Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Он у тому прикажчикові я впізнаю міністра Боллана, який ні з ким не церемонився й говорив грубощі кожному, хто був йому не до вподоби. А цей старий голова — викапаний Фуфідій, який давав гроші під заставу, маючи з них щомісяця п'ять відсотків. А в того юнака з високого роду, що прогулює з лицедійкою свій спадковий маєток поблизу від Ескоріалу, мовби вселився Марсей, який подарував родовий замок акторці Оріго.

Асмодей хотів був говорити далі, аж раптом почув звуки настроюваних інструментів і сказав:

— Отам, у кінці вулиці, музики зараз почнуть серенаду на честь доньки одного придворного алькальда. Якщо хочете подивитися ближче — будь ласка.

— Я полюбляю такі концерти, — відповів Самбульйо. — Підійдімо ближче; може, серед музик є і співці.

Не встиг він це сказати, як був уже на даху будинку, що прилягає до будинку алькальда.

Спершу музики зіграли кілька італійських мелодій, а потім двоє співців проспівали по черзі такі куплети:

Si de tu hermosura quieres

Una copia con mil gracias,

Escucha, porque pretendo

El pintarla.

Якщо хочеш, щоб списав я

Твою вроду незрівнянну,

Знай, митцем заради правди

Я ж бо стану.

Es tu trente toda nieve

Y el alabastro, batallas

Ofreció al Amor, haciendo

En ella vaya.

Твій просвітлий вид прекрасний

На дуель підбив Амура,

Що було для нього й радість

І зажура.

Amor labró de tus cejas

Dos arcos para su aljava,

Y debajo ha descubierto

Quien le mata.

Це ж Амур із брівок чорних

Взявся лук собі зробити,

І твоїх зіниць стрілою

Впав убитий.

Eres dueña de el lugar,

Vandolera de las almas,

Imán de los alvedrios,

Linda alhaja!

Краю нашого владарко,

Ти всі душі полонила,

Як магніт, їх притягаєш,

Скарбе милий.

Un rasgo de tu hermosura

Quisiera yo retratarla

Que es estrella, es cielo, es sol:

No, es sino el alba!

Чи списать мені, о донье,

Твою вроду яснозору?

Бачу в ній зорю і небо,

Ні — Аврору!

— Дуже вишукані й ніжні куплети! — вигукнув Леандро.

— Це вам так здається тому, що ви — іспанець, — сказав чортяка. — Якби їх перекласти на французьку мову, вони б вам так не сподобалися. Слухачам-французам не вельми припали б до смаку алегорії; до того ж вони кепкували б з химерності авторської фантазії. Кожен народ вихваляє свій смак і свій геній. Та годі вже про куплети; зараз ви почуєте зовсім іншу музику.

Зверніть увагу он на тих чотирьох добродіїв, що вийшли на вулицю. Бачите — вони кидаються до музик. Ті, як щитами, затуляються інструментами, але нападники б'ють по інструментах, і вони розлітаються на друзки. На допомогу музикам квапляться два кабальєро: один з них — той, хто влаштував цю серенаду. Як завзято атакують вони нападників! Але ті не поступаються їм ні відчайдушністю, ні спритністю: вони приймають бій. їхні шпаги крешуть вогонь! Один із тих, хто обороняє музик, падає. Це той, хто замовив серенаду. Його смертельно поранено. Товариш пускається навтіки. Розбігаються й шибайголови, які затіяли бійку; і музики враз де й ділися. Лишається тільки бідолаха-кабальєро, якому серенада коштувала життя. Гляньте ще й на доньку алькальда. Вона стоїть за віконницею; вона все бачила. Ця дама така марнославна й так пишається своєю вродою — хоч, по правді, не така вже вона й гарна, — що, замість оплакувати цю сумну подію, тішиться з неї. Жорстока! Тепер вона ще більше загордіє.

Це ще не все, — додав біс. — Подивіться: біля кабальєро, який спливає кров'ю, зупиняється добросердий чоловік. Він хоче подати пораненому допомогу, коли ще не пізно. Та коли він чинить цю милосердну справу, з'являється варта. Його хапають і ведуть до в'язниці. Там він сидітиме довго; судитимуть його так, наче він — убивця.

