Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Кілька днів вона мовчала, але коли почула про пожежу в М'єдесі — дивну пожежу, в якій згоріли геть усі слуги! — в неї збудилася підозра, що тут не обійшлося без дона Гільєма. Щоб помститися за свого любаса, молодичка пішла до сеньйора дона Фелікса, вашого батька, й розказала йому те, що знала. Дон Фелікс, довідавшись, що ви потрапили до рук нелюда-сіцілійця, вжахнувся й, не гаючись, подався до судді. Вислухавши його, суддя збагнув, що Стефані намислив піддати вас тривалим і тяжким мукам, і що саме він — призвідник страшної пожежі. Тож суддя вирішив розслідувати цю справу; сьогодні мені в Ретортільйо — я там живу — привезли від нього наказа їхати з лучниками до цього замку, розшукати вас, а дона Гільєма схопити — живого чи мертвого. Щодо вас я виконав розпорядження точно. Але дуже мені шкода, що не можу доправити в Сігуенсу злочинника: він нам не підкорився, і ми були змушені його вбити.

Після цієї короткої розповіді офіцер додав:

— Сеньйоре Лісано, я складу протокола про те, що тут сталося, а потім ми вирушимо в Сігуенсу — адже вам, безперечно, хочеться якнайшвидше заспокоїти вашу родину.

Аж тут Хуліо, який усе чув, вигукнув:

— Стривайте, сеньйоре! Я скажу вам іще щось. Тут, у замку, ув'язнено ще одну полонянку. Треба її визволити. В темній кімнаті замкнено донью Емеренсіану; жорстока дуенья допікає їй картанням і лайкою, не даючи й хвилини спочинку.

— О небо! — вигукнув дон Кімен. — Цьому катюзі Стефані замало було того, що він мучив мене! Ходімо мерщій! Вирвімо стражденну дівчину з рук лихої дуеньї!

Хуліо повів офіцера, дона Кімена та кількох лучників до кімнати, де тримали замкненою донью Емеренсіану.

Вони постукали; дуенья відчинила двері. Легко собі уявити радість і нетерпіння Лісани — адже він гадав, що вже ніколи не побачить кохану. І ось тепер його надії воскресли; точніше, тепер він був певен у своєму щасті: Стефані, який стояв у нього на дорозі, вже не було на світі.

Дон Кімен упав Емеренсіані до ніг. Але перед ним була не його кохана Емеренсіана, яка теж щиро його кохала, — перед ним була причинна! Яке горе!..

Це жорстока дуенья мордувала дівчину так, що довела її до божевілля. Спершу Емеренсіана цілими днями сиділа, поринувши в тяжку задуму, а потім їй стало ввижатися, що вона — прекрасна Анжеліка, яка сидить у фортеці Альбрак, обложеній татарами. Побачивши в кімнаті чоловіків, вона вирішила, що це — рицарі, які прийшли її рятувати: на офіцера вона подумала, що то Роланд, на дона Кімена — що то Брандімарт, на Хуліо — що то Губерт де Ліон, на лучників — що то Антифорт, Кларіон, Адрієн та сини маркіза Олів'с. Вона зустріла їх дуже шанобливо й мовила:

— Хоробрі рицарі, віднині я не боюся ні імператора Агрікана, ні цариці Марфізи; ви обороните мене від вояків усього світу.

Почувши ці чудні слова, офіцер і лучники засміялися; але донові Кімену було не до сміху. Побачивши свою любу Емеренсіану безтямною, він впав у такий відчай, що, здавалося, сам ось-ось збожеволіє. Але він іще плекав надію, що до Емеренсіани вернеться глузд.

— Кохана моя Емеренсіано, — мовив він ніжно, — хіба ви не впізнали мене? Це я, Лісана. Опам'ятайтеся! Настав кінець нашим злигодням. Небо не хоче більше розлучати серця, що їх само з'єднало. Жорстокий батько, який так нас мучив, вже не стане на заваді нашому коханню.

