Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

— Дванадцять років, що їх чернець пробув у неволі, пішли йому на добро; а якби він просидів їх у келії, то повсякчас змагався б із спокусою і, я певен, не завжди виходив би переможцем з боротьби.

Слідом за францісканцем простує бранець із дуже спокійним лицем, — зауважив Леандро Перес. — Коли на нього дивишся, не віриться, що він повертається з неволі. Хто це, цікавий я знати?

Знову ви квапитесь, — відповів чортяка. — Я ж бо й хочу розповісти про нього. Він із Саламанки. Це нещасливий батько; йому довелось зазнати таких злигоднів, що він кінець кінцем до всього на світі збайдужів. Послухайте його сумну історію. Інших бранців я вже не чіпатиму; лиш з небагатьма із них трапились пригоди, варті вашої уваги.

Студент, якому вже набридло дивитись на понурі обличчя недавніх невільників, сказав, що не бажає нічого кращого. І біс розповів йому те, про що мовиться в наступному розділі.

РОЗДІЛ XX

ОСТАННЯ ІСТОРІЯ,

ЩО ЇЇ РОЗПОВІВ АСМОДЕЙ;

ЯК ЙОГО ЗНЕНАЦЬКА ПЕРЕРВАЛИ,

КОЛИ ВІН КІНЧАВ СВОЮ ОПОВІДЬ,

І В ЯКИЙ ПРИКРИЙ СПОСІБ

ЙОГО БУЛО РОЗЛУЧЕНО

З ДОНОМ КЛЕОФАСОМ

— Пабло де Баабон, син сільського алькальда з Старої Кастілії, поїхав до Саламанки, маючи намір примножити своєю особою кількість студентів університету. Після батька, до слова — неприторенного скупія, — Пабло, його братові й сестрі лишилася невеличка спадщина. Хлопець він був розумний і з себе гарний; минав йому тоді двадцять третій рік.

Маючи тисячу дукатів, які пекли йому руки — так кортіло на них погуляти, — Баабон незабаром став відомий мало не на всю Саламанку. Всі молоді кабальєро прагнули з ним подружитися — адже дон Пабло щодня влаштовував бенкети. Кажу "дон Пабло", бо він став так себе називати, щоб бути запанібрата із студентами-дворянами.

Баабон був і до розваг охочий, і попоїсти добре любив, тож так трусив гаманом, що через рік та три місяці вже б двох мараведі в ньому не бряжчало. Проте наш молодик не знав спину в гулянках. А що грошей не було, то позичав їх у кого тільки можна, або ж їв і пив не платячи, під чесну обіцянку. Та довго так тривати не могло, і незабаром він зовсім зубожів.

Друзі-приятелі, побачивши, що Пабло озлиднів, перестали до нього ходити, а позикодавці, навпаки, почали вчащати. Баабон казав, що незабаром має одержати векселі з батьківщини, та все було марно: позикодавцям урвався терпець, деякі з них звернулися до суду й так спритно повели справу, що перед доном Пабло постала загроза в'язниці.

Якось, гуляючи берегом Тормесу, він зустрів знайомого, і той мовив:

— Сеньйоре доне Пабло, раджу вам бути обережним. Альгвасил та його лучники підстерігають вас; коли вернетесь додому, вони схоплять вас за комір.

Баабон, ясна річ, злякався — таки було чого лякатися! — й вирішив утекти. Він побрався дорогою, яка вела до Коріти, та, пройшовши трохи, збочив — повернув до лісу, що виднів за полем. Він зайшов у самісіньку гущавину й подумав, що пересидить тут, поки стемніє, а тоді подасться додому — потемки буде безпечніше. Дерева, як і завжди о цій порі, були вкриті густим листям; дон Пабло вибрав найкрислатіше, виліз на нього й умостився серед гілок, які зусебіч його затулили.

