Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене
я хочу, щоб у тому затишку, куди я вас везу, наші серця поєдналися в священному й вічному союзі.
ІЦе багато чого говорив він, усього вже й не згадаю. Він торочив, що, змушуючи мене вийти за нього заміж, усе-таки не силує до цього; що він — не зухвалий викрадач, а палкий закоханець. Він говорив, а я гірко ридала, не кажучи жодного слова. Кінець кінцем Понсе вийшов з каюти, щоб не марнувати час на вмовляння. Однак на порозі він зробив Інесі знак, і я здогадалася; він доручає їй підтримувати його доводи, щоб легше спокусити мене.
І вона справді робила все, що тільки могла, аби допомогти донові Альваро мене звабити; вона навіть сказала, що раз уже всі знають про викрадення, то не лишається нічого іншого, як погодитись на шлюб із Альваро Понсе, хоч би він і був мені ненависний; що серце треба принести в жертву доброму імені. Та хоч як вона доводила, що я конче мушу взяти цей страхітливий шлюб, я у відповідь тільки ридма ридала: горе моє було безмежне. Інеса вже не знала, що й казати.
Раптом ми почули гучний гомін; він долинав із палуби.
Це галасували люди Альваро: вони побачили на обрії велике судно, яке швидко наближалося. А що наше судно не було таке швидке, то ми й не могли тікати. За кілька хвилин велике судно наздогнало нас, і ми почули крики: "Підходь! До нас!" Проте Альваро Понсе та його зграя воліли скоріше померти, ніж здатися. Вони стали до бою. Бій був запеклий. Не буду розповідати багато, скажу тільки, що дон Альваро та його люди після відчайдушного опору всі до єдиного загинули. Нас перевели на велике судно. Йому хазяїном був Месоморто, а капітаном — офіцер, якого звали Абі-Алі Осман.
Абі-Алі дивився на мене довго і вражено, а потім, пізнавши з убрання, що я — іспанка, сказав кастільською говіркою:
— Не побивайтесь-бо так. Утіштеся, що попали в неволю; ви все одно не минули б цього лиха. Та яке там лихо! Це — удача; ви повинні щиро з неї радіти. Ви надто вродливі, щоб зачаровувати самих тільки християн. Не для того створило вас небо, щоб ви належали цим нікчемним смертним. Перед вами повинні схилятися кращі люди цього світу. Одні лиш мусульмани гідні того, щоб володіти вами. Я беру курс на Алжір, — докинув він, — і хоч не захопив ніякої іншої здобичі, певен, що дуже догодив деєві, моєму володареві. Він, безперечно, не засудить мене за те, що я прагнув якнайшвидше показати красуню, яка стане його усолодою, перлиною його сералю.
Тут я збагнула, що мене чекає, й знов залилася гіркими слізьми. Абі-Алі, який витлумачив мій страх по-своєму, засміявся.
Ми попливли до Алжіра. Я безутішно плакала й побивалася. То я благала в бога милосердя, то мріяла про те, щоб на судно напав який-небудь християнський корабель або щоб його поглинули хвилі. Потім мені схотілося змарніти від сліз та журби так, щоб стати потворою. Ці мрії навіювала мені небезпека, яка загрожувала моїй честі...
Нарешті ми ввійшли в гавань. Мене повели до палацу й показали деєві.
Не знаю, що казав про мене Абі-Алі своєму володареві, не знаю, що відповідав йому Месоморто — адже вони розмовляли по-турецьки. Але з поглядів їхніх та жестів я зрозуміла, що, на лихо, сподобалася деєві. Потім він озвався до мене по-іспанському; те, що він сказав, підтвердило мої здогади, і на мене наліг тяжчий сум.
