Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Я знаю, що ви належите до одного з найаристократичніших родів Каталонії і що, разом із тим, ви не багаті. Що ж до мене — я багатий, але низького роду. То, може, ми якось поділимося тим, що є доброго в кожного з нас? Чи є у вас дворянські грамоти?

Дон Андрес відповів, що є.

— Прошу, позичте їх мені, — вів далі багатій, — а я віддам їх мастаку-генеалогові; він як слід попрацює над ними й зробить нас родичами, незважаючи на предків. А я вам за це віддячу — подарую тридцять тисяч пістолів. Згода?

Ця сума просто таки засліпила дона Андреса. Він прийняв пропозицію, віддав багатію папери; на гроші, що їх одержав, він купив великий маєток у Каталонії, де відтоді й живе.

Менший брат дона Андреса, який не мав ніякої користі від цієї оборудки, був учора на званому обіді; там зайшла мова про сеньйора де Праду, орендаря королівських маєтків. Одна з дам, запрошених на обід, спитала в молодого офіцера, чи він не родич цього орендаря.

— Ні, сеньйоро, — відповів той, — я не маю такої честі; родич йому — мій брат.

Дон Самбульйо вибухнув сміхом: відповідь офіцера здалася йому дуже кумедною. Потім він помітив чоловічка, що простував слідом за придворним, і вигукнув:

— О боже, скільки вже разів отой недомірок, що супроводить вельможу, йому вклонився! Мабуть, просить якоїсь милості?

— Вам буде цікаво знати, в чім тут річ і що означають ці поклони, — мовив Асмодей. — Чоловічок цей — статечний городянин; недалечко від Мадріда, в місцевості, багатій на цілющі джерела, він мас великий гарний будинок. Наш вельможа лікувався водами й три місяці жив у нього, нічого не платячи. І зараз цей чоловічок уклінно просить вельможу про одну важливу послугу, а той дуже гречно йому відмовляє.

Погляньте лишень на того простолюдця, який проштовхується крізь юрбу. Він корчить із себе гранда. Вивчивши кабалістику чисел, він дуже швидко на цьому розбагатів. Слуг у його домі більше, ніж у декого з вельмож, а їжа така щедра й вишукана, що й у міністрів такої немає. В нього три карети; однією він їздить сам, другою — дружина, третьою — діти. В стайнях у нього стоять чудові коні й мули. Недавно він купив — за готівку, завважте! —— упряж, що її хотів був придбати принц, родич короля, однак не придбав, бо вирішив, що вона для нього задорога.

— Оце зухвальство! — вигукнув Леандро. — Коли б якийсь турок побачив, як процвітає цей шахрай, то, звичайно, відразу напророчив би негідникові близьке лихо.

— Хоч прийдешність мені невідома, але щодо цього я такої самої думки, як турок, — сказав Асмодей. — О! Кого я бачу? Чи очі не обманюють мене? Бачу поета, якому не годилось би бути в цій залі. Як посмів він сюди поткнутися? Адже він написав вірші, образливі для іспанських грандів. Проте, мабуть, поет дуже сподівається, що вони обминуть його вірші зневажливою мовчанкою.

Придивіться до статечного добродія, що входить до зали, спираючись на руку секретаря. Бачите, як поштиво всі перед ним розступаються? Це сеньйор дон Хосе де Рейнасте-і-Айяла, начальник поліції. Він прийшов доповісти королю, які пригоди сталися в Мадріді вночі. Помилуйтеся на цього зичливого старигана.

— Він і справді має вигляд дуже порядної людини, — мовив дон Клеофас.

Було б добре, якби всі коррехідори брали з нього приклад, — проказав Кульгавець. — Він не з тих запальних людей, які діють під впливом досади або злості. Він не накаже арештувати людину за доносом поліцейського, секретаря або якого-небудь службовця. Дон Хосе знає — майже у всіх добродіїв такого штибу душа продажна і, коли трапляється нагода, вони не від того, щоб поторгувати владою. Дон Хосе, перш ніж посадити звинуваченого до в'язниці, завжди ретельно вивчає його справу, щоб дошукатися істини. Він ніколи не ув'язнює невинних — тільки злочинців, та й тих охороняє від жорстокого з ними поводження, як це заведено у в'язницях. Раз у раз він навідує цих безталанників і не дозволяє порушувати сувору справедливість законів свавільною жорстокістю.

— Яка чудова, достойна людина! — вигукнув Леандро. — Дуже хотілося б мені послухати, як він розмовлятиме з королем.

— На превеликий жаль, мушу вам сказати, що не можу виконати вашого бажання, — відповів чортяка. — Це дуже для мене небезпечно. Мені заборонено підступатись до монархів; це право належить Левіафанові, Бельфегорові та Астаротові. Я вже казав вам, що тільки цим духам дозволено вселятися в королів. Іншим чортам заборонено потикатися до палаців; їй же право, я й сам не знаю, про що думав, коли зважився привести вас сюди; я вчинив украй нерозважливо. Якби ця трійця бісів мене побачила — то накинулась би на мене, і, між нами кажучи, я б не здолав її люті.

— То мерщій ходімо із палацу! — мовив студент. — Мені буде дуже прикро, якщо побратими лупцюватимуть вас — адже допомогти вам мені несила, бо якби я і втрутився в бійку, ви, певно, нічогісінько від цього не виграли б.

— Безперечно, — відповів Асмодей. — Вони навіть не відчули б ударів; але вас би вони забили до смерті. Проте я зроблю вам іншу ласку, — докинув Асмодей, — не меншу від тієї, про яку ви мене просили; хай це буде винагорода за те, що я не ввів вас до королівських покоїв.

