Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Під час сну природа скидає із себе ярмо розважливості та доброчесності.

Бачите отой будинок на розі? Там мешкає прокурор. Він і його дружина сплять рядочком в опочивальні, оббитій старовинним дамастом, на якому виткані людські постаті. Йому сниться, що він іде до лікарні навідати свого клієнта й запропонувати йому гроші з власної кишені. А дружині мариться, нібито чоловік жене втришия писаря, до якого він її приревнував.

— Хто це хропе? — спитав Леандро. — Мабуть, отой гладун, якого я помітив у флігелі прокурорового дому.

Авжеж, — відповів Асмодей. — Це канонік; йому сниться, що він читає Bеnеdicité *. А сусід його — купець, що торгує шовком. Він продав свій крам дуже дорого, але на виплат і тільки знатним особам. Вони йому заборгували понад сто тисяч дукатів. Отож йому ввижається, що всі боржники повернули гроші. А конкурентам його, навпаки, сниться, що він ось-ось збанкрутує.

Ці два сни вийшли з різних дверей храму сновидінь, — сказав студент.

Аякже, — відповів біс, — перший — з дверей, оздоблених слоновою кісткою, другий — з дверей, прикрашених рогом .

В будинку, що стоїть біля купецького, живе відомий видавець. Недавно він надрукував книжку, яку швидко розкупили. Перед тим, як її продавати, він сказав авторові, що заплатить йому п'ятдесят пістолів, коли книжка швидко розійдеться і її можна буде перевидати. Тож видавцеві сниться, нібито він друкує книжку вдруге, не сказавши про це авторові. .

— Ну, не треба питати, з яких дверей вийшов цей сон! — мовив Самбульйо, — Він, безперечно, пророчий. Я знаю видавців; ці добродії — мастаки дурити письменників.

— Що правда, то не гріх, — погодився Кульгавець. — Але вам слід би познайомитись і з добродіями письменниками. Це такі самі облудники, як і видавці. Ось я розповім вам один випадок, який стався в Мадріді років сто тому, — і це вас переконає.

Якось троє видавців пішли повечеряти в корчму. За столом розмова зайшла про те, що письменники рідко пишуть путящі книжки. "Друзі, — озвався один видавець, — скажу вам за таємницю, що я недавно облагодив дуже вигідну справу: купив — хоч і дорогувато — чудовий рукопис. Оце письменник! Справжнісінький зливок золота!" Другий видавець теж сказав, що купив учора талановитий твір. "Сеньйори! — вигукнув третій. — Мені теж є чим похвалитися. Рукопис, який я випадково придбав, — справжнісінька перлина. Мені пощастило купити його сьогодні".

І всі вони водночас виймають з кишені тільки-но придбаний дорогий рукопис. І що ж? Це була нова п'єса, яка називалася "Вічний жид". Видавці отетеріли, побачивши, що один і той самий твір продано тричі — кожному з них.

А он у тому будинку саме прокинувся один боязкий та поштивий закоханець, — вів далі чортяка. — Дама його серця — вдова, козир-баба. Йому приснилося, що він з нею в лісі. Він нашіптує їй ніжні слова, а вона відповідає: "О, ви чарівний! Якби я не була обачна щодо чоловіків, ви могли б мене звабити. Але всі чоловіки — брехуни; я не вірю жодному їхньому слову; я хочу дій". — "О сеньйоро, які саме дії ви маєте на гадці? — спитав кабальєро. — Чи не хочете ви, щоб я здійснив дванадцять Гераклових подвигів, аби довести своє кохання?"— "Ні, ні, доне Чікасіо, — відповіла дама, — я не жадаю від вас так багато..." І тут наш кабальєро прокинувся.

— А скажіть, будь ласка, чому добродій, що спить он на тому ліжку, кидається, мов причинний? — спитав студент.

— Це ліценціат, до того ж несосвітенний хитрюга, — відповів Кульгавець. — Він бачить сон, який дуже його хвилює. Йому мариться, нібито він сперечається з якимсь бідолахою лікарем і обстоює безсмертя душі.

Лікар — такий же ревний католик, як ліценціат — розумний лікар. На другому поверсі в ліценціата живе естремадурський ідальго, якого звуть Бальтасар Фанфарроніко. Він приїхав на поштових до королівського двору просити винагороди за те, що застрелив португальця. Знаєте, що йому сниться? Що його наставлено губернатором Антекери. Але це йому не до шмиги, і він верне носа — вважає, що заслуговує на посаду віце-короля.

Он там, у мебльованих кімнатах, я бачу двох поважних кабальєро, яким сняться поганющі сни. Одному — комендантові фортеці — ввижається, що фортецю обложено; після нетривалого опору він змушений здатися в полон разом із гарнізоном. Другий — архієпископ Мурсії. Двір доручив цьому красномовному прелатові сказати надгробне слово на похороні принцеси. Її ховатимуть через два дні. Тож прелатові сниться, що він стоїть на кафедрі; він промовив вступ — і раптом не може зібрати докупи думок.

— А що? Хіба такого не буває насправді? — спитав дон Клеофас.

— Буває, — відповів чортяка. — Нещодавно така біда приключилася з його преосвященством... А хочете, я покажу вам сновиду? Загляньте лишень до стайні — он там, біля цього дому! Що ви бачите?

— Чоловіка, який тиняється по стайні в самій сорочці, — мовив Леандро Перес. — Він щось тримає в руках, здається, скребницю.

— Це конюх; він спить. Щоночі встає уві сні, чистить коней, а потім знову лягає. Всі в домі — і сам конюх теж —певні, що це домовик його водить.

