а це було не легко. Духівників не кидають, як коханців; побожній жінці негоже поводитись легковажно, щоб не втратити повагу пастиря, якого вона покидає. Що ж учинила герцогиня? Вона пішла до отця Херонімо й мовила так сумно, наче й справді гірко журилася:

— Отче, я в розпачі; я вражена, стурбована, засмучена.

— Що сталося, сеньйоро? — спитав Агілар.

— Ви не повірите! В мого чоловіка, що ніколи не сумнівався в моїй доброчесності, яку ви так довго пильнували своїм мудрим оком, раптом збудилися ревниві підозри; він не хоче, щоб ви були моїм духівником. Бачили ви таку примху? Я картала його, казала, що цим він ображає не тільки мене, а й дуже благочесну людину, над якою не мають влади ніякі пристрасті, — але все було марно. Цим захистом я викликала в чоловіка ще більші підозри.

Дон Херонімо, хоч який був розумний, проте спіймався на гачок; однак і те правда, що герцогиня підманула б увесь світ — так переконливо вона говорила.

І, дарма що йому не хотілося втрачати таку знатну духовну доньку, він сам умовив її скоритися чоловіковій волі. Тільки коли його превелебність дізнався, що духівником герцогині став брат Пласід, він збагнув, до чого воно йшлося.

Біля величної усипальниці герцога та промітної герцогині недавно зведено скромніший мавзолей; в ньому спочиває досить дивне подружжя: старшина Ради в справах Індії й молода його дружина. В шістдесят три роки він висватав двадцятирічну дівчину. По недовгім часі він нагло номер од апоплексії, не встигнувши підписати нову духівницю, за якою позбавляв спадщини двох своїх дітей від першого шлюбу. Тож молода дружина за добу померла з горя, що він не сконав на три дні пізніше.

А ото — священний надгробок. Іспанці шанують його так, як римляни шанували надгробок Ромула.

— Яка ж велика людина лежить під ним? — спитав Леандро Перес.

— Перший міністр іспанського королівства, — відповів Асмодей. — Такого державного діяча, може, ніколи не буде вже в нашій країні. Король складав на нього управління всією державою, і міністр правив так добре, що й король, і його підданці не могли ним нахвалитися. Під його орудою країна процвітала, народ благоденствував; до того ж цей мудрий міністр був побожний і людяний. І хоч не було йому за що собі дорікати, він повсякчас турбувався відповідальністю посади, яку обіймав.

Неподалік од надгробку міністра, за яким варто щиро пожалкувати, до колони в кутку прилаштована чорна мармурова дошка. Я трохи підніму віко труни, яка стоїть під цією колоною. Бачите дівчину? Вона померла в розквіті літ. Всі захоплювалися її красою. Тепер це тільки прах, а за життя це було таке гарненьке й чарівне створіння, що батько безнастанно пильнував, щоб його доньку була не викрав якийсь кабальєро. І це сталося б, якби вона не померла. її обожнювали троє ідальго; коли дівчина пішла з цього світу, вони в розпачі наклали на себе руки. Золотий напис на мармуровій дошці розповідає про цю трагічну подію; там же вирізьблені постаті трьох безутішних закоханців. Один випиває отруту, другий проколює себе шпагою, третій накидає на шию зашморг.

На цих словах дон Самбульйо засміявся — йому здалася кумедною ця епітафія, — а біс сказав:

— Смієтеся? Я можу зараз перенести вас на берег Тахо й показати надгробок, який поставлено над письменником-драматургом, за його заповітом, у сільській церкві біля Альмараса, куди він перебрався жити під старість. Він весело жив у Мадріді, написав багато комедій — дотепних і непристойних, та перед смертю розкаявся і, щоб спокутувати те обурення, яке свого часу викликали його комедії, заповідав вирізьбити на його надгробку вогнище з купи книжок, які підпалює смолоскипом Цнота.

Крім небіжчиків, які лежать у мавзолеях і під надгробками, тут спочиває сила-силенна інших; їхні могили дуже скромні. Я бачу їхні тіні — вони блукають над своїми довічними оселями, не порушуючи глибокого спокою, який панує в цьому святому місці. Тіні не озиваються одна до одної, але я все одно знаю, про що вони думають.

