Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Та це не завадить побачити те, що я хочу вам показати.

Тієї ж миті навкруг них заклубочився дим; однак хоч який він був густий, студентові очі бачили все.

— Повернімось до снів, — сказав біс. — Проте я забув, що ви не спали через мене ніч і, певно, стомилися. Краще я віднесу вас додому, і ви кілька годин відпочинете. А я тим часом побуваю у всіх чотирьох частинах світу, встругну кілька кумедних штук; тоді повернуся, і ми будемо розважатися далі.

Мені зовсім не хочеться спати, і я анітрохи не втомився, — відповів дон Клеофас. — Замість летіти від мене геть, зробіть ласку: розкажіть он про тих людей, які вже повставали й, здається, збираються кудись іти. Що вони робитимуть так рано?

Те, що ви хочете знати, варте уваги, — мовив чортяка. — Ви побачите, як трудяться, чим клопочуться й через що хвилюються бідолашні смертні, щоб якомога приємніше прожити короткий проміжок часу між народженням та смертю.

РОЗДІЛ XVII,

ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ З БАГАТЬМА

ДИВАКАМИ, ЩО МАЮТЬ СВОЇХ

НАСЛІДУВАЧІВ

— Насамперед, звернімо увагу на зграю гольтіпак он там, на вулиці. Це розпусники. Майже всі вони з порядних родин; вони так і живуть укупі, як ченці; майже щоночі вони бенкетують — у них завжди вдосталь хліба, м'яса та вина. Зараз вони розійдуться по церквах; там стануть, простигши руки, й жебратимуть, а ввечері знову зійдуться й підніматимуть здравиці за побожних милосердців, коштом яких їдять і п'ють. Ці шалапути — мастаки перевдягатися й прибирати подоби, що викликають у всіх жалощі. Навіть кокетки, збираючись причарувати кабальєро, не зуміють так убратися. Любо на них дивитися, авжеж?

Придивіться-но до тих трьох, що йдуть рядочком. Отой, на милицях, весь труситься; вій ледве плентає й, здається, ось-ось зариє носом у землю. Він має вигляд хирлявого дідугана — бачите його довгу сиву бороду? — а тим часом це молодик, легший і прудкіший за лань. Другий, шолудивий — насправді юний красень; на голову собі він натяг шкіру, під якою сховав розкішну, мов у придворного пажа, чуприну. А третій "каліка" — це негідник, який уміє лементувати так сумно й жалісно, що немає старенької, яка не злізла б навіть із п'ятого поверху й не дала б йому мараведі.

Крім оцих лобурів, які, нап'явши машкару бідності, йдуть видурювати в людей гроші, я бачу на вулиці трударів-реміеників; вони, дарма що іспанці, в поті чола заробляють собі на прожиття. Дивіться: скрізь люди встають і вдягаються, збираючись на працю. Скільки задумів, що виникли вночі, здійсниться і скільки розіб'ється вщент удень!

— А що діється ондечки? — урвав Асмодея дон Клеофас. — Хто ця жінка, обвішана образками, яка швидко простує вулицею в супроводі слуги? Певно, вона квапиться у якійсь справі.

— Авжеж! — відповів біс. — Ця статечна матрона поспішає туди, де потрібна її допомога. Вона йде до лицедійки; та без упину кричить, а біля неї метушаться двоє кабальєро. Один із них — чоловік; другий — знатний ідальго, дуже схвильований тим, що діється: адже пологи акторок подібні до пологів Алкмени: тут не обійшлося ні без Юпітера, ні без Амфітріона.

Погляньте-но на цього верхівця з карабіном; хіба не схоже, що він їде полювати зайців та куріпок у мадрідські околиці? Однак йому анітрохи не хочеться розважатися ловами; він має зовсім інший намір. Він їде в село; там перевдягнеться селянином, а потім піде на ферму, де живе його милованка під суворим і невсипущим материнським наглядом.

А он молодий бакалавр; він щоранку квапиться до дядька, старого каноніка, щоб засвідчити йому шану; він сподівається прибрати до рук його грошики.

Бачите в будинку, що стоїть просто нас, добродія, який надягає плащ, збираючись іти? Це вельмиповажний і багатий городянин, заклопотаний дуже важливою справою. Він має доньку-одиначку, дівчину на порі, й не знає, за кого її віддати: за молодого прокурора, який її сватає, чи за ідальго, який теж хоче з нею одружитися. Тож він іде до друзів порадитись. Цей городянин справді опинився в неабиякій скруті: він боїться, що ідальго, ставши його зятем, гордуватиме ним; однак боїться вибрати й прокурора — мовляв, це все одно, що завести в домі хробака, який усе поточить...

А тепер погляньте на сусіда цього заклопотаного батька; постарайтеся вгледіти в пишних покоях добродія в халаті з червоної парчі, вигаптуваної золотими квітами. Це — дотепник, який строїть із себе вельможу, хоч він і низького роду. Років десять тому в нього не було й кількох мараведі, а тепер він має десять тисяч дукатів ренти. Він завів собі розкішний виїзд, але щоб утримувати його, ощадить на харчах: коли він не запрошує до обіду гостей, то їсть одне-єдине курча. Проте часом він дає звані обіди для вельможних осіб, щоб похизуватися перед ними. Сьогодні запросив членів Державної ради, тож послав слуг по кухаря й пиріжника. Він буде торгуватися за кожне мараведі; потім, коли вони дійдуть згоди, складе меню.

— То ви мені розповідаєте про небаченого скупія! — зауважив дон Самбульйо.

Так воно і є! — відповів Асмодей. — Геть усі гольтіпаки, коли їм щастить розбагатіти, стають або скнарами, або марнотратцями. Інших я не бачив.