У великому будинку навпроти готелю мешкає старий кавалер ордену Золотого Руна, який був колись віце-королем Мексіки. Він хворіє й боїться, що помре; тож він затурбувався колишнім своїм правлінням. Він і справді правив краєм так, що тепер є з чого турбуватися. Літописці Нової Іспанії не вельми гарної про нього думки. Цьому кавалерові приснився страшний сон, і він дуже схвилювався. Гляди, ще й помре через цей сон...

— Ну, то, мабуть, уже якийсь надто химерний сон, — сказав Самбульйо.

— Я вам його розповім, —відповів Асмодей. — Він таки незвичайний. Цьому сеньйорові примарилося, що він — у долині мертвих, і всі мексіканці, які були жертвами його жорстокості та несправедливості, накинулись на нього з докорами й прокльонами; вони так розлютилися, що хотіли розірвати його на шматки, але йому вдалося втекти. Потім він побачив себе у великій залі, завішаній чорним сукном; за столом, накритим на три персони, сиділи його батько й дід. Ці двоє сумних співрозмовників зробили йому знак підійти, і батько сказав — зловісно, так, як завжди говорять небіжчики: "Ми вже давно на тебе чекаємо; сідай біля нас".

— Боже, який поганющий сон! — вигукнув студент. — Недарма ж цей добродій шарпається, як несамовитий.

— Зате його племінниці, он там, у кімнаті на горішньому поверсі, спиться добре: вона бачить дуже гарні сни, — вів далі чортяка. — Це негарна й незграбна дівчина років двадцяти п'яти — тридцяти. Їй мариться, нібито її дядько, в якого вона єдина спадкоємиця, помер, і що біля неї впадають гречні та поштиві сеньйори, один поперед одним запобігаючи ласки.

— Якщо мені не вчувається, позаду нас хтось сміється, — мовив дон Самбульйо.

— Не вчувається — це справжній сміх, — відповів біс. — Сміється уві сні жінка-вдова. Бона вдає із себе дуже порядну, а проте кохається на плітках. їй мариться, що вона балакає із старою святенницею, і ця балачка дуже їй до душі.

Сміюсь і я, бо в кімнаті на долішньому поверсі бачу добродія, якому живеться скрутненько на ті невеличкі гроші, що їх він має. Йому ввижається: він збирає золоті та срібні монети, і що більше збирає, то більше знаходить, — і вже напхав повну скриню.

— Бідолаха! — вигукнув Леандро. — Вже недовго тішитись йому своїм скарбом.

— Прокинувшись, він почуватиметься мов багач, що перебуває вже на божій дорозі; він зрозуміє, що багатство вислизає йому з рук, — мовив Кульгавець.

Хочете знати, що сниться отим двом комедіанткам сусідкам? Одній — птахи; вона принаджує їх дудочкою, ловить, обскубує одного по одному й кидає красеневі коту, своєму улюбленцю. Кіт бенкетує... Другій мариться, що вона виганяє з дому левреток та датських догів, якими втішалася багато років; вона залишає тільки чарівного шпиця, якого обожнює.

— Ну й дурні сни! — вигукнув Леандро Перес. — Коли б у Мадріді були, як у давньому Римі, відгадувачі снів, вони, певно, не знали б, як їх витлумачити.

— Та ні, — відповів біс, — Якби віщуни знали, що коїться нині серед акторської братії, то швидко відгадали б обидва сни.

— А я зовсім на них не розуміюся, — мовив дон Клеофас, — та й не дуже за цим жалкую. Мене більше цікавить он та дама, що спить у ліжку, оздобленому чудовим оксамитом із срібними торочками; біля неї на нічному столику лежить книжка й горить свічка.

— Це титулована особа, — відповів чортяка. — Вона має прегарну карету; всі її слуги — молоді та вродливі. Вона полюбляє читати в ліжку; без цього не склепить очей. Ввечері вона читала Овідієві "Метаморфози", і тепер їй сниться дуже дивний сон: нібито в неї закохався Юпітер і наймається на службу в подобі високого ставного пажа.

До слова — про метаморфози. Ось вам іще одна метаморфоза, як на мене, ще кумедніша.

Я бачу скомороха, який міцно спить і бачить дуже приємний сон. Це лицедій такий старий, що в Мадріді немає вже людини, яка сказала б, що бачила його дебют. Він так давно грає, що його просто неможливо уявити поза театром. Він талановитий, але пихатий, дуже любить величатися і вважає себе вищим за всіх людей. Знаєте, що сниться цьому чудовому герою лаштунків? Нібито він помер, і всі боги Олімпу зібралися на раду, аби вирішити, що їм належить зробити з таким високим сеньйором. Меркурій каже, що із славнозвісним актором, який часто мав честь грати на сцені Юпітера й інших богів, негоже чинити так, як із звичайною людиною, — вік-бо гідний того, щоб стати небожителем. Мом погоджується з Меркурієм, але деякі боги й богині з обуренням заперечують проти такого апофеозу, і кінець кінцем Юпітер, за загальною згодою, перетворює старого комедіанта на театральне опудало.

Біс хотів був розповідати далі, але Самбульйо його перепинив:

Стривайте, сеньйоре Асмодею! Ви не помічаєте, що вже займається ранок. Боюсь, що нас угледять на цьому даху. Якщо люди побачать вашу милість, свистові й тютюканню не буде кінця-краю.

— Нас не побачать, — відповів демон. — Я такий же могутній, як і ті міфологічні боги, що про них оце згадував. І так само, як закоханий син Сатурна обгорнув себе на горі Іді хмарою, щоб світ не бачив пестощів, якими він хотів заворожити Юнону, — я обгорну себе й вас густим туманом, крізь який не прозирне людське око.