Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

— Він мріє стати письменником, просто схибнувся на цьому. Він не телепень; в нього навіть стає

1

ш

хисту на те, щоб критикувати п'єси, які йдуть на сцені; але до того, щоб самому написати щось пристойне, він не зугарний. Отож він іде в корчму замовити розкішний обід: він пригощатиме чотирьох комедіантів, яких хоче просити, щоб вони підтримали його нікчемну п'єсу й поставили її.

— До речі, про письменників, — провадив чортяка. — Он двоє зустрілися на вулиці. Бачите — вітаючись, вони глузливо всміхаються. Вони зневажають один одного і, правду кажучи, мають на це підстави. Перший з них пише так само легко, як поет Кріспін, що його Горацій порівнює з ковальським міхом, а другий впріє, поки щось напише, та й те нікуди не годиться, — дурне й заяложене.

— А хто той чоловічок, що виходить з карети біля церковної паперті? — спитав Леандро Перес.

— Цей добродій гідний уваги, — відповів Кульгавець. — Років із десять тому він залишив посаду старшого писаря в нотаріальній конторі й пішов до монастиря картезіанців у Сарагосі. Півроку пробув там послушником, а потім покинув монастир і приїхав до Мадріда. Всі знайомі дуже здивувалися, дізнавшись, що його раптом наставили членом Ради в справах Індії. Ще й досі йдуть балачки про таку несподівану кар'єру. Одні кажуть, що він продав душу чортові, інші дають на здогад, що до нього прихильна багата вдова; ще інші твердять, нібито він знайшов скарб.

— А як воно є насправді? Ви ж, певно, знаєте? — спитав дон Клеофас.

— Авжеж, знаю, — відповів біс. — Зараз відкрию вам цю таємницю. Якось він копав у монастирському саду яму, щоб посадити дерево, — і викопав мідну скриньку. Відчинивши її, побачив золоту коробочку; там лежало тридцять чудових діамантів. Послушник, дарма що не дуже знався на коштовностях, збагнув: це щедрий дарунок долі. І він тут же вирішив учинити так, як Грін з комедії Плавта: той, знайшовши скарб, одразу покинув риболовлю. Тож послушник зняв клобук і повернувся до Мадріда; тут знайомий золотар поміняв його діаманти на дукати; а дукати він уже сам поміняв на високу посаду, яка забезпечила йому честь і шану у вищому товаристві.

РОЗДІЛ XVIII

ЩО ІЩЕ ПОКАЗАВ БІС

ДОНОВІ КЛЕОФАСУ

— Я хочу розвеселити вас, — вів далі Асмодей, — розповівши про добродія, який саме заходить до винарні. Це біснайський лікар. Він вип'є чашку шоколаду, а потім сяде грати в шахи й гратиме цілий день. Не турбуйтеся тим, що буде з його хворими: пацієнтів у нього немає, а коли б навіть і були, то небагато втратили б через те, що він збавляє час за шахами. А ввечері він іде до гарної й багатої вдови, яку хоче взяти собі за дружину, тож удає, що палко в неї закоханий. Коли він сидить у вдови, з'являється шельма-лакей, єдиний слуга лікаря, підмовлений ним, із фальшивим списком знатних осіб, які нібито посилали по нього. Вдова бере все на віру, і наш гравець ось-ось виграє партію.

Затримаймось перед цим будинком: мені кортить показати вам його мешканців. Зазирніть до кімнат; кого ви там бачите?

— Я бачу красунь-жінок, які просто сяють вродою, — відповів студент. — Деякі вже повставали, деякі встають. О, які вони гарні! Очей не відведеш! Справжнісінькі німфи Діани, коли вірити поетам.