Сказавши це, біс узяв дона Клеофаса за руку й, розсікаючи повітря, полетів з ним до монастиря Милосердя.

РОЗДІЛ XIX

ПРО БРАНЦІВ

Вони опустилися на дах будинку, який прилягав до монастиря. Біля його брами юрмився величезний натовп.

— Диви, скільки людей! — зауважив Леандро Перес. — На яку ж то церемонію вони зібралися?

— О, такої церемонії ви, певне, не бачили, хоч у Мадріді часом можна її споглядати, — відказав біс. — Сюди мають прибути триста невільників, усі — підданці Іспанського короля. Вони повертаються з Алжіру, де їх викупили місіонери ордену Спокути. Тож усі вулиці, якими вони йтимуть, заповнені людьми.

— Як по правді, мені не дуже цікаво на них дивитися, — мовив Самбульйо. — Даремно ваша милість гадає, що це мене розважить.

— Ну, я надто добре вас знаю і майже певен, що вам не вельми приємно дивитися на цих бідолах, — відповів Кульгавець. — Однак мені хочеться розповісти про обставини, за яких деякі з безталанників попали в полон, та про неприємності, які чекають на інших удома. Гадаю, ви не пожалкуєте, мене слухаючи, — це вас розважить.

— Це інша річ, — сказав студент. — Дуже буду я радий, якщо ви виконаєте вашу обіцянку.

Коли вони отак між собою гомоніли, раптом розляглися гучні крики. Це натовп побачив бранців. Вони йшли по двоє серединою вулиці, в невільницькій одежі; за плечима в кожного висів ланцюг. Попереду верхи на мулах їхали ченці ордену Милосердя, які їх зустрічали; мули були під чорними попонами — так, начебто це був жалобний похід. Один із ченців ніс прапор ордену Спокути. Молоді бранці йшли на чолі колони, старі — позаду; слідом за ними їхав на маленькій конячці чернець того самого ордену, що й ченці, які рухались попереду. Це був голова місії. Він був дуже статечний з вигляду; довга сива борода робила його схожим на пророка. Обличчя цього іспанського Мойсея сяяло щирою радістю: адже він повернув на батьківщину стільки християн.

— Не всі бранці щасливі з того, що їх звільнено, — знову озвався біс. — Дехто, звичайно, тішиться, що незабаром побачиться з кревними, але інші бояться, чи не сталося з родичами чогось іще страшнішого за полон та неволю. Гляньте он на тих двох, що простують попереду. Один, родом з арагонського містечка Велільї, пробув у турків десять років і не мав ніяких звісток про дружину; незабаром він дізнається, що вона вийшла вдруге заміж і має п'ятеро дітей, батьком яких є не він. Другого — сина торговця шерстю із Сеговії — взяли в полон років двадцять тому. Він мордується думкою, що за цей час у його родині багато що змінилося. Так воно і є: батьки померли, а брати поділили спадщину й змарнували її.

— Я помітив одного невільника, який видається дуже щасливим; мабуть, він радіє з того, що його більше не шмагатимуть канчуками, — сказав студент.

— Бранцеві, на якого ви дивитесь, таки є чого радіти, — відповів Кульгавець. — Він знає, що тітка, в якої він єдиний спадкоємець, померла — отже, він тепер багач; хіба ж це не радість? Тим-то цей полонений і веселий.

Погляньте на його сусіду. Як бачите, бідолаха дуже схвильований. Знаєте, чому? Коли його взяв у полов алжірський пірат — кабальєро саме плив з Іспанії до Італії, — він був закоханий в одну даму, якій теж був до вподоби. І тепер кабальєро боїться, що поки він поневірявся в неволі, кохана його зрадила.

— Довго він пробув у полоні? — спитав Самбульйо,

— Півтора року, — відповів Асмодей.

— Чого ж йому турбуватися? Не надто це тяжке випробування — півтора року зберігати вірність.

— От і не вгадали. Дізнавшися, що він у полоні, в Берберійських володіннях, його принцеса відразу завела собі залицяльника.

Зверніть увагу на бранця, який іде слідом за цими двома. Хіба схоже, що страхолюд, зарослий густою рудою бородою, був колись дуже гарний? Проте він був справжній красень. У цій відворотній подобі ви бачите героя досить цікавої історії; я її розповім.

Цього високого чоловіка звуть Фабрісіо. Йому якраз минуло п'ятнадцять років, коли помер батько, заможний селянин із Сінкельйо, великого села в королівстві Леонському. Незабаром оддала душу богові й мати. Фабрісіо, сину-одинакові, залишилось чимале багатство; опіку над ним доручили одному з дядьків — порядному й чесному чоловікові. Фабрісіо вчився в Саламанці; скінчивши науку, він став тренуватись у верховій їзді, фехтуванні, рубці та стрільбі: хотів зайняти гідне місце серед тих, хто упадав за доньєю Іполітою, сестрою дрібного дворянина, яка жила недалечко — на відстані двох рушничних пострілів од Сінкельйо, в маленькому будиночку, — і робив для цього все, на що тільки ставало йому вигадки й снаги.

Хлопець знав Іполіту, дуже гарну дівчину, майже однолітку свою, ще змалечку і, як то кажуть, з молоком матері всотав кохання до неї. Вона, звичайно, теж давно помітила, що Фабрісіо вродливий, однак увагою його не жалувала, бо він був селянський син. Іполіта була дуже пихата, так само як і брат її, дон Томас де Ксараль, чи не найбідніший, та водночас найчванливіший дворянин в Іспанії.

Брат і сестра жили в будиночку, що його бундючний Ксараль називав замком, хоч, правду кажучи, то була халупа, така стара, що, здавалося, ось-ось розвалиться.