— А що то за прегарна дама, яка сидить за туалетом і розмовляє із статечним кабальєро? — спитав студент.

— На неї таки варто звернути увагу! — вигукнув Кульгавець. — Ця дама — вдова-німкеня; вона живе у Мадріді на вдовину частку, яку відписав їй чоловік, і вхожа у вище товариство; молодий кабальєро, що розмовляє з нею, — ще сеньйор дон Антоніо де Монсальва. Хоч він належить до одного з найзнатніших родів Іспанії, він хоче з нею одружитися; навіть уклав із вдовою угоду, зобов'язавшися сплатити три тисячі пістолів, якщо зламає свою обіцянку. Однак родичі дона Антоніо чинять опір його амурним замірам; вони мають німкеню за пройдисвітку й нахваляються, що запроторять його до в'язниці, коли він не порве із нею. Закоханець, який дуже журиться тим, що родичі не хочуть цього шлюбу, вчора подався до дами свого серця; помітивши, що він сумний, вдова спитала, що його гнітить; дон Антоніо все їй розповів і став клястись-божитися, що хоч би які перепони чинили йому родичі, він не змінить свого рішення. Дама, здавалося, була в захваті від його вірності; опівночі вони попрощалися, вкрай задоволені одне з одного. Сьогодні вранці Монсальва пішов до вдови. Заставши її за туалетом, він сів і знову почав присягатися в коханні. Слухаючи його, німкеня розкручувала папільйотки; кабальєро мимохідь узяв одну з них, розгорнув і впізнав свій почерк. Він засміявся й мовив:

— Он як використовуєте ви летрільї, що їх вам надсилають закохані!

— Авжеж, Монсальво, — відповіла німкеня. — Саме так я використовую листи залицяльників, які хочуть зі мною одружитися всупереч волі родини: я кручу з них папільйотки.

Отак кабальєро дізнався, що дама його роздерла на папільйотки документ про невстойку, й був несказанно щасливий від її безкорисливості. Він оце знову присягається їй у вічному коханні.

Бачите високого худого добродія? Під пахвою в нього груба конторська книга, на поясі висить чорнильниця, а за плечима — гітара.

Кумедна фігура, — мовив студент. — Ладен закластися, що це якийсь дивак.

Він і справді чудний, — провадив біс, — Знаєте, в Іспанії є філософи-кініки, це один із них. Він простує до Буен-Ретіро, на луку, де б'є чисте джерело й дзюркоче струмок, звиваючись серед квітів. Він просидить там цілий день, милуючись на струмок, трави, квіти й дерева, гратиме на гітарі, міркуватиме про всяку всячину, а потім запише думки свої в книгу. В кишені у нього лежить скибка хліба й цибулина — його звичайний харч. Таким нужденним життям він живе вже десять років. І коли б який-небудь Арістіпп сказав йому, як Діогенові: "Вмів би ти догоджати можновладцям — не їв би цибулю", — цей новітній філософ відповів би: "Я догоджав би можновладцям так само, як і ти, коли б погодився принизити людину аж так, щоб вона плазувала перед іншою людиною".

Справді, цей філософ колись перебував при великих вельможах; він навіть забагатів завдяки їм; проте, переконавшися, що дружба з ними — всього-на-всього почесне рабство, він рішуче порвав із вельможами. В нього була карета, але він перестав нею їздити, побачивши, що багно з-під коліс забризкує людей, достойніших за нього. Майже все своє багатство, він роздав друзям-біднякам, залишивши собі рівно стільки, щоб жити так, як він тепер живе, — бо вважає: філософові однаково соромно жебрати і в бідняків, і в грандів.

Он слідом за філософом іде добродій з собакою. Його треба пожаліти. Він може похвалитися, що належить до однієї з кращих родин Кастілії. Він був багатий; але, як Тімон Лукіана, розтринькав усі гроші на пишні бенкети, що їх кожного дня давав своїм друзям, І на свята з приводу народження та шлюбів принців та принцес, — одне слово, з кожної нагоди, за якої тільки можна влаштувати в Іспанії свято. Коли ж підлабузники побачили, що гаман його порожній, — враз мов крізь землю провалилися. Тільки пес його лишився йому вірний.

— Шановний бісе, скажіть, будь ласка, чия то карета зупинилася перед будинком? — спитав Леандро Перес.

— Це карета багатого скарбника, — відповів Асмодей. — Тут живе красуня-галісійка. Старий мавр-гріховодець залицяється до неї; він закоханий до нестями; їздить до неї кожного ранку. Вчора він довідався, що вона його зрадила; розшаленівши, він написав їй листа, сповненого докорів і погроз. Знаєте, яв повелася ця вітрогонка? Замість зухвало заперечувати гріх, вона сказала скарбникові, що гнів його — справедливий і що раз вона могла зрадити такого шляхетного кабальєро, він має право зневажати її; вона усвідомлює провину, розкаюється і, щоб покарати себе, відрізала свої прегарні коси, які — адже він це знає! — обожнювала; нарешті — що вона надумала піти в монастир на вічну покуту.

Старий закоханець не витримав брехливого каяття своєї милованки. Ледь благословилося на світ, він поїхав до неї. Застав її в сльозах... Ця облудниця так чудово зіграла свою роль, що скарбник ураз простив їй гріх. Більше того: щоб відшкодувати жертву, яку принесла дама, відрізавши коси, він сказав, що купить їй чудовий маєток біля Ескоріалу 1, де вона житиме, як багата поміщиця.

— Всі крамниці вже відчинені, — сказав студент. — А он якийсь кабальєро входить у корчму.

— Цей молодик — син шляхетних батьків, — відповів Асмодей.