Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Два тижні тому, сказавши слугам, що кілька днів його не буде, він сів на коня й подався до рідного села.

Було близько десятої години вечора, коли він постукав у двері батьківської хатини. Сапатеро та його дружина вже спали. Прокинувшись, вони спитали, хто стукає.

— Відчиняйте! — мовив банкір. — Це я, ваш син Франсільйо!

— Овва! — відповів батько. — Йди собі, куди йшов, волоцюго, нічого тобі тут робити. Наш Франсільйо, якщо він тільки живий, в Індії.

— Ваш син уже не в Індії, — заперечив банкір. — Він приїхав з Перу; це він стоїть у вас під дверима. Відчиніть йому двері вашого дому!

— Вставай, Яго, — сказала мати, — Здається, це таки Франсільйо; я наче впізнаю його голос.

Вони повставали. Батько засвітив свічку, а мати, нашвидку вдягнувшись, пішла відчиняти.

Вона втоплює погляд у Франсільйо, впізнає його, кидається до нього й міцно обіймає. Старий Яго й собі пригортає сина. Схвильовані до краю, щасливі, що зустрілися після такої тривалої розлуки, вони не випускають одне одного з обіймів, не можуть намилуватися одне на одного.

Франсільйо розсідлав коня й завів його в хлів, де стояла корова — годувальниця родини. Потім він розповів батькові й матері про своє життя на чужині й про те, що привіз із Перу великі гроші. Розповідав він довго, не минаючи жодної подробиці. Байдужим слухачам це, либонь, і набридло б, але розповідь сина ніколи не втомить батька й матір. Вони слухали, затамувавши подих, журилися його журбою, турбувалися його турботами, раділи його радістю.

Під кінець Франсільйо сказав, що дасть їм грошей, і став умовляти батька, щоб той покинув шевцювати.

— Ні, сину, я люблю своє ремесло й ніколи його не покину, — відповів старий Яго.

— Батьку, але ж вам пора відпочити! — вигукнув Франсільйо. — Я не прошу вас перебратися до Мадріда, бо знаю: міське життя вас і трохи не вабить; живіть собі тут і далі. Йдіть на спочинок — ось про що кажу.

Мати й собі докинула слово, і старий Яго кінець кінцем піддався на вмовляння.

— Гаразд, Франсільйо, — сказав він. — Щоб зробити тобі приємність, я не працюватиму більше на односельців. Буду лагодити черевики тільки собі й нашому другу священику.

Після розмови Франсільйо зі смаком з'їв двоє свіжих яєць, що їх зварила мати, ліг біля батька й заснув так солодко, як можуть спати тільки діти біля своїх батьків.

Другого дня він поїхав до Мадріда, лишивши батькові гаман з трьома сотнями пістолів. Але сьогодні вранці він зчудувався, побачивши у себе в домі старого Яго.

— Що сталося, батьку? — спитав він.

— Сину мій, — мовив батько, — ось твій гаман. Забери гроші. Я хочу жити з свого ремесла. Нуджу світом відтоді, як покинув шевцювати.

— Ну що ж, вертайтесь додому, — відказав Франсільйо, — шевцюйте. А гаман візьміть: це ваші гроші, а не мої.

— Ет! Навіщо мені стільки грошей? — спитав старий Яго.

— Допомагайте бідним, — відповів Франсільйо. — Підіть до священика, порадьтеся з ним.

Сапатеро, заспокоєний і вдоволений, повернувся в Медіану.

Дон Клеофас слухав Кульгавця уважно і вже розкрив був рота, щоб похвалити Франсільйо за добрість, — аж раптом прислухався: звідкись долинали волання та зойки.

— Що це, сеньйоре Асмодею? — спитав він.

— Це лементують причинні, яких замкнено в божевільні — он у тому будинку. Вони кричать і співають на всю горлянку.

— Цей будинок близенько, — сказав Леандро. — Ходімо подивимось на них.

— А чого ж, — відповів біс, — справді цікаво подивитися. Я розповім вам, чого збожеволів кожен із них.