Я впала деєві до ніг, благаючи прийняти викуп, який він схоче; я обіцяла віддати все, що маю — сподівалася, що зажерливість візьме в ньому гору; все було надаремне. Месоморто відповів, що він оцінює мене понад усі скарби світу. Він звелів одвести мене до цих покоїв, найпишніших у палаці, й відтоді робить усе, що тільки може, щоб розвіяти мою тугу. Він приводив невільників і невільниць, які співали й грали на різних інструментах. Він забрав од мене Інесу, гадаючи, що вона троюдить мої рани, і тепер мені прислуговують старі невільниці, які без упину торочать про те, як їхній володар мене кохає, й про те, які розваги на мене чекають.
Однак усе, що він робить, щоб розрадити мене, лиш побільшує моє горе. Нічим не можна мене втішити. Мене ув'язнено в цьому страхітливому палаці, де щодня розлягаються зойки невинно гноблених. Та не так жахає неволя, як кохання ненависного дея. Дарма що він досі поводиться зі мною як гречний і шанобливий закоханець — я все одно його боюся. Я боюсь, що поштивість кінець кінцем йому набридне, і що він візьме мене силою. Я потерпаю і вдень, і вночі; кожна мить життя для мене мука.
Сказавши це, донья Теодора залилась гіркими слізьми. Дона Хуана це дуже розчулило.
— Сеньйоро, ви недаремно не бачите для себе в майбутньому просвітку, — мовив він. — Мене воно лякав так само, як і вас. Поштивість Месоморто — скороминуща. Цей покірливий закоханець, безперечно, незабаром скине із себе машкару; я уявляю собі небезпеку, яка на вас чигає. Проте, — вів він далі вже іншим тоном, — я не залишуся стороннім глядачем. Дарма що я невільник — відчай побільшить мою відвагу, і, перш ніж Месоморто завдасть вам образи, я встромлю йому в груди...
— Ах, доне Хуане, — перебила вдова де Сіфуентеса, — як ви можете про це думати! Боронь вас боже таке вчинити! До яких страхіть призвела б його смерть! Адже турки помстилися б за нього! Вони взяли б вас на жахливі тортури... Кров холоне у мене в жилах, коли я подумаю про це! Тож навіщо наражатися вам на таку небезпеку? Хіба ви мене визволите, якщо вб'єте дея? Мене продадуть комусь іншому — нелюдові, який не буде до мене такий поштивий, як Месоморто. О небо, благаю тебе — будь справедливе! Ти знаєш брутальну хтивість дея. Ти забороняєш мені отруїтися або заколоти себе кинджалом — не допусти цього злочину, який маєш за непокутуваний гріх!
— Сеньйоро, небо його не допустить! Я відчуваю — воно надихає мене. Те, що оце сяйнуло мені в голові, безперечно, небо мені підказало. Дей дозволив навідувати вас — з тим, щоб я вас умовив відповісти на його кохання. Я повинен переказувати йому кожне слово наших розмов. Отже, нам треба його обдурити. Я скажу, що ви вже не так сумуєте, що його поштиве поводження потроху зціляє ваші рани, що коли він і далі буде з вами такий, то його чекатиме винагорода. Але й ви допоможіть мені. Як він до вас прийде, будьте трохи веселіші; вдавайте, що вам приємно його слухати.
— Це ж насильство над собою! — вигукнула донья Теодора. — Чистій, щирій душі несила вдатися до такої облуди! І яка ж буде винагорода за це жахливе лукавство?
— Дей утішиться, побачивши, що ви веселі, — відповів дон Хуан. — І він схоче зачарувати вас своєю люб'язною поведінкою. А я тим часом почну клопотатися про ваше визволення. Правду кажучи, не проста це річ. Але я тут спізнався з одним вельми спритним невільником; сподіваюся на його поміч... Піду! Не можна марнувати часу. Я піду до дея й постараюся забити йому баки балачками. А ви, сеньйоро, приготуйтеся до побачення з ним. Прикиньтеся спокійною; хай очі ваші, яким гидко дивитись на нього, не будуть надто сердиті й суворі; хай уста ваші, які розтуляються тільки для того, щоб нарікати на долю, промовляють слова, приємні для вух тирана. Вдавайте, що ви прихильні до нього. Щоб нічого йому не дати, треба пообіцяти все.
