Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

І батька вашого добре пам'ятаю; він помер, уже бувши в літах, а відтоді минуло років сорок.

— Батько, батько! — вигукнула дівиця, яку роздратувала відвертість дами. — Коли батько одружувався з моєю матір'ю, він був уже такий старий, що не міг мати дітей.

— В тому он будинку, — провадив біс, — я бачу двох зайдиголів. Один — юнак із знатної родини; він не вміє пі берегти гроші, ні обходитись без них. І він знайшов спосіб завжди мати повний гаманець. Коли в нього є гроші, він купує книжки; коли нема — збуває їх за півціни.

Другий — художник-чужоземець. Він великий мастак малювати жіночі портрети. І рисунок у нього бездоганний, і колорист він чудовий, і схожість вловлює як ніхто інший. Проте він не лестить своїм моделям — малює їх. такими, які вони є… І все ж він сподівається, що його кінець кінцем визнають... "Inter stultos referatur" .

— О! Ви знаєте латину? — вигукнув дон Леандро.

— А що в цьому дивного? Я вільно розмовляю трьома мовами; а ще знаю турецьку, єврейську, арабську й грецьку. Та я не пихатий і не педант. В цьому моя перевага перед вашими ученими.

Бачите там, у будинку ліворуч, хвору даму? її доглядають кілька жінок — он вони клопочуться біля неї. Це вдова багатого й знаменитого архітектора. Вона схибнулася на своєму походженні. Щойно ця дама склала духівницю, відписавши весь свій величезний статок особам найзнатнішого роду, з якими вона навіть не зналася. Вона дарує їм свої маєтки тільки тому, що вони — гранди та грандеси. Сеньйору спитали, чи не хоче вона щось залишити добродієві, який не раз робив їй значні послуги.

— На жаль, ні! — відповіла вона сумно. — Я щиро з цього засмучена, бо ж не така невдячна, щоб не пам'ятати: я багато чим йому завдячую. Однак він — простолюдець; ім'я його зганьбить мою духівницю.

— Сеньйоре Асмодею, а хіба отому дідугану, що сидить у кабінеті й читає, не місце в божевільні? — спитав Леандро.

— Авжеж, йому місце саме там, — відповів чортяка. — Це старий ліценціат. Він держить коректуру книжки, яку нещодавно віддав у друкарню.

— Певно, це якийсь трактат з етики або теології, — сказав дон Самбульйо.

— Ні, ще фривольні віршики, що їх він написав іще замолоду, — відповів Кульгавець. — Замість спалити їх або принаймні поховати разом із собою, ліценціат вирішив надрукувати їх, боячись, що після його смерті спадкоємці видадуть ці вірші із скороченнями — з поваги до нього вилучать геть усі присолені й приперчені рядки.

Я картав би себе, якби забув показати вам молодичку, що живе в ліценціата. Вона певна, що причаровує всіх чоловіків і що кожен, хто тільки на неї гляне, відразу закохується.

А ось, за два кроки від нас, багатий канонік. Він має дуже химерну ваду: живе майже надголодь, ходить пішки, а це їздить каретою, в гостях не буває і до нього гості не вчащають. Однак він не скупій і не страстотерпець.

— То навіщо ж він ощадить гроші?

— Він їх складає.

— З якою метою? Щоб роздавати милостиню?

— Ні. Він купує картини, дорогі меблі, коштовності. І, гадаєте, для того, щоб тішитися всім цим за життя? Ба ні: він скуповує це тільки для того, щоб після смерті його воно потрапило до реєстру його майна...

— Їй же право, ви перебільшуєте, — перебив біса студент. — Невже бувають такі люди?

— Кажу ж вам: він на цьому схибнувся. Отак і багатіє думкою, що люди знетямляться від захвату, побачивши, яке майно лишилося після нього. Нещодавно він купив, наприклад, прегарний письмовий стіл. Він звелів добре його запакувати й поставити в комору, щоб стіл був новісінький, коли хазяїн помре, і в дім його прийдуть скупники.

Зверніть очі на сусіду цього каноніка — як на мене, вій несповна розуму. Це старий парубок, що недавно повернувся до Мадріда з Філіппінських островів. Після смерті батька, колишнього авдитора при мадрідському суді, він має багату спадщину. А живе якимсь дивним життям. Щодня приходить до королівської приймальні або до приймальні прем'єр-міністра й висиджує до вечора. Ви думаєте, що ще — честолюб, який клопочеться про високу посаду? Ні! Він нічого не бажає і не просить. "То що, — скажете ви, — він там буває тільки задля того, щоб віддати шану?" Аж ніяк! Він жодного разу не розмовляв з міністром — той його навіть не знає. Та нашому старому парубкові це байдуже.

— Нащо ж він це робить?

— Він хоче, щоб усі думали, нібито він — висока особа.

— Ото дивак! — вигукнув студент, зайшовшися сміхом. — Стільки клопоту заради такої дрібниці! Ваша правда: його можна віддавати в божевільню.

— О, я покажу вам іще багато таких людей, які скидаються на божевільних, — сказав Асмодей. — Зазирніть он до того великого будинку, де горить стільки свічок. Бачите, за столом сидять три кабальєро та дві дами. Вони повечеряли й грають у карти, щоб згаяти ніч, а потім розійдуться. Отак вони й живуть: сходяться ввечері, а розходяться на світанку; лягають спати й сплять доти, поки згасне день і настане ніч. Вони не хочуть бачити сонця й білого світу. Хіба не скажеш, дивлячись на них, оточених свічками, що це — мерці, які чекають, щоб їм склали останній уклін?

— Цих безумців і в божевільню замикати не варто, — мовив Леандро Перес, — вони самі себе замкнули.