Посидівши в цій надійній криївці, він піднісся духом; ще трохи — і страх його зовсім минув. А що люди усвідомлюють свої помилки лиш після того, як уже їх накоїли, то й дон Пабло зрозумів, що жив він неправедним життям, і сам перед собою поклявся: якщо знову коли-небудь забагатіє, то дасть лад грошам, а головне — гнатиме геть облудників-приятелів, які збивали його з пуття, втягували в гулянки і дружба яких розвіялась разом із хмелем.

Отакі думки роїлися у нього в голові, зміняючи одна одну. Тим часом звечоріло, запала темрява. Баабон розсунув віття й хотів був злізти з дерева, аж раптом у кволому світлі молодого місяця побачив людську постать. Дон Пабло знову злякався: йому здалося, що альгвасил таки вистежив його і тепер шукає в лісі. Постать, обійшовши дерево навкруги, сіла під ним, і Баабон отерп із страху.

Тут біс урвав розповідь.

— Сеньйоре Самбульйо, — сказав він, — дозвольте мені трохи потішитися з вашого подиву — я його помітив. Вам, звичайно, кортить знати, хто ж цей смертний, чому так невчасно опинився він у лісі. Не буду зловживати вашим терпінням.

Невідомий якийсь час посидів під деревом — дона Пабло за листям він не бачив, — а потім заходився копати землю кинджалом. Виривши досить глибоку яму, він поклав туди мішок з буйволячої шкіри, засипав яму, заклав її дерном і подався геть. Страх Баабона, який спостерігав цю сцену з найпильнішою увагою, вмить де й дівся; його пойняла несамовита радість. Почекавши, поки невідомий одійде далеченько, наш молодик зліз із дерева й кинувся розкопувати мішок: був певен, що він повний золота й срібла. Копав дон Пабло ножем, та якби й не мав його, то рив би землю руками аж до її серця — так жадав одкопати гроші.

Нарешті Баабон побачив мішок. Схопив його, обмацав — там таки були монети. Він майже побіг із лісу, не так уже боячись зустрітися з альгвасилом, як із невідомим.

Ішов мало не всю ніч навмання, не відчуваючи ні втоми, ні ваги мішка, — такий був щасливий. Зупинився аж на світанку під купою дерев, недалечко від містечка Молорідо — не тому, що хотів відпочити, а тому, що кортіло розв'язати мішок. І дон Пабло, наперед тішачись, розв'язав його з солодким трепетом. У мішку були чудові золоті дублони; студент їх полічив — рівно двісті п'ятдесят! Від радості йому аж дух забило.

Баабон довго милувався монетами, а потім став думати, що робити далі. Врешті надумався: напхав дублонами кишені, викинув мішок і пішов у Молорідо. Йому показали заїзд, він поснідав, трохи відпочив, а тоді найняв мула й того самого дня подався до Саламанки.

Дон Пабло помітив, що люди на вулицях, побачивши його, дуже дивувалися, й здогадався: всі знають, що він утік з міста. Проте він заздалегідь вигадав вірогідну байку: мовляв, він вирішив поїхати до рідного села по гроші, бо хоч не раз писав орендарям, щоб ті надсилали йому платню, нічого від них не одержував. Зупинившись на ніч у Молорідо, він здибався там з одним із орендарів, який, виявилось, віз гроші. Тож тепер він, дон Пабло, може довести всім, хто мав його за злидаря, що він — заможний. А своїм позикодавцям скаже, що негоже доводити до краю чесного чоловіка, який давно б уже повернув борги, якби фермери вчасно надсилали орендну платню.

Справді, наступного ранку Баабон запросив до себе всіх позикодавців і розплатився з ними.

Дізнавшися, що в кишенях у дона Пабло знову забряжчало, приятелі, які відкинулись од нього, не забарились повернутися. Вони знову почали його вихваляти, сподіваючись, що Баабон запрошуватиме їх на бенкети. Однак студент не забув клятви, якою заприсягся перед собою в лісі, й дав приятелям відкоша, сказавши кожному у вічі, що він про нього думає. Тепер уже він здійняв їх на глузи.