— Якщо жінки, від яких ви в такому захваті, й гарні, мов німфи, то аж ніяк не такі цнотливі, —відповів Кульгавець, — Це повії; живуть вони гуртом, спільно. Вони такі ж небезпечні, як і ті діви-чарівниці, що за давніх часів заманювали рицарів, які проїздили повз їхні замки. Ці діви теж заманюють у свої тенета молодиків. Горе тому, хто піддасться їхнім чарам! Щоб уберегти чоловіків од погибелі, яка на них тут чигає, слід би поставити перед будинком буй — такий, які ставлять на річках, позначаючи небезпечні місця.

— Я не питаю вас, куди їдуть усі ці сеньйори в каретах, — сказав Леандро Перес. — Мабуть, на ранковий прийом до короля?

— Атож, — відповів біс. — Якщо й вам туди хочеться, я вас однесу; побачите багато цікавого.

— Це було б для мене якнайприємніше, — мовив Самбульйо. — Я вже наперед знаю, з якою втіхою дивитимусь на це.

Чортяка, щоб догодити донові Клеофасу, притьмом полетів із ним до палацу. Та по дорозі студент помітив робітників, що мурували височенну браму, й спитав Асмодея, чи це часом не портал церкви вони зводять.

— Ні, — відповів Кульгавець, — це брама нового ринку. Вона, самі бачите, чудова; та навіть якщо вона сягатиме до неба, —й тоді не буде гідна латинських віршів, які збираються на ній вирізьбити.

— Невже? — вигукнув дон Клеофас. — Що ж це за вірші? Мені до нестями кортить їх почути!

— Я вам їх прочитаю, — сказав біс. — Слухайте і втішайтеся!

Quam bene Mercurius nunc merces vendit opiumаs

Momus ubi fatuos vendidit ante sales! .

Ці два рядки містять у собі найтоншу гру слів.

— Щось я не втямлю всієї їхньої краси, — мовив студент, — і не знаю, що означають ваші fatnos sales.

Асмодей дуже здивувався.

Невже ви не знаєте, що ринок будують на тому місці, де колись стояла чернеча колегія, в якій юнаків навчали гуманітарних наук? Її ректори влаштовували вистави. Учні розігрували драми, дурні п'єси впереміж із геть безглуздими балетами; танцювали навіть "супіни" та "претеріти" латинських дієслів.

— Бодай і не згадувати! — вигукнув дон Самбульйо. — Хто-хто, а я знаю, які паскудні ці шкільні п'єси. Як на мене, напис на брамі — пречудовий!

Опустившись на сходи палацу, Кульгавець і дон Клеофас побачили кількох придворних, що піднімалися нагору. Біс одне по одному називав студентові імена вельмож.

— Оце граф де Вільялонсо з роду де ла Пуебла де Бльєрена, — казав він, тицяючи пальцем. — Це — маркіз де Кастро Фуесте; отой — дон Лопес де Лос Ріос, голова фінансової ради, а той — граф де Вілья Омброса.

Асмодей не тільки називав імена придворних, а й перелічував їхні чесноти. Проте цей лукавець щоразу докидав до похвальби якесь дошкульне слівце; кожному дісталося по заслузі.

— Цей сеньйор, — казав він про одного, — привітний, люб'язний та послужливий. Він завжди зичливо вислухає вас. Якщо ви попросите в чомусь вам допомогти, він шляхетно пообіцяє й навіть запевнить, що використає для цього свій вплив при дворі. Шкода тільки, що сеньйор, який так любить робити добро, має таку куцу пам'ять, що вже за чверть години після розмови з вами забуває, про що ви його просили.

— А той он герцог, — показував Асмодей на іншого, — має дуже гарну вдачу. Він не такий, як більшість вельмож, настрій яких змінюється щохвилини. Він не примхливий, завжди в доброму гуморі. До того ж він не платить невдячністю за прихильність до нього або за послугу, яку йому зроблено. Однак, на жаль, він завжди дуже бариться зі своєю подякою. Він змушує так довго чекати того, чого від нього сподівалися, що кожен, хто нарешті цього дочекався, вважає: надто вже дорого він за це заплатив.