— Он там я бачу добродія, який спить, — вів Кульгавець далі. — І я до нього прихильний, і він до мене. Ми одного поля ягоди. Це старий бакалавр; він обожнює прекрасну стать. Він дуже любить розмови про гарненьких жінок, просто насолоджується ними. Коли ви скажете, що в якоїсь там жінки дрібненькі червоні вуста, перлові зубки, сніжнобіле личко — одне слово, якщо ви будете змальовувати її вроду, — він зітхатиме на кожне ваше слово, закочуватиме очі, тремтітиме від насолоди. Два дні тому, проходячи по вулиці в Алькала, він зупинився перед крамничкою шевця — помилуватися на жіночий черевичок у вітрині. Роздивившись черевичок з усіх боків — хоч він того й не вартий, — бакалавр, умліваючи від захвату, мовив до свого супутника:

— О друже, коли я дивлюсь на цей черевичок, уява моя буяє. Яка ж то гарнісінька ніжка, що на неї він пошитий! І коли я отак ним любуюся — кров починає грати у мене в жилах. Ходімо звідси: мені небезпечно проминати такі крамнички.

— Слід би затаврувати цього бакалавра чорною печаткою, — сказав Леандро.

— Ви маєте слушність, — відповів біс. — Але на таке саме тавро заслуговує і його ближчий сусіда — авдитор. Ото дивак! Він має власний виїзд, тож червоніє від сорому щоразу, як йому доводиться наймати карету. А тепер поставмо поруч з авдитором його родича, ліценціата, який обіймає високу й вигідну посаду в одній з мадрідських церков. Той, навпаки, майже завжди їздить найманою каретою, бо дуже береже дві свої гарні карети й запряг — чотирьох чудових мулів.

Недалечко від авдитора й бакалавра я бачу добродія, за яким, правду кажучи, давно вже плаче божевільня. Цей кабальєро, що має шістдесят два роки, залицяється до молодої жінки. Він щодня її навідує, сподіваючись, що врешті їй сподобається, розповідаючи про свої парубочі походеньки. Бідолаха гадає, що, довідавшися про його хвацьке парубкування, вона спокуситься...

Он, кроків за десять од нас, сидить іще один стариган. Це французький граф. Він приїхав до Мадріда, щоб подивитись на іспанський двір. Йому вже перейшло за сімдесят. Замолоду це був найблискучіший з королівських придворних. Всі милувалися його статурою, захоплювались умінням себе поводити, тим, як він одягався. Він зберіг усі свої шати і вбирається в них ось уже п'ятдесят років, нехтуючи моду (а мода ж у його країні безнастанно міняється). І найкумедніше те, що цей дідок певен: він і зараз такий же гарний та чарівний, як тоді, коли був молодий.

— Так, цей француз заслуговує на те, щоб його посадити в la casa de los locos, — погодився Самбульйо.

— Я б знайшов там місце й для дами, що мешкає он там, на горищі, неподалік од графського будинку. Це стара вдова. Вона дуже любила своїх дітей і віддала їм усе, що мала, виговоривши собі мізерію на прожиток; а діти, з великої ласки, і тієї абищиці їй не дають.

Посадив би я в божевільню й старого парубка з аристократичного роду. Тільки-но в руки йому попаде дукат — він одразу його витратить. Проте й без грошей він не може обійтися, тож ладен на все, аби лише їх роздобути.

Два тижні тому до нього прийшла його праля правити борг — наш аристократ винен їй тридцять пістолів. Вона сказала, що виходить заміж за лакея, і їй дуже потрібні гроші.

— Хіба в тебе більше немає грошей? — спитав він. — Отак би й одружувався з тобою лакей задля тридцяти пістолів!

— Ні, я маю ще двісті дукатів, — відповіла праля.

— Двісті дукатів! — вигукнув він, — Хай йому чорт! Дай їх мені. Я повінчаюся з тобою — і, вважай, ми поквиталися.

Праля зловила його на слові й вийшла за нього заміж.

Залишмо в божевільні ще три місця — он для тих трьох добродіїв, що повертаються з гостини. Живуть вони в цьому будинку праворуч. Один із них граф, який скрізь хвалиться, що він — неабиякий знавець літератури; другий — його брат, ліценціат, а третій — заповзятий дотепник. Вони майже ніколи не розлучаються і в гості ходять теж гуртом. Граф має одну-єдину турботу — хвалити себе; брат хвалить себе і його; що ж до третього — дотепника — він має три обов'язки: хвалити обох братів і не забувати за себе.

Ще два місця: одне — для старого городянина, який кохається на квітах. Він дуже бідний, а тим часом пнеться із шкури, щоб утримувати садівника й садівницю, які плекають із десяток квітів у його садку.

Друге — для комедіанта. Якось, ремствуючи на прикрощі акторського життя, він сказав своїм товаришам:

— Слово честі, друзі, мені остогидло моє ремесло; я волів би бути дрібним землевласником і мати тисячу дукатів ренти.

— Хоч куди глянь, — вів далі чортяка, — скрізь бачиш людей, які на чомусь схибнулися. Он кавалер ордену Калатрави; він так козириться й пишається тим, що кохається з донькою гранда, що й себе має за рівню з найвельможнішими особами. Хіба не подібний він до Віллія, який уважав себе зятем Сулли тому, що був любасом доньки цього диктатора? Де порівняння тим більш слушне, що в нашого кабальєро, як і в римлянина, є свій Лонгарен, тобто нікчема-суперник, до якого донька гранда ласкава ще більше, ніж до нього.

Здається, що на цей світ приходять одні й ті самі люди, тільки в інших подобах.