— Скільки сумних подій сталося цієї ночі! — мовив дон Леандро.

— Ну, це ще не остання, — заперечив біс. — Якби ви зараз були біля Пуерта дель Соль , вас би вжахнуло те, що ви там побачили б. Через нехлюйство слуг зайнявся багатий особняк. Згоріло на попіл багато дорогоцінних меблів. Але дон Педро де Есколано, господар цього злоповісного дому, не шкодує ні за чим — аби тільки пощастило врятувати Серафіну, доньку-одиначку, якій загрожує загибель у вогні.

Дон Клеофас сказав, що він хоче подивитись на пожежу, і Асмодей тої ж миті переніс його до Пуерта дель Соль, на дах великого будинку навпроти того, що горів.

РОЗДІЛ XI

ПРО ПОЖЕЖУ Й ПРО ТЕ,

ЩО ЗРОБИВ АСМОДЕЙ ІЗ ПРИЯЗНІ

ДО ДОНА КЛЕОФАСА

Вони почули гомін багатьох голосів, крики: "Пожежа!" й "Води!" Потім побачили: парадні сходи, що вели до під'їзду, до головних апартаментів дона Педро, охоплені полум'ям. З вікон бурхав вогонь, виривалися клуби диму.

— Оце пожежа! — мовив біс. — Вже й дах зайнявся. Іскри так і летять. Людям, які збіглися сюди гасити пожежу, тільки й лишається, що стояти та дивитися... Гляньте на них. Бачите літнього добродія в халаті? Це — сеньйор де Есколано. Чуєте, як він лементує? Він благає людей, щоб ті врятували доньку. Він обіцяє їм великі гроші, та даремно: ніхто не хоче ризикувати задля його доньки життям. А їй же тільки шістнадцять минуло, і вона невимовно гарна. Батько, збагнувши, що марні його благання, з розпуки рве на собі волосся, вириває вуса, б'є себе в груди. А Серафіна, яку служниці покинули саму в домі, від страху знепритомніла; ось-ось вона задихнеться в диму. Ніхто вже не в силі їй допомогти.

— Ах, сеньйоре Асмодею! — вигукнув Леандро Перес у пориві благородної великодушності. — Мені так її жаль! Благаю вас, урятуйте від смерті цю юну дівчину! Хай це буде винагородою за послугу, яку я вам зробив. Не відмовляйте мені, прошу, не вкидайте мене в безпросвітний смуток.

Слухаючи студента, чортяка всміхнувся.

— Сеньйоре Самбульйо, ви дуже схожі на шляхетного мандрівного рицаря, — сказав він. — Ви хоробрі, чулі до горя ближнього й скорі на те, щоб прислужитися молодим дівчатам. Може, ви ще й кинетесь у вогонь, щоб урятувати Серафіну й живу-здорову повернути батькові? Буде тоді з вас новітній Амадіс .

— О, я кинувся б не вагаючись, якби це було можливо, присягаюся небом! — вигукнув дон Клеофас.

Смерть була б вам єдиною нагородою за такий чудовий вчинок, — відповів біс. — Я вже сказав, що людська хоробрість у цьому випадку безсила. Доведеться мені втрутитися, щоб зробити вам приємність. Стійте тут і дивіться, що я робитиму; не спускайте мене з ока.

Сказавши це, чортяка, на превеликий подив дона Самбульйо, враз прибрав його подобу, пірнув у юрбу, проштовхався крізь неї й кинувся в полум'я, мов у рідну стихію. Люди, дивлячись на це, жахнулися й зняли крик, засуджуючи шаленця.

— Божевільний! — волав один. — Невже корисливість аж так його засліпила? Тільки навіженець може спокуситися винагородою за таких обставин.

— Мабуть, він кохає доньку дона Педро й вирішив на одчай душі або врятувати кохану, або загинути разом із нею, — мовив другий.