Відповідь, яку дала йому донька короля Галафрона була знову звернена до хоробрих захисників Альбрака.

Та вони вже не сміялися. Навіть суворому офіцерові стало жаль донью Емеренсіану, і він сказав, дивлячись на прибитого горем дона Кімена:

— Сеньйоре Лісано, не переймайтеся-бо так: ваша дама одужає. В Сігуенсі є лікарі; вони її відволодають. Тут нам більше нема чого робити. Сеньйоре Губерте де Ліоне, — обернувся він до Хуліо, — ви знаєте, де в цьому замку стайні. Проведіть туди Антифорта та синів маркіза Олів'є. Запряжіть прудконогих коней у колісницю принцеси, а я тим часом напишу протокол.

Сказавши це, він вийняв з кишені папір і чорнильницю, написав протокол, подав Анжеліці руку й разом із нею вийшов на подвір'я, де рицарі вже наладнали для неї карету, запряжену чотирма мулами. Офіцер, дон Кімен та дама сіли в неї. Дуеньї теж було наказано сісти в карету — офіцер гадав, що суддя буде допитувати і її. Але це ще не все. За розпорядженням офіцера, Хуліо закували в кайдани й увіпхнули в іншу карсту — ту, в якій лежав мертвий дон Гільєм. Лучники скочили на коней — і всі вирушили в Сігуенсу.

По дорозі донька Стефані раз у раз говорила нісенітниці, що мов ножем краяли серце дона Кімена. Він звертав гнівні очі на дуенью.

— Це ви, жорстока, — мовив він нарешті, — зацькували Емеренсіану, це ви довели її до відчаю й божевілля!

Дуенья виправдувалася: мовляв, у всьому винен небіжчик Стефані.

— Дон Гільєм винен у цьому нещасті! — торочила вона. — Дон Гільєм — і ніхто інший! Цей немилосердний батько приходив щодня й погрожував доньї Емеренсіані всякими страхіттями. Вона лякалася, потерпала — аж поки нарешті рішилася глузду.

Приїхавши в Сігуенсу, командир лучників одразу подався до судді — скласти звіт, як він виконав наказ. Суддя учинив допит Хуліо та дуеньї й звелів посадити їх у в'язницю. Там вони перебувають і досі. Потім він вислухав свідчення дона Кімена. Аж тоді Лісана поїхав додому. Як же зрадів згорьований батько, побачивши сина!

За наказом судді донью Емеренсіану привезли до Мадріда, де в неї є дядько, материн брат. Цей добрий родич залюбки погодився взяти опіку над племінницею. Він запросив до неї найкращих лікарів: не хотів, щоб його запідозрили в тому, ніби він обкрадає дівчину, тож і прикинувся, що бажає її вилікувати. Цей добродій не розкаявся: випробувавши на доньї Емеренсіані свою науку, лікарі сказали, що хвороба невиліковна. Вислухавши цей вирок, опікун не забарився віддати племінницю до божевільні. Їй, мабуть, судилося тут просидіти до самісінької смерті.

— Яка сумна доля! — вигукнув дон Леандро. — Я щиро схвильований. Донья Емеренсіана заслуговує кращої... А дон Кімен? — похопився він. — Цікавий я знати, як він повівся.

— Вельми розсудливо, — відповів Асмодей. — Дізнавшися, що його кохана ніколи не одужає, Лісана поїхав до Нової Іспанії . Він сподівається, що, мандруючи по світах, забуде донью Емеренсіану, й до нього повернеться спокій... Ну, надивились на божевільних, яких замкнено в божевільні? — провадив біс. — Тепер я покажу вам тих, кого слід би було до неї віддати.

РОЗДІЛ X,

В ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ТЕ,

ПРО ЩО МОЖІІА РОЗПОВІДАТИ

БЕЗ КІНЦЯ-КРАЮ

— Дивімося на місто. Коли я побачу когось, хто заслуговує на те, щоб його посадити в божевільню — відразу почну розказувати вам про нього. О! Одного вже бачу — шкода було б його проминути. Це новоженець. Тиждень тому йому розповіли про походеньки кралі, з якою він кохався. Він побіг до неї, в шаленому гніві потрощив і викинув у вікно її меблі, — а наступного дня з нею повінчався.