Розповівши студентові про чесноти й вади багатьох вельмож, біс повів його до зали, де зібралися придворні всіх рангів; особливо рясно було там кавалерів усіляких орденів. Побачивши, скільки їх, дон Клеофас навіть вигукнув:

— Хай йому чорт! Та ж тут тьма-тьмуща кавалерів! Певно, в Іспанії їх так багато, що й не злічити!

— Так і є, — відповів Кульгавець. — А втім, воно й не дивно. Щоб стати кавалером ордену Сантьяго або Калатрави, тепер не треба володіти родовим маєтком вартістю в двадцять п'ять тисяч екю, як за давніх часів вимагалося від римських кавалерів. Отим-то й розплодилося стільки кавалерів. Кого тільки поміж них немає! А тепер погляньте он на те плескате обличчя позаду вас, — вів Асмодей далі.

— Кажіть тихше, — перепинив його Самбульйо. — Цей добродій вас чує.

— Ні, ні, — відповів чортяка, — нас не тільки не бачать, а й не чують; це теж дія чарів. Тож подивіться на цього добродія. Він каталонець. Недавно повернувся з Філіппінськнх островів, де був флібустьєром. Хіба скажеш з його вигляду, що це справжнісінький зірвиголова? А проте він уславився своєю відчайдушною хоробрістю. Він хоче просити короля, щоб той, як винагороду за послуги, настановив його на якусь високу посаду; однак я не певен, що це буде зроблено, бо зі своїм проханням вій не звернувся насамперед до першого міністра.

— Праворуч од флібустьєра стоїть здоровань-гладун, — зауважив Леандро Перес. — Він дуже бундючний. Мабуть, це дуже багатий сеньйор — надто вже він пишний.

— Не вгадали! Це дуже бідний ідальго; щоб хоч якось прожити, він тримає картярню, якою опікується один гранд.

О, я бачу ліценціата, про якого слід вам розповісти, — провадив Кульгавець. — Він стоїть он там біля вікна — розмовляв з кабальєро, вбраним у ясно-сірий оксамит. Вони гомонять про справу, що її вчора розглядав король. Ось яка це справа.

Два місяці тому ліценціат, член Толедської академії, видав книжку про мораль. Старі кастільські письменники обурились, прочитавши цю книжку: мовляв, вона рясніє надто сміливими фразами з новими словами. Тож вони стали клопотатися перед королем про заборону книжки, яка псує чисту та ясну іспанську мову.

Прочитавши їхнє прохання, король вирішив, що справа варта уваги, й доручив вивчити книжку комісії з трьох чоловік. Ті, ознайомившись із нею, дійшли висновку, що стиль книжки й справді є за що гудити; особливу ж небезпеку становить те, що він яскравий. Вислухавши цей висновок, король оддав такого наказа: всі академіки, які пишуть подібно до цього ліценціата, повинні припинити літературну діяльність; більше того — щоб зберегти чистоту кастільської говірки, їхні посади, коли вони помруть, слід надавати тільки особам із вищого світу.

— Чудова ухвала! — сміючись, вигукнув Самбульйо. — Тепер прихильникам звичайної мови вже нема чого боятися.

— Перепрошую, — відказав біс, — але ж не всі супротивники цієї благородної простоти мови, яка зачаровує розсудливого читача, — члени Толедської академії.

Донові Клеофасу закортіло дізнатися, хто той кабальєро в ясно-сірому оксамиті, який розмовляє з ліценціатом.

— Це каталонець, менший син у родині, офіцер іспанської гвардії, — пояснив Кульгавець. — Він дуже дотепний хлопець. Судіть про це з його відповіді одній дуже знатній дамі — я вам її переповім; проте, щоб ви зрозуміли сіль дотепу, я додам, що в нього є старший брат, якого звуть дон Андрес де Прада; кілька років тому він служив у тому самому полку, де тепер служить наш молодий офіцер.

Якось до дона Андреса підійшов один орендар багатих королівських маєтків і сказав:

— Сеньйоре де Прадо, я ношу те ж ім'я, що й ви, але ми з різних родин.