За якусь мить вони опинилися на даху la casa de los locos

РОЗДІЛ IX

БЕЗУМЦІ,

ЗАМКНЕНІ В БОЖЕВІЛЬНІ

Самбульйо водив цікавими очима по кімнатах. Кола він роздивився всіх божевільних — чоловіків і жінок, чортяка сказав:

— Бачите, скільки їх тут! Всякі є: молоді й старі, сумні й веселі. Я розповім вам про кожного й кожну. Ми обійдемо всі кімнати. Почнемо з чоловіків.

Оцей шаленець — кастільський вістун. Родом він із Мадріда. Це гордий городянин, який вболіває за честь батьківщини більше навіть, ніж громадянин Стародавнього Риму. Він рішився глузду з туги, коли прочитав у газеті, що загін з п'ятдесяти португальців розбив двадцять п'ять іспанців.

Його сусіда — ліценціат, якому так кортіло дістати церковну парафію з гарним прибутком, що він десять років плазував перед царедворцями й зрештою спричинився з розпачу — його завжди обходили парафією.

А тепер він уявляє себе толедським архієпископом. Хай насправді це не так — йому байдуже. Він тішиться своїм вигаданим саном. І, здається мені, він щасливий: адже його божевілля — солодкий сон, який скінчиться тільки з його життям; крім того, йому не доведеться відповідати на страшному суді, на що він витрачав гроші, одержані від парафіян.

Юнак у сусідній кімнаті — ще неповнолітній; опікун оголосив його божевільним, щоб загарбати його добро. Бідолаха й справді спричинився, збагнувши, що мав просидіти тут до самісінької смерті.

Далі — вчитель; його посаджено сюди тому, що він вирішив знайти paulo-post-futurum якогось грецького дієслова; ще далі — купець, який зсунувся з глузду, почувши про корабельну катастрофу, дарма що раніше вже двічі банкрутував.

В сусідній кімнаті замкнено старого капітана Санубіо, неаполітанського ідальго, який жив у Мадріді. До божевілля його довели ревнощі. Послухайте, як усе було.

Він мав молоду дружину — звали її Аврора, — яку невсипуще пильнував. Чоловіки в його дім не потикалися. Аврора виходила тільки в церкву, та й то із своїм старим Тітоном . Іноді він возив її на свіже повітря — до свого замку біля Алькантари. Якось у церкві її побачив один кабальєро — звався він дон Гарсіа Пачеко — із першого погляду закохався. А він був дуже спритний молодик, вартий уваги гарненької молодички, нещасливої в заміжжі.

Хоч як важко було проникнути в дім Санубіо, дон Гарсіа не втрачав надії. Довідавшись, що капітан збирається їхати з Авророю в замок, Пачеко, хлопець досить показний і ще безбородий, надів жіноче вбрання, взяв гаман із сотнею пістолів і вирушив до капітанського маєтку. Там він дізнався, що Санубіо з Авророю скоро мають прибути. Тоді він пішов до садівниці и сказав так, як каже героїня рицарського роману, коли її переслідує велетень:

— Люба моя, я падаю до ваших ніг; змилуйтеся наді мною! Я — толедка з багатої і знатної родини. Батьки хочуть оддати мене заміж за кабальєро, якого я не кохаю. Вночі я втекла з дому, щоб не дати вчинитися свавіллю. Мені треба де-небудь перебути якийсь час. Благаю, дозвольте лишитися у вас — перечекати, поки батьки змінять гнів на ласку. Ось мій гаманець, — додав Пачеко, простягаючи його садівниці, — візьміть. Поки що я можу дати тільки це, проте маю надію згодом щедріше віддячити за вашу добрість.

Садівниця, зворушена останніми словами дона Гарcіа, сказала:

— Я залюбки прислужуся вам, моя дитино. Я знаю кілька молодих жінок, яких оддали за стариганів, вони страждають. Живий жаль бере дивитися на них. Вам пощастило, що ви натрапили на мене. Поселю вас в окремій кімнатці — там вам нічого буде боятися.