— Його таки варто сюди посадити, в першу-ліпшу кімнату, яка звільниться, — сказав студент.

— Та й сусід його не розумніший за нього, — провадив Кульгавець. — Йому сорок п'ять років, він нежонатий, при достатку, — а хоче йти на службу до гранда.

А он удова правознавця. Їй шістдесят років, недавно помер її чоловік, а вона наміряється замкнути себе в монастирі, щоб, як вона каже, врятувати своє ім'я від лихої слави.

А ото — дві цнотливі дівчини, або, точніше, дві п'ятдесятирічні дівки. Вони благають бога, щоб він швидше взяв до себе їхнього батька. Батько має їх за малих і нікуди не пускає. Доньки тішать себе надією, що після його смерті спізнаються з молодими красенями; ті їх покохають і візьмуть заміж.

— Чом би і ні? Адже людей з химерними смаками не бракує, — зауважив дон Клеофас.

— Слушно кажете, — відповів чортяка. — Може, й знайдуться на них женихи. Але не слід на це сподіватися. В тім-то їхнє божевілля й полягає.

Немає такої країни, де б жінка на суді сказала, скільки їй насправді років. Місяць тому в Парижі сорокавосьмирічна дівиця й дама, якій минуло шістдесят дев'ять, були на суді за свідків у справі своєї приятельки, вдови, якій закидали легковажну поведінку. Спершу слідчий допитував заміжню; він поцікавився, скільки їй років. Дама — дарма що її метричне свідоцтво читалося в неї на обличчі — не вагаючись сказала, що сорок вісім.

Потім слідчий звернувся до дівиці:

— А вам, мадемуазель, скільки років?

— Мосьє слідчий, спитайте про щось інше, — промовила та. — На такі питання не відповідають.

— Та що ви! — заперечив слідчий. — Хіба ви не знаєте, що в суді...

— Чи ти ба — суд! — сердито вигукнула дівиця. — Яке суду діло до мого віку? Це його не обходить.

— Але я не можу записати ваших свідчень, — не відступався слідчий, — якщо не зазначу, скільки вам років. Цього вимагає закон.

— Коли вже без цього не обійтися, пригляньтеся до мене й скажіть щиро, на скільки років я показую.

Слідчий подивився і, як гречний чоловік, сказав, що їй років двадцять вісім. Потім він спитав, чи давно вона знає вдову.

— Давно, ще до її заміжжя, — відповіла дівиця.

Виходить, я неправильно визначив ваш вік. Я написав: "Двадцять вісім років, а вдова вийшла заміж двадцять дев'ять років тому.

— Ну, тоді пишіть: "Тридцять". Я могла з нею познайомитись, коли мені був один рік.

— Це видалося б дивним, — заперечив слідчий. — Накиньмо років хоча б дванадцять.

— Ні в якому разі, прошу вас! — сказала, дівиця. — Якщо й накину — щоб суд не сікався! — то хіба що рік — ані на місяць більше; це вже справа моєї честі.

Коли вони вийшли від слідчого, заміжня дама мовила:

— Бачили такого йолопа? За кого він нас має? Невже ми такі дурні, що скажемо, скільки нам років? Досить і того, що це записано в парафіяльних книгах! То ще й треба, щоб це було зазначено в судових паперах... Де ж пак — приємно було б слухати на суді: "Мадам Рішар, шістдесяти з гаком років, та мадемуазель Перінель, сорока п'яти років, свідчать те і те..." А втім, мені на це начхати — я собі скинула двадцять років; та й ви добре зробили, приховавши свій справжній вік.

— Що значить: "...приховавши свій справжній вік"? — гостро спитала дівиця. — Мені тридцять років — не більше. Красненько дякую!

— Моя дитино, — лукаво відповіла дама, — кому ви це кажете? Адже я пам'ятаю, як ви народилися.