Врешті зійшлися на тому, що цього юнака чекає доля Емпедокла аж тут побачили — він виходить із полум'я, несучи на руках Серафіну.

Розляглися радісні вигуки — люди віддавали похвалу відважному кабальєро, який звершив такий славний подвиг.

Тільки батько ще боявся радіти: Серафіна не приходила до пам'яті. Його брав страх, що донька, яку вирятували з вогню, помре на його очах від жаху, якого зазнала, коли залишилась сама в палаючому домі. Та незабаром дон Педро заспокоївся: Серафіну привели до тями. Побачивши батька, вона ніжно сказала:

— Сеньйоре, якби загинули ви, я б побивалася дужче, ніж радію тепер, коли мене врятовано.

— Ах, дитино моя! — обіймаючи її, відповів батько. — Ти жива, а за майном я анітрохи не шкодую! Подякуймо ж, — вів він далі, представляючи Серафіні гаданого дона Клеофаса, — подякуймо цьому шляхетному кабальєро. Ось твій рятівник. Ти завдячуєш йому життям. Не знаю, як його й винагородити: хіба грішми за це заплатиш?

Тоді в розмову втрутився біс і гречно сказав донові Педро:

— Сеньйоре, не тому я мав щастя зробити вам цю послугу, що сподівався на винагороду. Я — дворянин і кастілець. Утішна свідомість того, що я втер ваші сльози й вирвав із полум'я таку чарівну особу — ось найкраща для мене винагорода.

Така безкорисливість та шляхетність доньчиного рятівника дуже сподобалася сеньйорові де Есколано. Він запросив кабальєро бувати у нього в домі й запропонував йому дружбу. Біс теж не лишився в боргу — розсипався в люб'язностях. Потім батько й донька подалися до флігеля, що стояв у саду, а чортяка повернувся до студента. Побачивши, що Асмодей уже в своїй диявольській подобі, Самбульйо спитав:

— Сеньйоре бісе, чи не зраджують мене очі? Хіба тільки що ви не були мною?

— Зараз я вам поясню, чому я прибрав вашу подобу, — відповів Асмодей, — Мені сяйнула чудова думка: одружити вас із Серафіною. З'явившись перед нею у вашій подобі, я тут же навіяв їй кохання до вашої милості. Донові Педро ви теж прийшлися до серця, адже я вельми люб'язно сказав йому, що, рятуючи з полум'я Серафіну, хотів єдиного — прислужитися їм обом, — і що честь довести до кінця таку небезпечну справу — найкраща винагорода для іспанського дворянина. Дон Педро має прекрасну душу: він не захоче лишитися у вас в боргу. Повірте мені, зараз він сидить і думає про те, чи не віддати за вас доньку — щоб винагорода була варта послуги, яку, гадає він, ви йому зробили.

— Ну, а поки він надумається, — докинув Кульгавець, — нумо шукати для наших спостережень зручніше місце.

Сказавши це, він переніс дона Самбульйо на високу Церкву, в якій було багато домовин.

РОЗДІЛ XII

ПРО МОГИЛИ

(ПРО ТІНІ ТА ПРО СМЕРТЬ)

Перш ніж ми знову будемо спостерігати за живими, — сказав біс, — потурбуймо ненадовго мертвих, які спочивають у цій церкві. Огляньмо всі ці домовини. Я розповім вам, хто в них лежить і чому їх поставлено.

В першій — он там, праворуч, — тлінні останки генерала, який, повернувшись з походу, мов той Агамемнон, побачив у себе в домі нового Егіста . У другій — молодий дворянин, якому скортіло похизуватися силою й спритністю перед своєю дамою під час кориди. Бики скололи його рогами на смерть. В третій домовині лежить старий прелат, який досить несподівано покинув цей світ; бувши при повному здоров'ї, він склав духівницю й прочитав її слугам. Кожному з них він дещо відписав, бо був добрий сеньйор. Тож його кухар поквапився дістати свою частку.

В четвертій домовині поховано придворного, який усе своє життя плазував перед можновладцями.