Минуло кілька днів; дон Гарсіа нетерпляче чекав приїзду Аврори. Нарешті вона прибула разом із своїм ревнивим чоловіком. Він, своїм звичаєм, оглянув весь замок, комори, підвали й горища — чи де, бува, не переховується якийсь ворог його честі. Садівниця, знаючи його вдачу, сказала про молоду дівчину й розповіла, чому вона попросила притулку.

Санубіо, хоч який був недовірливий, і на думку не спало, що його дурять. Він сказав, що хоче познайомитись із гостею. Та попросила не питати, як її звуть: мовляв, вона повинна зберігати таємницю свого імені заради честі родини, яку все-таки заплямувала своєю втечею. Гадана втікачка розповіла таку доладну історію, що капітан слухав, розвісивши вуха. Він навіть відчув приязнь до милої дівчини, запропонував їй свої послуги і, щоб мати з її присутності хоч якусь для себе користь, повів її до дружини й сказав, що був би радий, коли б вони заприятелювали.

Побачивши дона Гарсіа, Аврора, сама не знаючи чому, зашарілася й зніяковіла. Пачеко це помітив і подумав, що вона нагледіла його ще в церкві, де й вона впала йому в око. І, щоб це перевірити, Пачеко, коли вони лишилися самі, мовив:

— Сеньйоро, в мене є брат, який часто говорив мені про вас. Він побачив вас у храмі й відтоді загубив сон та спокій. Безнастанно думає про вас. Жаль мені брата...

Вислухавши його, Аврора пильно глянула на дона Гарсіа й відповіла:

— Ви надто схожий на свого брата, щоб я могла датися на підмову. Ви — перевдягнений кабальєро! Тепер пригадую: якось, коли я стояла обідню, моя мантилья трохи розкрилася, і ви мене побачили. Я з цікавості спостерігала за вами. Ви не зводили з мене очей, а потім, здається, пішли за мною назирці — хотіли довідатися, хто я і де живу. Кажу "здається", бо не наважувалася озирнутись: мій чоловік це помітив би й став мене картати. Другого дня я знов була в церкві; і ви були там. І в наступні дні також... Я добре запам'ятала ваше обличчя і тепер пізнаю вас, хоч ви й перевдягнені.

— Що ж, сеньйоро, я скину машкару, — сказав дон Гарсіа. — Так, я кабальєро, якого ви зачарували своєю красою; я — дон Гарсіа Пачеко; в цій подобі мене привело сюди кохання.

— І ви, звичайно, сподіваєтесь, — провадила Аврора, — що я потуратиму вашій відчайдушній прнстрасті, що я попущу вам хитрість і допоможу обдурити чоловіка? Цього не буде! Я все йому розкажу: адже йдеться про мою честь і мій спокій. А втім, я дуже радію з нагоди довести йому, що моя доброчесність міцніша за його пильність, і що хоч який він ревнивий та підозріливий, однаково мене важче обкрутити, ніж його.

По цих словах до кімнати ввійшов капітан і втрутився в розмову.

— Про що це ви розмовляєте, сеньйори? — спитав він.

— Про молодих кабальєро, які запобігають ласки молодих жінок, що мають старих чоловіків, — відповіла Аврора. — Я сказала: коли б такий зальотник зважився, перевдягнувшись, пробратися до нас у дім, я б зуміла по заслузі покарати зухвальця.

— А ви, сеньйоро, — мовив Санубіо до дона Гарсіа, — як би ви повелися з таким кабальєро?

Дон Гарсіа розгубився так, що й слова не міг проказати.

Капітан, безперечно, помітив би його збентеження, якби в цю мить не ввійшов слуга. Він доповів донові Санубіо: його хоче бачити якийсь добродій, що приїхав з Мадріда.

Капітан вийшов довідатись, хто його питає.

Тоді дон Гарсіа впав перед Авророю навколішки й вигукнув:

— Ах, сеньйоро, невже вам любо вводити мене в таку скруту? Невже стане у вас жорстокості виказати мене чоловікові?

Молода жінка відповіла, всміхаючись:

— Ні, Пачеко, ми, молоді дружини старих і ревнивих чоловіків, не такі жорстокі.