Віднадивши нещирих друзів, дон Пабло почав нове життя, зовсім не схоже на минуле. Він покинув гультяювати й заповзявся до науки; надто старанно він студіював законознавство.

Проте, скажете ви мені, Баабон жив на гроші, які йому не належали. Що правда, то правда; та хіба хтось інший на його місці не вчинив би так само? Крім того, він мав намір повернути гроші власникові, якщо тільки прочує про нього. Приспавши сумління цією доброю думкою, наш студент спокійнісінько витрачав дублони, терпляче очікуючи, поки об'явиться хазяїн, — а це через рік і сталося.

По Саламанці пішли чутки, що такий собі Амбросіо Пікільйо подався до лісу — одкопати мішок із золотом, схований там, але знайшов порожню яму; тепер він скніє в страшних злиднях.

Скажу Баабонові в похвалу: довідавшись про це, він не сидів склавши руки. Сумління спонукало його діяти. Він розпитався, де живе Амбросіо, й пішов до нього.

Побачивши вбогу комірчину, в якій стояв тільки ослін та жалюгідний тапчан, дон Пабло лицемірно мовив:

— Друже Амбросіо, подейкують, що з вами трапилась дуже сумна пригода. А що люди, за законами милосердя, повинні допомагати одне одному, то я хочу стати вам у пригоді: але, прошу, розкажіть спершу про ваше горе.

— Сеньйоре кабальєро, я розповім про нього кількома словами, — відповів Пікільйо. — Я помітив, що син мій мене обкрадає; боячись, щоб він не поцупив шкіряного мішка, в якому лежало двісті п'ятдесят дублонів, я вирішив закопати гроші в лісі, гадаючи, що немає надійнішого сховку, — й мав необачність це зробити. Та після цього фатального дня син обібрав мене до нитки й утік з міста — не сам, а з жінкою, яку викрав. Опинившись через розпусність сина, певніше, через дурну мою добрість, у тяжкій скруті, я згадав про шкіряний мішок і надумав його відкопати. Та ба! Ці гроші — єдині, що лишалися в мене на прожиток, — хтось безжально забрав...

Пікільйо не докінчив розповіді — з очей у нього ринули сльози розпачу.

Дон Пабло, пройнявшися щирим жалем, сказав:

— Любий Амбросіо, не беріть так близько до серця те, що з вами сталося, — чого тільки не буває в житті! Не плачте: слізьми біді не зарадиш; якщо ваші дублони прибрав до кишені якийсь негідник, вони вже до вас не повернуться. Та хто знає? Вони могли попасти в руки порядному чоловікові; дізнавшися, що дублони ваші, він, либонь, і віддасть їх. Не втрачайте надії; а тим часом візьміть ці кілька монет — з ними вам легше буде чекати, поки повернуть гроші, — і приходьте через тиждень до мене.

З цими словами Баабон дав Амбросіо десять дублонів із тих, що були в шкіряному мішку.

Потім він сказав своє ім'я та де живе, попрощався й, засоромлений, пішов; каменем лягали йому на серце ті слова подяки, ті благословення, якими осипав його Пікільйо.

Отакі здебільшого бувають благородні вчинки; ними б не захоплювались, якби знали їхні спонуки.

Через тиждень Пікільйо, який не забув запрошення дона Пабло, прийшов до нього. Баабон дуже ласкаво його зустрів і сказав:

— Друже, я чув про вас стільки хорошого, що вирішне зробити все, аби вирвати вас із нужди та злиднів; я використаю для цього і становище, яке посідаю, і грошей не пожалію. І початок уже є, — вів він далі. — Я знайомий з кількома знатними особами, добрими й чуйними на вдачу; я побував у них, розповів про вашу скруту; вони пройнялися таким співчуттям, що дали для вас грошей, — всього двісті екю; візьміть їх.

Сказавши це, Баабон подався до свого кабінету й за хвилину повернувся з полотняним мішком, в який поклав двісті екю, — проте, не дублонами, а срібними монетами; він боявся, щоб Пікільйо, побачивши стільки подвійних пістолів, не запідозрив правди.