— Як мені шкода, що я не можу їх бачити! — вигукнув дон Клеофас.

— То ц зроблю вам цю приємність, — відповів Асмодей. — Адже це не складає для мене клопоту.

Біс поклав руку студентові на очі, і той ураз, мовби якимсь дивом, побачив безліч білих примар.

Він затремтів.

— Ви тремтите? Вам страшно дивитися на тіні? — здивовано спитав Асмодей. — Звикайте до них; не жахайтесь їхнього одягу; це — мундир небіжчиків; адже прийде час — і ви станете тінню. Тож здолайте свій страх; заспокойтеся. У вас-бо вистачило мужності не злякатися мене, як уперше побачили; то невже забракне її тепер? Ці тіні не такі злопомисні, як я.

Дон Самбульйо набрався духу й почав сміливіше дивитися па примари.

— Пригляньтеся до тіней, — сказав Кульгавець. — Тут і ті, кому зведено мавзолеї, і ті, кого покладено в звичайнісіньку труну; тут немає нерівності, яка розмежовувала їх за життя. Камергер, перший міністр тепер рівні з найскромнішими громадянами, що їх поховано в цій церкві. Разом в життям пішла в небуття й велич знатних небіжчиків — подібно до того, як разом із п'єсою кінчається велич театрального героя.

— О, я бачу тінь, яка блукає самотою, — перебив біса дон Леандро. — Так, нібито вона не хоче приставати до гурту.

— Як точніше — то це інші її обминають. Знаєте, чия це тінь? Старого нотаріуса; бувши дуже марнославним, він заповів поховати себе в свинцевій труні, а це не сподобалося іншим небіжчикам, у яких труни куди скромніші. І, щоб збити йому пиху, вони не хочуть заходити в розмову з його тінню.

— Ось іще що я помітив, — вів далі студент. — Дві тіні, зустрівшись, на мить зупинилися, глянули одна па одну — й подалися своєю дорогою.

— Це тіні двох нерозлучних друзів, — відповів біс. — Один із них був художником, другий — музикою. Обидва любили посидіти за чаркою, а проте були порядними людьми. Вони померли в один рік. І тепер, зустрічаючись, їхні тіні подумки згадують колишні гулянки; своєю сумною мовчанкою вони мовби промовляють: "О друже, більше нам уже не випивати!"

— Господи, що я бачу! — вигукнув дон Клеофас. — Он там, у кутку, разом гуляють дві тіні. Але вони анітрохи не схожі одна на одну! І на зріст різні, і поводяться по-різному. Одна — височенна й вельми статечна; друга — куценька і з вигляду дуже легковажна.

— Висока тінь — це німець, — пояснив Кульгавець. — Якось на гулянці він підняв три тости за чиєсь здоров'я; у вино був підмішаний тютюн, і німець помер. Куца тінь — це француз; за гречним звичаєм своєї батьківщини, він, входячи в церкву, запропонував молодій дамі, що якраз звідти виходила, святої води. Того самого дня його застрелили з мушкета.

Серед юрби я бачу ще три примітні тіні, — провадив Асмодей. — Розповім вам, як саме пішли вони з цього світу. Це були актриси, їхні імена знали в Мадріді геть усі, як колись у Римі знали імена Орігіни, Кіфернони й Арбускули; і ті, й ті чудово вміли розважати чоловіків у прилюдних місцях і розорювати наодинці. А скінчили ці знамениті іспанські комедіантки так: перша луснула із заздрощів, почувши зливу оплесків, якими вітали молоду дебютантку, друга сконала через те, що була ненажерою; третя, граючи весталку, так увійшла в роль, що померла за лаштунками від передчасних пологів.

Проте, облишмо мерців, — провадив біс, — ми доволі на них надивилися. Я хочу показати вам видовище, яке, мабуть, вразить вас іще дужче. Мені надано владу показувати не тільки небіжчиків, а й саму Смерть.