— Гаразд; зроблю так, як ви кажете, — мовила донья Теодора. — Немає в мене іншої ради, адже страшне лихо чигає на мене. Йдіть, доне Хуане, н робіть усе, на що стане у вас снаги й сили, аби розірвати мої кайдани. Я буду вдвічі щасливіша, якщо мене звільните саме ви.
Дон Хуан, виконуючи наказ Месоморто, пішов до нього.
— Ну, Альваро, які звістки приніс ти мені від прекрасної невільниці? — схвильовано спитав дей. — Чи згодна вона мене вислухати? Коли ти скажеш, що немає надії розвіяти її тяжку тугу — присягаюся головою султана, мого володаря, що сьогодні ж силоміць доможуся того, в чому відмовляють моєму коханню.
— О пане, немає ніякої потреби присягатися такою страшною клятвою, — відказав дон Хуан. — Вам не доведеться вдовольняти жагу свою силою. Невільниця — молода дама, яка досі ще нікого не кохала. Вона така горда, що знехтувала пропозиції найвельможніших кабальєро Іспанії; в себе на батьківщині вона жила як королева. Тут вона стала невільницею. Її горда душа не може забути того, ким вона була і ким стала. Але ця горда іспанка, як і всі інші жінки, призвичаїться до неволі. Скажу вам більше: вже й тепер кайдани не видаються їй такими важкими, як раніше; ваша увага, ваша добрість, ваша шанобливість — чого вона зовсім не сподівалася від вас — пом'якшують її тугу й мало-помалу приборкують пиху. Не сполохайте її прихильності. Поводьтеся з нею ще шанобливіше, намагайтесь зачарувати прекрасну невільницю тонкою увагою та делікатністю, — і ви незабаром святкуватимете перемогу: вона поступиться вашим бажанням і в ваших обіймах забуде про волю.
— О, як любо мені це слухати! — вигукнув дей. — Ти подаєш мені солодку надію — і я в захваті! Що ж, чекатиму терпеливо, буду стримувати свою жагу задля того, щоб раювати. А проте, чи ти не дуриш мене? Чи, може, я сам даюся на обман? Я зараз же піду до неї — поговорити. Я хочу пересвідчитись, чи справді в її очах променить звабна надія, яку ти в них помітив.
Месоморто пішов до доньї Теодори, а дон Хуан подався в сад, де здибав садівника. Це й був той самий невільник, спритністю якого Сарате хотів скористатися, щоб визволити вдову де Сіфуентеса.
Садівник — звався він Франсіско — був родом із Наварри. Він добре знав Алжір, бо перш ніж попасти До дея, уже служив у кількох господарів.
— Друже мій Франсіско, — мовив дон Хуан, — важкий тягар лежить у мене на серці. Тут, у палаці, ув'язнено молоду даму. Вона з Валенсії й дуже високого роду. Вона просила Месоморто призначити за неї викуп, але дей і слухати про це не хоче, бо до нестями закохався в неї.
— А чому ви так цим журитесь? — спитав садівник.
— Ми земляки. Більше того, її й мої родичі — близькі друзі, — відповів дон Хуан. — Я нічого не пошкодував би, щоб допомогти їй звільнитися з неволі.
— Ну, хоч і нелегка це справа, я знайду спосіб її залагодити, якщо батьки дами належно винагородять мене за послугу, — сказав Франсіско.
— Не сумнівайтеся в цьому! Ручуся: вони віддячать вам щедро, а сама сеньйора — іще щедріше. Звуть її донья Теодора. Вона — вдова добродія, який залишив їй величезний статок; щедра вона настільки, наскільки й багата.
